Карафуто - Донченко Олесь. Страница 28

Хтось підійшов ззаду безшумними, легкими кроками і тихо покликав:

— Гохан! Гохан!

Володя відчув, що пес відпустив його. Тоді той, невідомий, що підійшов, коротко наказав, японською мовою:

— Спокійно!

Він брутально схопив руки юнака і скрутив їх за спиною мотузками.

Володя весь час відчував на своїй шиї гаряче дихання пса, чув його глухе ричання і знав, що тільки треба трохи поворухнутися, щоб собачі зуби вп'ялися в тіло мертвою хваткою.

— Встати! — наказав невідомий.

Володя не встиг отямитись, як на очі йому лягла хустка. Ззаду, на потилиці, напасник міцно зав'язав її. Потім він покликав пса і знову коротко наказав:

— Вперед!

Узявши Володю за зв'язані ззаду руки, невідомий легкими поштовхами вказував йому, куди йти.

Юнак повільно йшов із зав'язаними очима, чуйно прислухаючись до звуків, що виникали біля нього, намагаючись угадати, куди його ведуть.

Звичайно, в табір.

Стукіт. Рипить хвіртка. Вона рипить важко, повільно відчиняючись. Так риплять масивні залізні ворота.

Розмова двох людей, мабуть, вартових, — коротка, кваплива. Володю ведуть, здається, довгим коридором.

Сходи на другий поверх. Хтось підтримує юнака за лікоть. Його вводять у якусь кімнату й зривають з очей хустку. Світло сліпить очі, він зажмурюється. Потім бачить за столом японського офіцера в кітелі.

— Хто ти такий? — питає офіцер.

Солдат-вартовий з двома зірочками на погонах підштовхує Володю ближче до столу.

— Хто ти такий, я питаю? — повторює офіцер, мацаючи юнака швидкими очицями з ніг до голови.

— Я — дроворуб, — відповів Володя. — Я працював на лісорозробках Фуксімо і…

— Чому ти опинився в цих місцях?

— Я покинув лісорозробки і шукаю іншої роботи.

— А що ти робив біля… біля огорожі?

— Я заблудився. Гадаю, що в тайзі це звичайна річ. Я натрапив на просіку і, зрозуміло, пішов нею, сподіваючись вийти до житла.

— Ти знаєш, куди ти потрапив?

— Ні, я цього не знаю.

— Отже, ти — дроворуб?

— Дроворуб.

— Ти — росіянин?

— Так.

— Звідки ти знаєш японську мову?

— Я дуже давно, з дитячих років, живу в Японії.

Офіцер продовжував обмацувати постать Володі очима.

— Я знаю, хто ти, — нарешті, сказав він.

— Дроворуб.

— Ти можеш говорити, що ти хочеш. Але я знаю. Ти — шпигун.

Він натиснув кнопку, і в кімнату ввійшло двоє солдатів без гвинтівок.

— Обшукайте його.

Офіцер з цікавістю розглядав кремені, знайдені в кишенях у Володі.

— Що це? — спитав він.

— Ви бачите — кремені.

— Але навіщо ти їх носиш з собою?

— Як талісман. Ці камінці знайдені в шлунку борсука. Вони приносять щастя.

— Зустрітися з борсуком — це приносить лихо. Так каже простий народ.

— Але камінці, знайдені у борсука в шлунку, — інша річ. Я сам чув, як борсуки б'ють себе в живіт, і почути це — нещастя. Але кремені, кажу, зовсім інше.

— Ти погано розмовляєш японською мовою. Ти приїхав з Росії?

Офіцер розгорнув знайдені в кишенях у Володі довідки.

— Ти — син Хабарова? — спитав він іншим тоном. — Чому ти раніше мовчав про це?

— Ви мене про це не питали.

І тут трапилося диво. Офіцер вертів у руках мідний жетон з вибитою на ньому хризантемою. Його обличчя розпливлося в широку усмішку.

— Номер дві тисячі вісім, — голосно прочитав він. — Чому ж ти мовчав і про це?

Володя не знав, що відповідати. Він-бо не розумів, що означає цей жетон. Офіцер спитав:

— Ти давно працюєш… ну, в таємній поліції?

І тут Володі стало все ясно. Це був значок шпига. Набравши байдужого вигляду, юнак промовив:

— Пане офіцер, я не маю ніякого права нікому про це розповідати. Крім того, тут знаходяться прості солдати…

Офіцер схаменувся.

— Не можу заперечити, що ви маєте рацію. Ви справді син Хабарова?

— Син Хабарова.

— Капітана Хабарова?

— Так.

Офіцер щось обмірковував. Він ще не зовсім повірив.

— А чому в такому разі ви працюєте дроворубом? Син капітана, і…

— Я мусив працювати серед дроворубів… чи ви мене розумієте?

— І, нарешті, останнє запитання: де зараз ваш батько?

— Хіба ви цього не знаєте, пане офіцер?

— Ні, напевно не знаю. Він зараз, якщо я не помиляюсь, здається в Токіо.

— Ні, ви зовсім невірно поінформовані, пане офіцер. Мого батька вже нема. Його вбили радянські прикордонники.

Офіцер шумно встав з-за столу.

— Ви — голодні?

— Коли можна, я охоче б…

— Будь ласка. А про вашого батька я, звичайно, чув. Він загинув, як герой. Зараз вас проведуть у кімнату. Прошу пробачити, але доведеться знову зав'язати вам очі хусткою. Такий порядок. Інструкція. Ще раз пробачте. Довідки, жетон і гроші залишаються поки що в мене. О, не турбуйтесь, ніщо не пропаде. Ви хочете щось сказати? Я слухаю.

— Щодо талісмана… Ви розумієте, що я не надаю йому особливого значення. Але… пробачте, я трохи вірю забобонам. Що ж поробиш — так мене виховано.

— Камінці ви можете одержати.

— Ні, ні! Мені просто трохи соромно перед вами. Але, коли весь час маєш небезпечну роботу, мимоволі зробишся забобонним.

— Прошу, прошу. Я вас розумію. Я сам не минаю храмів Інар [7], хоч вірю тільки в імператора.

Вартовий зав'язав Володі очі і відвів його в застелену циновками кімнату. Тут не було ні столу, ні стільців, але в кутку лежало кілька подушок з повишиваними на них золотими фазанами. Той же вартовий приніс у чотирикутній чашці рис і м'ясо.

Володя добре повечеряв. Але не йшла в нього з голови думка — чи справді повірив офіцер? Довідка й жетон — речі красномовні, але не настільки, щоб переконати хитрого й підозріливого самурая.

Юнак підійшов до дверей і легенько штовхнув їх. Двері… відчинились! Двері були не замкнені!

Проте, як тільки Володя висунув голову, біля нього з'явився вартовий.

— В коридорі нема нічого цікавого, — сказав він. — Крім того, тут протяг.

— Я не боюся простуди, — відповів Володя.

— Але я відповідаю за ваше здоров'я. Молодим людям шкідливо пізно лягати спати.

І він зачинив двері.

«Самурай не повірив», подумав Володя.

Але міркуючи далі над своїм становищем, юнак прийшов до висновку, що вартовий — це ще нічого не значить. Не можна забувати, що це не ресторан, а концентраційний табір. Вартові тут стоять, певно, на кожному розі.

Володя підійшов до вікна. Воно було кругле, з кольорового скла. Широке подвір'я яскраво освітлювали електричні ліхтарі. Двоє солдатів повільно ходили взад і вперед. Багнети тьмяно блищали, і Володя чомусь дуже гостро відчув у ту хвилину їх холодний, нещадний блиск.

На протилежному кінці подвір'я стояв низький і довгий дерев'яний будинок. Круглі вікна його поблискували строго, як окуляри.

Подвір'я раптом сповнилося людьми. Вони йшли поодинці і невеличкими групками по двоє, по троє, одні, розмовляючи між собою, інші — понуро, похнюпивши голови, наче пригнічені важкою втомою. Всі вони були одягнені в білі халати й білі берети, як лікарі. У кожного на боці висів протигаз.

Їх пройшло подвір'ям чоловік з двадцятеро. Всі вони зникли в довгому присадкуватому будинку.

«Що це за люди в халатах? Лікарі?»

Володя губився в здогадах. Зрештою, все це зовсім не схоже на табір для ув'язнених.

Він хутко відскочив від вікна, бо в двері хтось постукав. Це був уже знайомий офіцер.

— Дозвольте зайти? Я прийшов пересвідчитись, чи вам нічого не треба.

Він стукнув закаблуками. Його кругле, місяцеподібне обличчя зображувало надзвичайну ввічливість і готовність до послуг. Але Володя бачив, що самурай прийшов з якоїсь іншої причини. І справді, він незабаром спитав:

— Я гадаю, що вам не відоме місце, де ви перебуваєте?

— Я хотів би почути від вас.

Обличчя офіцера набрало враз непроникливого виразу.

— Коли ви це вже знаєте, мені не доводиться…

— Ні, я не знаю цього напевно.