220 днів на зорельоті - Мартынов Георгий Сергеевич. Страница 3

Він називав ці запаморочливі цифри так спокійно, неначе йшлося про автомобільну прогулянку.

— Коли б ми, — говорив він далі, — летіли до Місяця по прямій лінії, то досягли б його через три години п'ятдесят три хвилини, але наш шлях буде майже перпендикулярний до лінії Земля — Місяць. Зблизька Місяць ми взагалі не побачимо. Ви зможете помилуватися на нього з відстані більшої, ніж спостерігаєте звичайно.

— Це шкода!

— Зате ви побачите той його бік, який прихований від нас.

— Завдяки вам, — сказав я, — весь світ знає, що невидимий бік Місяця нічим не відрізняється від видимого, але поглянути своїми очима, звичайно, дуже цікаво. Дозвольте вас ще запитати.

— Будь ласка!

— Ви сказали, що по дорозі до Марса маєте намір оглянути Венеру. Це мені не зовсім зрозуміло.

— Що саме не зрозуміло?

— Як ви потрапите на Венеру по дорозі до Марса? Їхні орбіти лежать в протилежних напрямах від Землі.

— Ваше здивування було б законним, — відповів Камов, — коли б планети були нерухомі. Але вони рухаються і до того ж з різними швидкостями. Часто буває, що обидві планети, тобто Венера і Марс, знаходяться по один бік від Землі. Щоб вам був ясніший наш маршрут, я нарисую його на папері.

Він взяв олівець і швидко провів на аркуші декілька кіл. Незважаючи на те, що він рисував без циркуля, кола вийшли надзвичайно рівні. Я зберіг цей малюнок на пам'ять.

— Дивіться, — сказав Камов, — точка в центрі, обведена маленьким кружечком, зображує Сонце. Перше коло — це орбіта Венери. Між нею і Сонцем є ще планета Меркурій, але я проминаю його орбіту, бо вона нам не потрібна. Друге коло — це орбіта Землі. Третє — орбіта Марса. Коли б я дотримувався правильного масштабу, то зобразити планети на цьому аркуші було б неможливо: їх не було б видно на ньому. Але це не план, а схема. Кружечки, які я помічаю цифрою І — це положення планет в момент нашого старту. Рух всіх планет по їхніх орбітах спрямований в один бік. На цьому рисунку — справа наліво. Від кружка, який зображує Землю, я починаю наш маршрут пунктирною лінією. Ось! В цій точці ми зустрінемо Венеру… Він нарисував другий кружечок на орбіті Венери і позначив його цифрою 2.

— Звідси ми вирушаємо тим же шляхом до Марса і зустрінемося з ним отут, а потім — знову до Землі, яка за цей час встигне пройти більше половини свого річного шляху і перебуватиме приблизно отут…

— Зрозуміло! — сказав я.

— Цей рисунок — тільки груба схема, — зауважив Камов. — Орбіти планет не зімкнуті, бо Сонце, захоплюючи їх за собою, само рухається в просторі; але так вам буде зрозуміліше.

— Дякую! Мені все дуже ясно.

— Отепер ви цілком зрозумієте, чому ми не можемо ні на один день відкласти старт. Це поламає всі розрахунки.

— Розумію!

— На сьогодні цього досить. За сім з половиною місяців шляху ми встигнемо про все переговорити. Ваша участь в експедиції почнеться із завтрашнього ранку, коли вас огляне медична комісія. Щоб підготувати вас до польоту, не можна втрачати жодного дня.

На цьому наша перша розмова з Камовим закінчилася.

Було запівніч, коли я прийшов додому.

Над покрівлями будинків підіймався Місяць. На ньому побувала людина, з якою я говорив сьогодні. «Хтозна!.. Може, і я потраплю коли-небудь на його виблискуючу поверхню…»

«Виблискуючу»… Я згадав статтю Камова, в якій він писав, що поверхня Місяця, темна і похмура, вкрита скелями густокоричньового кольору, і посміхнувся з своєї захопленості.

Там, у безпосередній близькості, все має інший вигляд, ніж із Землі. Виблискуючі планети — насправді темні, несвітні тіла. Скоро я сам буду на одній з них…

«А чи буду? А що, коли завтра вирок лікаря назавжди закриє передо мною таку можливість? Як важко буде пережити таке розчарування!»

Я дуже погано спав і цю ніч. Лежачи в ліжку з розплющеними очима, я прислухався до рівномірного цокання годинника на стіні, і часом мені здавалося, що він зовсім зупинився.

Я заснув аж перед ранком, і уві сні мене не залишала одна й та ж сама думка про можливість провалу всіх моїх прагнень.

Але страхи виявилися безпідставними. Комісія, що складалася з трьох лікарів, під головуванням відомого професора, довго і ретельно вистукувала, вислухувала і виміряла мене. Перевіряли зір, слух, крутили на якійсь спеціальній каруселі і навіть примусили кілька хвилин повисіти вниз головою на особливих петлях, після чого знову починали без кінця вислухувати.

На закінчення старий професор, поплескавши мене по спині, сказав слова, які прозвучали у мене в вухах солодкою музикою:

— Ідеальний організм! Можете, юначе, вирушати хоч на Полярну зорю, якщо вам так набридла наша Земля.

Лікарі засміялися.

— Готуйтеся до польоту! — серйозно сказав професор. — Пам'ятайте, що коли перед стартом у вас буде хоча б нежить, вас не допустять. Дотримуйтесь суворого режиму, — він вказав на одного з членів комісії. — Доктор Андрєєв спеціально прикріплений до учасників експедиції. Радьтеся з ним якомога частіше. Праця, відпочинок, харчування, розваги — все мусить проходити під його контролем. Ви більше самі собою не розпоряджаєтеся.

Пройшовши комісію, я поїхав прямо до Камова, щоб одержати від нього вказівки для початку роботи. Він мене, мабуть, чекав і зрадів, коли я сказав, що все гаразд.

— Я б шкодував, втративши вас, — сказав він. — Дуже радий, що цього не сталося. Познайомтеся! — додав він, підводячи мене до високого худорлявого чоловіка, що сидів біля письмового стола. — Костянтин Євгенійович Бєлопольський — мій помічник в космічному польоті.

Прізвище, назване Камовим, було мені знайоме. Бєлопольський — однофамілець знаменитого російського астронома — був автором численних книг з астрономії, і я сам вивчав у школі астрономію за його підручником.

Коли Камов назвав моє прізвище і сказав, що я учасник майбутнього польоту, Бєлопольський потиснув мені руку, але, як мені тоді здалося, зробив це абсолютно байдуже. Навіть тіні посмішки не з'явилося на його обличчі, вкритому глибокими зморшками (хоч йому тільки сорок п'ять років), і він не сказав жодного з тих слів, які за звичаєм говорять у таких випадках.

Пам'ятаю, що на мене справило неприємне враження це мовчання, і я навіть подумав, що мати такого супутника в тривалій подорожі не дуже велике задоволення.

Як я знаю тепер, надзвичайна мовчазність є характерною рисою цієї людини, що може довго говорити тільки про астрономію і математику.

Зовсім інакше зустрів мене четвертий учасник експедиції — Арсен Георгійович Пайчадзе, з яким я познайомився через два дні.

Ще молодий (він мав не більше тридцяти п'яти років), Пайчадзе був широко відомий як видатний знавець спектрального аналізу ². Закоханий в астрономію, яку називав «верховною наукою», він міг годинами говорити про яку-небудь зірку або туманність. Говорить Пайчадзе не дуже добре, з помітним грузинським акцентом, але я знаю, що студенти університету, де він викладає астрономію, люблять його слухати.

— Борис Миколайович Мельников? — спитав він, потискуючи мені руку так сильно, що я скривився від болю. — Чув про вас. Брали участь у полярній експедиції?

— Брав, — сказав я.

Тоді на полюс, тепер на Марс. Боїтесь польоту?

— Якщо говорити одверто, боюся трохи.

Можливо, що комусь іншому я так не відповів би. Але вся невелика тонка постать Пайчадзе, його смагляве обличчя з коротко підстриженими чорними вусиками над верхньою губою, його ласкаві очі одразу справили на мене таке враження, неначе я знаю його вже багато років.

— Не дивно, — сказав він. — Перед польотом на Місяць я дуже боявся. Не спав. Втратив апетит.

— А тепер не боїтесь?

— Тепер ні. Космічний політ не страшний. Не треба боятися.

— Мене тільки дуже турбує, чи зможу я виправдати довір'я.

— Думатимете так — не виправдаєте. Треба бути впевненим. Мабуть, думаєте — випадково потрапив у політ. Ткнули пальцем — попали в мене. Неправильно! Сергій Олександрович не візьме випадкової людини. Довідувався. Радився. Не треба ні в чому сумніватися.