Карафуто - Донченко Олесь. Страница 8

ПАРОПЛАВ ГИНЕ

Зовсім розгублений, спантеличений, Володя брів тепер навмання, чіпляючись за стіни, натикаючись на якісь речі, загубивши напрямок і напружуючи всі сили, щоб не впасти.

Іти було майже неможливо, бо судно ще дужче лягло на борт. Володя опустився обережно навколішки і поповз.

Несподівано йому спало на думку порівняти себе з кротом. Він лізе в темряві під землею десятками розгалужених переплетених ходів. Але кожний кріт зараз у тисячу разів щасливіший від нього, бо він, Володя Дорошук, через хвилину-другу має загинути. Вода сягала до грудей. У юнака не було ніякого сумніву, що пароплав уже залишили всі. Шлюпка давно відчалила. Тільки він сам один зостався десь глибоко всередині гинучого судна.

Знесилений, він уже кілька разів готовий був звалитися. Але кожного разу могутній інстинкт життя ставив його на ноги, штовхав уперед, змушував іти, лізти, повзти.

Йому почали вчуватися крики, голоси. Одного разу він ясно почув голос батька, який кликав його. З серцем, що ледве не вискочило з грудей, Володя гукнув:

— Я ту-ут!

Він сам злякався звуків, які вихопились у нього з горла. І тут же хлопець догадався, що ніякого батька немає, що це тільки вчулося, що це сама лише омана.

Серед безпросвітної задушливої темряви Володя знову закричав. Це вже був короткий придушений крик жаху: хлопця оточили в воді десятки живих мокрих істот. Невеличкі тварини хутко повзли йому на руки, на плечі, видирались на голову.

Це були пацюки. Вони рятувалися від поводі, яка захопила їх на судні в їхньому підпільному пацючачому царстві.

Зціпивши зуби, Володя уперто й довго боровся з ними, скидаючи їх з себе вільною рукою. Пацюки кусали його за пальці і знову повзли й повзли, втративши всякий страх перед людиною, яка зараз була для них єдиним острівцем на воді.

Володя напружився і підвівся на ноги. Він почав тупотіти і бовтати навколо воду. Це трохи допомогло. Зграя пацюків поволі розсіялась і лише кілька з них оскаженіло намагалися вчепитись юнакові за ногу. Та незабаром остаточна перемога лишилась за Володею.

Знесилений, він прихилився до мокрої стінки. Щось схоже на отупіння повільно сковувало всю істоту. Зрештою — однаково. Навіщо рухатись, шукати, надіятись, коли все марно, коли ось-ось усьому кінець? Але десь у далекому куточку його істоти ще ховався інший Володя — непокірний, невгамовний. Він не хотів здаватися, він хотів боротися, хотів жити. Юнак знов пішов уперед.

Мимоволі він почав прислухатись. Це, безперечно, знову була омана. Він прислухався, затамувавши подих, хоч і знав, що це лише вчувається його напруженому слухові.

Потім він почав стукати кулаком у дерев'яну перебірку. Він кричав, надсаджуючись. І тоді знову почув… так, це справжній голос, голос живої людини!

Мабуть, не таким благодатним і чарівним здається після холодної дощової ночі тепле, животворне сонце, яким здалося Володі тріпотливе й бліде світло кишенькового ліхтарика. Назустріч брела людина.

Вода пінилась і хлюпала, а людина — ближче й ближче, її ліхтарик пронизує цей смертельний морок…

— Знайшов! — пролунав зовсім, зовсім близько такий знайомий і невимовно рідний тієї хвилини голос.

— Хотта! — прошепотів юнак, йому спало на думку сказати японцеві кілька слів його рідною мовою. Але як не силкувався Володя, він не міг знайти зараз таких слів. Та і які це мали бути слова? Подяка? Хіба можна було висловити те, що почував Володя?

І другий голос, простуджений на вітрі, голос батька, сказав:

— Давай його, Хотта, сюди.

Володя відчув, як дрібно застукала об зуби шийка від пляшки і щось гаряче полилось у горло.

— Годі, Хотта, — знову сказав голос батька, — а то ще уп'ється…

Остаточно отямився Володя над шлюпкою, в якій було повно людей.

— Стрибай! Стрибай! — гукали юнакові.

Шлюпка то злітала вгору, то поринала, глухо б'ючись об борт судна.

— Швидше! Відчалюй!

У цей момент, залишаючи півзатоплений пароплав, стоячи над шлюпкою, схожою на горіхову шкаралупу. Володя раптом згадав Інгу. Її образ спалахнув десь у найглибшому кутку мозку, — образ Інги, якою бачив її юнак в останню годину розставання. Відстороняючи руки батька й Хотти, Володя зажмурився і стрибнув.

Юнакові здалося, що шлюпка потрапила в кратер діючого вулкана. Море клекотіло, гори білої піни скидались у темряві на снігові кучугури. Вітер і непроникна стіна бризок перехоплювали дух. Було страшно подумати, що від цього бурхливого, зловісного хаосу людей відокремлює тільки тонкий, ненадійний борт шлюпки.

На одну мить шлюпка наче застигала на височезному шпилі хвилі і враз із запаморочливою швидкістю зривалася вниз, у безодню.

Були хвилини, коли здавалося, що зараз — кінець. Рев оскаженілих бурунів глушив голоси людей. Дорошук вже кричав на вухо синові, але той розбирав тільки окремі слова. Для того, щоб подати якусь команду, капітан повинен був нахилятися до кожного матроса і щосили гукати, не шкодуючи легенів.

Чорний силует півзатопленого «Сибіряка» ще деякий час танцював на хвилях. Потім почувся оглушливий гуркіт, наче вдарив над рухом грім. Корпус судна переломився надвоє і зник у морській прірві.

Білий вогник раптом виринув з чорного мороку. Минуло ще десять хвилин, п'ятнадцять… Знову блимнув удалині той же білий тріпотливий вогник.

— Пароплав!

Це слово було на устах у кожного, його повторювали пошепки, як найдорожче ім'я, очі людей хотіли прозирнути темряву, щоб побачити свого рятівника. Незабаром блиснув і другий вогник. Капітан знав, що горять вогні на щоглах великого пароплава. Два білих вогники.

Змочене в бензині клоччя спалахнуло яскравим жовто-синім факелом. Вітер розвівав над шлюпкою вогняне волосся. Це був сигнал нещастя, заклик на допомогу. Підвелись навколішки навіть ті, що нерухомо лежали на дні шлюпки. Надія на порятунок повертала сили знеможеним людям. Вони житимуть, вони знову ходитимуть по землі, побачать своїх дітей і друзів.

Вогні наближались. Смуга світла від дужого прожектора лягла на гребені скуйовдженого моря. Світло сліпило людям очі. Від пароплава відійшов катер і наблизився до шлюпки.

— Хто такі? — долетіло з катера японською мовою.

Капітан склав рупором долоні й гукнув:

— Радянські моряки… Із загиблого пароплава «Сибіряк». Зазнали аварії…

І десятки голосів у шлюпці, намагаючись перекричати бурю, допомогли капітанові:

— «Сибіряк»… Тайфун… Радянське судно.:. Експедиція… Гинемо…

Якісь слова команди долетіли з японського катера, він круто повернув і пішов, зариваючись у хвилі, назад, до пароплава.

Капітан стояв ошелешений, не розуміючи, що сталося. Факел дотлівав у руці геолога Дорошука. Японський пароплав на ходу повернувся правим бортом, посилаючи в темряву промені зелених вогнів. Віддаль між ним і шлюпкою почала хутко збільшуватись.

— Пішли… — не вірячи своїм очам, прошепотів Дорошук. — Капітане, невже вони залишили нас?

Капітан не чув. Стиснувши кулаки, він напружено вдивлявся в той бік, де зникав пароплав.

Зненацька Володя здригнувся від пронизливого крику. Хотта стояв на носі шлюпки і японською мовою посилав прокльони своїм колишнім землякам.

Незабаром вогні пароплава сховалися за чорною стіною пітьми. Розпач і обурення охопили пасажирів шлюпки. Було їх двадцять п'ять — моряків і геологів експедиції. Ніхто не міг збагнути вчинку командування японського пароплава. Залишити гинучих людей без допомоги в зубах лютого тайфуну — це все одно, що вбивство.

— Нечувана підлість! — гукав у вухо капітанові Дорошук. — Саме тому, що ми радянські громадяни…

Геолог не скінчив. Раптовий поштовх, незрозумілий скрегіт — шлюпка стрибнула вгору, вниз, хвиля покрила з головою людей. Володя відчув, що він уже не сидить на банці і його ноги не торкаються днища.