220 днів на зорельоті - Мартынов Георгий Сергеевич. Страница 13

Планета наближалася.

Через двадцять хвилин швидкість корабля зменшилася до шістнадцяти з половиною кілометрів на секунду, тепер ми були за чотирнадцять тисяч кілометрів від неї.

Венера закривала собою майже весь видимий горизонт. З цієї близької відстані вона здавалася сліпучобілою, однак ясно було видно тіні між окремими масивами хмар. Я уважно шукав у сильний бінокль хоч невеличкого розриву в цій густій рухливій масі, яка клубочилася, але не знаходив ні одного. Товщина хмар була, мабуть, дуже велика.

«Невже, — думав я, — побоювання Камова виправдаються, невже хмари простягаються до самої поверхні планети? Як буде прикро, коли ми нічого не побачимо! А що ми взагалі можемо побачити? Бєлопольський казав, що на Венері, як припускають учені, існують тільки океани і заболочені простори суші. Тепер майже напевно з'ясувалося, що там є рослинність. Можливо, зазирнувши під хмаровий покрив, ми побачимо квітуче життя населеної країни, великі міста, оброблені поля, кораблі в океані. Що побачать наші очі через декілька хвилин?»

Я дуже хвилювався. В такому ж стані були і мої товариші. Навіть завжди незворушний Камов признався мені потім, що і в нього виникали такі ж думки, як у мене. Вперше за всю свою історію люди готувалися проникнути в таємницю іншого світу. Правда, вони були на Місяці, але тоді всі заздалегідь знали, що це — позбавлений життя, мертвий світ, а тут все було загадкою. Тоді був добре вивчений маленький супутник Землі, а тут велика таємнича планета, майже така за розміром, як і наша.

Минуло ще п'ятнадцять хвилин, і відстань, або, вірніше сказати, висота стала близько п'яти тисяч кілометрів. Швидкість корабля зменшилася до семи з половиною кілометрів на секунду і далі невпинно знижувалася.

Ще через десять хвилин корабель був уже так близько, що я не міг осягнути оком всієї поверхні хмарового покриву.

В цей час Камов порушив мовчанку, яка за весь час спуску ні разу не переривалася.

— Костянтине Євгенійовичу, визначте віддаль до верхнього шару хмар.

— Сто шістдесят п'ять кілометрів, — майже одразу відповів Бєлопольський.

— За радіопрожектором віддаль до поверхні планети сто сімдесят сім кілометрів, — сказав Камов. — Отже, верхня межа хмарового покриву знаходиться на висоті дванадцяти-тринадцяти кілометрів.

Наближалася вирішальна хвилина. Швидкість корабля настільки зменшилася, що віддаль у сто шістдесят кілометрів, яку ми зовсім недавно пролітали за п'ять з половиною секунд, була достатньою для маневрування.

Камов натиснув кнопку, і мені було видно з мого вікна, як із борта корабля повільно висунулося широке крило. Таке ж крило з'явилося і з другого боку.

Ще кілька секунд, і хмаровий покрив планети зімкнувся навколо нас. Ми опинилися в густому тумані. Я виразно почув, як двигуни на мить змовкли і потім знову почали працювати, але вже набагато тихше. Гальмування припинилося, змінившись поступальним рухом.

Космічний корабель, який перетворився в реактивний літак, поринав усе глибше і глибше.

Бєлопольський залишив своє місце і став біля пульта. Камов не відривався від перископа, і Костянтин Євгенійович почав уголос називати висоту польоту за показниками радіопрожектора.

— Дев'ять кілометрів!.. Вісім з половиною! Вісім!.. Сім з половиною!

Молочний туман був, як і раніше, густий.

— Сім… Шість з половиною!.. Шість!

Моє серце страшенно билося. Шість кілометрів відділяло нас від поверхні іншої планети, на яку ще ні разу не вдавалося глянути жодній людині. Чи закінчаться коли-небудь ці прокляті хмари?!

— П'ять з половиною!.. П'ять!..

Я відчув, що корабель змінив напрямок. Із вертикального його політ перетворився в майже горизонтальний.

— Безконечність! — сказав Бєлопольський. Значить, попереду нас не було високих гір.

— Поверніть прожектор до Венери, — сказав Камов. Я на його місці мимоволі сказав би «до Землі», але він не міг так помилитися. Камов, очевидно, зберігав цілковитий спокій.

— Чотири! — сказав Бєлопольський. — Три з половиною!.. Три!

Саме в цей час пролунав дзвоник кіноапарата, який повідомляв мене, що плівка закінчується. Схопитися, замінити стрічку — потрібно хвилину, але я пропустив ту мить, коли ми виринули з хмар.

Бєлопольський тільки-но повідомив: «Півтора!», коли Камов повернув голову і неголосно сказав:

— Венера!

Я кинувся до вікна. Бєлопольський — до іншого.

Під нами, наскільки було видно, розстилалася бурхлива поверхня води. З висоти півтора кілометра ясно було видно довгі ряди хвиль з яскравобілими гребенями піни. Очевидно був сильний вітер. І ні найменших ознак суші. Чи це було море, чи великий океан і чи є де-небудь взагалі тверда поверхня, — ми, звичайно, не знали. Зверху нависало густе покривало хмар. Темносвинцева вода внизу, свинцеве небо над головою в якомусь тьмяному півсвітлі. Ми були на денній половині Венери, але освітлення скоріше нагадувало вечір. Десятикілометровий шар хмар скупо пропускав світло Сонця, і тільки близькість до нього планети давала змогу все-таки бачити. У нас на Землі за таких умов було б зовсім темно.

Над нами і з усіх боків до самого горизонту раз по раз спалахували яскраві блискавки. Навіть крізь стінки корабля чути було страшенний гуркіт грому. Чорні стіни зливи з'єднували небо і море, захоплюючи величезні простори.

А все разом — непривітне море із сліпучобілими смугами піни, чорні хмари, вкриті зигзагами блискавок, — справляло враження дикої і зловісної краси.

Корабель летів тепер горизонтально із швидкістю близько семисот кілометрів на годину, дотримуючись висоти один кілометр. Камову доводилося щохвилини змінювати напрямок, обходячи могутні грозові фронти, які один за одним виникали на нашому шляху.

Через сорок хвилин такого польоту ми були змушені пройти крізь край одного з цих фронтів і змогли наочно переконатися, що такої грози, як на Венері, ніколи не буває на Землі.

Корабель немов занурився в море. Суцільна маса води закрила все навколо. Стало зовсім темно. Блискавки спалахували так часто, що зливалися одна з одною, але крізь щільну стіну води здавалися тьмяними. Грім гримів безупинно, і в цьому гуркоті не стало чути, як працює наш двигун.

На щастя, це тривало тільки одну хвилину. Корабель минув смугу грози, і вона лишилася позаду, як похмура, чорна стіна.

Я помітив, що висота польоту значно зменшилася. Нас відділяло від поверхні моря не більше трьохсот метрів.

Поглянувши на Камова, я зрозумів з виразу його обличчя, що ця обставина його турбує.

Чужа планета зустрічала непроханих гостей не дуже люб'язно. Важка маса води, що обрушилася на корабель, примусила його втратити цілих сімсот метрів висоти. Коли б ми не проминули грозовий фронт так швидко, то легко могли опинитися в морі.

— Сергію Олександровичу! — звернувся Бєлопольський. — Чи не вважаєте ви, що залишатися тут небезпечно?

— Що ж ви пропонуєте? — у голосі Камова мені почулися насмішкуваті ноти.

— Я нічого не пропоную, — сухо відповів Бєлопольський. — Я просто запитую.

— Так, звичайно, небезпечно, — відповів Камов, — але залишити Венеру, не з'ясувавши того, що ми повинні з'ясувати, я не вважаю можливим.

Бєлопольський нічого не відповів. Корабель і далі летів на тій висоті, на яку його скинула гроза.

Стало трохи світліше, видимість поліпшилась, і я скористався з цього, щоб зробити кілька знімків океану Венери.

Що це був океан, а не море, ставало очевидним. Ми летіли вже близько двох годин, але ніде не видно було ні найменшої ознаки берега.

Мою увагу притягли якісь червоні бліки на хвилях. Вони спалахували й гасли внизу, прямо під нами. З боків їх не видно було. Я хотів звернути на них увагу Камова, але в цю ж мить сам догадався, що це таке.

Це був відблиск полум'я з дюзів корабля.

Схопивши апарат, заряджений кольоровою плівкою, я зафіксував цей незвичайний і разючий ефект — відображення земного вогню на хвилях океану іншої планети.

Попереду по курсу знову виникла широка чорна смуга. Грозовий фронт був такий величезний, що обійти його ми не могли. Невже Камов наважився знову рискувати? Та ні! Корабель різко пішов угору. Через хвилину ми знову летіли в молочнобілому тумані. Гроза шалено лютувала вже внизу.