Мисливці за орхідеями - Флос Франтишек. Страница 32

В житті дядечка Франтішка та Вацлава це були найстрашніші хвилини. Нарешті куші розхилилися, й індіанець підняв угору безвладне Єнікове тіло.

Дієго прикинув на око висоту прямовисної скелі й похитав головою. Розглянувшись навкруги, хлопець раптом побачив, що східний схил прірви менш стрімкий. Знову пірнувши в кущі, він почав квапливо орудувати мачете, щоб прорубати дорогу літньому індіанцеві, який ніс Єніка.

Дядечко Франтішек, Вацлав та обидва індіанці, що залишилися нагорі, розгадали задум Дієго. Забувши про обережність, не звертаючи ніякої уваги на перешкоди, вони кинулися до східного схилу ущелини, проте добігли туди тієї миті, коли літній індіанець і Дієго вже майже вийшли з прірви.

Єнік усе ще був непритомний.

— До води, швидше до води!

Та хіба ж тут можна було йти швидше? Дядечко Франтішек узяв із рук стомленого індіанця дорогоцінну ношу і поніс Єніка, наче немовля, на високо зведених угору руках, щоб гілки кущів не шмагали хлопця по обличчю.

— Бідолашний молодий пан помер! — жалібно заголосив Хосе. — Очі заплющені, блідий, як місяць…

Дядечко Франтішек швидко поклав Єніка на землю, обмив йому обличчя, а коли намацав рукою пульс, почав робити потерпілому штучне дихання, рівномірно й невтомно розводячи руки хлопця. Нарешті дядечкові зусилля принесли успіх: хлопцеві повіки затремтіли, серце забилося дужче — і маленький мисливець глибоко зітхнув.

— Врятований! — мовив дядечко Франтішек і теж відітхнув з полегкістю.

Та тільки-но він витер з чола піт, як знову нахилився до Єніка, обережно обмацуючи йому ноги й руки, чи не поломані під час падіння.

— Нічого страшного, коли тільки в нього не ушкоджені внутрішні органи, — зробив висновок дядечко Франтішек, пильно оглянувши хлопця. — Садна й подряпини загояться швидко.

Вацлав іще довго бризкав Єнікові в обличчя водою, а Дієго, знявши з потерпілого черевики, заходився розтирати йому холодні ноги.

Ще одне, набагато глибше зітхання, груди високо здійнялися — і Єнік розплющив очі.

Він дуже здивувався, побачивши всіх навколо себе.

— Що сталося? — запитав він. — Чому я лежу? — і спробував підвестися.

— Лежи, хлопче, й мовчи! — звелів йому дядечко Франтішек, — Який дідько скинув тебе в прірву?

— Сарна! — відповів Єнік і вмить усе згадав.

— Ага, олень! — здогадався дядечко Франтішек. — Той, якого ми знайшли на краю прірви.

Двоє індіанців швидко підвелися й побігли: у метушні вони геть забули про здобич і залишили її на краю прірви.

Єнік сів.

— Пити! Дайте мені, будь ласка, чогось напитися. Я вам усе розкажу.

— Тобі нічого не болить? — заклопотано спитав Вацлав.

— Болить усе тіло, але це тому, що я подряпався об терня.

Відтак Єнік коротко розповів про те, що з ним сталося. Закінчивши, він попросив:

— Вибачте мені, що я завдав вам стільки клопоту, але це оленя мене дуже розпалило… Ага, ось і воно! Погляньте, яке гарне!

Єнік, побачивши свою здобич, переміг біль і підвівся.

— А хто приніс ось це? — несподівано скрикнув дядечко Франтішек, піднявши з землі якийсь кущ з тугим листям і волокнистим корінням. — Це ж просто-таки прекрасна знахідка! — мовив він, уважно оглядаючи рослину.

— Напевно, її приніс Єнік, — відповів Вацлав. — Котячись схилом, він хапався за все руками й, очевидно, вирвав оцю орхідею.

— Мабуть, твоя правда, — погодився дядечко Франтішек. — Але в такому разі виходить, що наш Єнік — найщасливіший мисливець за орхідеями, якого я тільки знаю. Адже він випадково знайшов таку рідкість, про яку мріють усі аматори орхідей у Англії! — Дядечко Франтішек невимовно радів. — Ти трішки відпочинь, — звернувся він до Єніка, — а ми тим часом пошукаємо, чи нема на схилі сестер твоєї знахідки.

Дядечко Франтішек у супроводі індіанців побіг схилом униз. Хосе тим часом заходився «накривати на стіл» і вибирав для Єніка найласіші шматочки. Лготка, хоч мисливці гукали на неї, не відійшла від хлопця. Опріч усього іншого, вона вирішила, що після такого переполоху не завадило б трохи підкріпитися.

Так вони бенкетували втрьох, бо Хосе, пропонуючи кому-небудь ласий шматок, не забував про «бідолашного негра», котрий так само, як і Лготка, ніколи не скаржився на брак апетиту.

Дядечко Франтішек не помилився, наказавши пильно обстежити схил: індіанці знайшли ще вісім кущів рідкісних орхідей.

Полювати далі нікому вже не хотілося. Всі раптом затужили за табором. Єнік відпочив і вже міг іти без сторонньої допомоги — він тільки трохи спирався на руку Дієго. Дорогі гою до табору Єнікові довелося ще раз розповісти своєму другові про пригоду з оленятком, яке, вже б'ючись у передсмертних корчах, скинуло його в безодню.

— Дієго, мій дорогий Дієго, — раз по раз повторював Єнік, — чим я тобі віддячу?

— Візьмеш мене з собою на твою батьківщину, — випалив раптом юний індіанець і стиснув руку білому другові.

В таборі їх чекало нове лихо: вони ледве встигли врятувати Лготчиних дітей, Лготка, немов щось передчуваючи, побігла далеко вперед, обігнавши людей. І лихе передчуття не обмануло її: за хвилину вона люто загавкала й відчайдушно завила, немов благаючи допомоги.

Єнік і Дієго кинулись туди, звідки чувся Лготчин гавкіт, і жахнулися: майже півдесятка маленьких мавпочок стрибало на гілляці, де висіла клітка з цуценятами. Одна мавпочка вже сиділа верхи на клітці й намагалася відчинити дверцята. Та тут гримнув постріл, і мавпа, посічена крупним шротом з Вацлавової рушниці, гепнула додолу, наче стигла груша. Решта злодюжок кинулися навтьоки, проте багатьом із них усе-таки дісталося на горіхи: одним у шкуру вп'ялися стріли, іншим — по жмені дрібного шроту.

Найзухваліша з напасниць була мертва — Лготка жартів не любила. А коли Дієго зняв з дерева клітку, собака затулила цуценят своїм тілом. Вона вся тремтіла.

XXIII

НЕСПОДІВАНІ ДРУЗІ

Повернувшись із ловів, дядечко Франтішек вирішив не переходити через ущелину, а прямувати уздовж неї на південь і, коли буде можливість, обминути її. Якщо ж цей каньйон дуже довгий, то, можливо, пощастить знайти не дуже зарослий схил, по якому легко буде дістатися до протилежного боку. Крім того, дядечко Франтішек сподівався, що назбирає тут рідкісних орхідей, які випадково знайшов Єнік.

— Я бачу, хлопче, що в тебе легка рука, — сказав дядечко Франтішек, знову розглядаючи орхідеї. — Ти вже вдруге знайшов рідкісний різновид. Ця гірська орхідея досі ще нікому не відома, й ти можеш дати їй свою назву.

— Терезка! — вигукнув хлопець, засяявши од щастя.

Дядечко Франтішек усміхнувся:

— Гаразд, з латинським закінченням це лунатиме непогано.

— А навіщо давати латинське закінчення? — здивувався Єнік. — Чому рослина не може мати чеське ім'я?

— Тому, що ця назва стане надбанням учених усіх народів, а вони домовилися називати рослини латиною, щоб усім було зрозуміло, — пояснив дядечко Франтішек, підводячись. — Ну та годі про це. Хоч ти ще й дуже молодий, однак питання про твоє покликання, на мою думку, вирішується вже тепер. Навряд чи ти й далі орудуватимеш метром у галантерейній крамниці. Ні-ні, я вже це бачу! Га, Єніку?

— Мабуть-таки, що не буду, дядечку, — погодився Єнік. — Я вчитимусь у вас.

Дядечко Франтішек учинив вірно, змінивши маршрут. Простуючи на південь, індіанці щодня знаходили чудові й рідкісні різновиди орхідей. Шкода лише, що тривалі дощі заважали пошукам.

Якось наші друзі були приємно вражені несподіваними відвідинами. Це трапилося раннього ранку. До їхнього таборища приїхали двоє тубільців на мулах і пояснили, що їх привабив сюди дим таборового вогнища. Дядечко Франтішек привітно зустрів гостей. Це були мирні, балакучі чоловіки зі світлою шкірою. Обидва розмовляли по-іспанському й запевняли, що це їхня рідна мова. Мешкали вони в селі на тому боці улоговини — там у них були свої стада й поля.