Карафуто - Донченко Олесь. Страница 45

Він почув за собою легкі кроки, легкі й знайомі. Озирнувся і побачив Інгу.

Інга виросла і змужніла. Погляд її сірих очей здавався Володі задумливим і суворим. Тільки наступного дня, коли юнак прийшов до неї і вони залишились удвох, на обличчі в дівчини майнула усмішка колишньої Інги.

— А знаєш… я грав з тобою в тайзі Гріга, — сказав Володя. — Пам'ятаєш, «Танець Анітри»?

Вона посміхнулась і ледве помітно почервоніла.

— Хоч тебе і не було, — сказала вона, — але я сиділа з тобою ось тут…

Вона вказала на чорне блискуче піаніно, на кришці, якого відбивалась електрична лампочка.

— Ось тут, Володю. Рядом.

Обом було трохи ніяково, не знали, з чого почати розмову, про що насамперед треба сказати.

— Ти трохи не такий, як раніше, — сказала вона.

— Можливо, це від різкої зміни системи харчування, — пожартував він. — У тайзі я здебільшого харчувався представниками класу черевоногих, групи молюсків, а зараз мене годує мати маслом, яйцями…

Інга зрозуміла натяк.

— Ти добре запам'ятав нашу розмову перед прощанням!

— Запам'ятав, Інго.

Вона подивилась на нього пильно-пильно.

— Скажи, що ти — той же Володя! — і наче аж зблідла.

— Ні, я вже трохи не той, Інго. Я їв пташенят, пуголовків, випивав яйця з зародками і…

— І ти вже не кролик?

— Ніколи взагалі не був таким милим звірятком. А головне — обрав собі, нарешті, професію.

— Ой-ра!

— Твердо вирішив: на той рік — у військово-морську школу. І потім — на корабель з зеленим вимпелом!

— Браво! — ляснула Інга долонею об стіл.

І зненацька засмутилася, руку поклала юнакові на плече.

— Володю! — раптом вихопилось у неї. — Я два місяці тебе не бачила!

— Інго! Два місяці? Трохи більше! Шістдесят шість діб і дві з половиною години! Яке значення має розлука при сучасних транспортних засобах?

Вони глянули одне на одного і враз обоє зайшлися веселим нестримним сміхом. Вона схопила його за рукав, потягла.

— Ходімо, мати кличе вечеряти… У нас сьогодні смажений кролик. Ти повинен з'їсти його до останку!