Леонід Кравчук - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 16

Так Леонід Кравчук передав естафету влади Леонiду Кучмi. Але в одному із своїх постпрезидентських інтерв’ю він наголосив, що всі його наступники на президентській посаді – «п’ятий, десятий, сороковий – лише продовжуватимуть робити те, що розпочав я. Добре чи погано, але лише продовжуватимуть». Про це саме писав у 2004 році, з нагоди 70-річчя Леоніда Кравчука, відомий політичний журналіст Віталій Портников: «Програш Леоніда Кравчука був програшем людини, яка очолила процес суверенізації, все ще живим і мстивим імперським силам, доказом того, що пострадянський простір ще залишається єдиним політичним й економічним простором. Однак зруйнувати цей простір можна було тільки радикальними економічними реформами. А Кравчук, як більшість суверен-комуністів, волів мислити старими категоріями у новій державі. Так що українська криза почалася зовсім не з Леоніда Кучми – вона була обумовлена штучним шлюбом націонал-демократів і комуністів, більшість з яких навіть і суверен-комуністами стали тільки після серпневого путчу 1991 року. Однак, врешті-решт, поки що не вдавалося обійти історію вигаданими шляхами. На момент проголошення незалежності ми мали таку еліту, яку мали – вона десятиріччями формувалася без усвідомлення своєї самодостатності, з принизливим тавром меншовартості, з вічною мрією переїхати у візантійську, проте завжди удавано більш ліберальну, ніж Київ, Москву. І якщо дивитися на цю еліту саме таким чином, ми усвідомимо, що з Леонідом Кравчуком як з першим Президентом незалежної України нам ще поталанило. Бо від першого лідера нової країни вимагається насамперед вміння успішно її презентувати у світі». Справді, Леонід Кравчук свій головний обов’язок бачив саме у презентації – не випадково одна з перших президентських книжок мала промовисту назву «Є така держава – Україна» (а не «Україна – не Росія»).

Передвиборна програма Леоніда Кучми містила постулати співробітництва й економічного союзу з Росією та надання російській мові статусу офіційної. Зі свого боку, Москва ясно давала зрозуміти, що її вдовольняв би прихід Кучми до влади. Налякане передвиборними заявами Кучми, практично все україномовне населення України голосувало за Кравчука. Хто – із щирих переконань, хто – як за «менше зло». Проте політологи, аналізуючи результати тих президентських виборів, стверджували: своїм натхненним виконанням ролі президента нової держави Леонід Кравчук сучасну йому номенклатуру, включно з Кучмою, просто врятував. Зокрема, дивовижна метаморфоза сталася з самим Леонідом Кучмою: свою інаугураційну промову він виголосив українською мовою, з якою перед тим мав явні труднощі. Одним з головних пунктів цієї промови стало наголошування на потребі перебороти старий розкол між Східною і Західною Україною. Але найбільшим сюрпризом була програма економічної і соціальної політики, яку Кучма виголосив 11 жовтня 1994 року в Верховній Раді України. У своєму розумінні економічних реформ він пішов значно далі обіцянок навести порядок адміністративними методами й запропонував стандартну програму радикальних змін. Пакет запропонованих економічних заходів за своєю радикальністю, згідно з оцінкою західних експертів, не поступався ані програмі польського міністра фінансів Лєшека Бальцеровича у 1989 році, ані програмі російського прем’єр-міністра Єгора Гайдара у 1992-му. Кучмі вдалося зібрати навколо себе команду реформаторів і привести її до влади. Владне оточення Кравчука здало свої посади порівняно легко. «Я віддаю належне Леоніду Макаровичу Кравчуку, який зробив перші нелегкі кроки на шляху становлення української державності», – сказав Кучма про свого попередника.

Діючий політик

Нова команда

Не можна з повною впевненістю сказати, на чиєму боці, в якому політичному таборі опинився екс-президент України після поразки на виборах. Віталій Портников визначає: «Дякуючи поразці Леоніда Макаровича на виборах ми знаємо тепер не одного, а вже двох Кравчуків. Адже перший український президент не залишив політичного життя, навпаки – став активним учасником усього, що відбувається в Україні, одним із гвинтиків теперішньої еліти. Цей Кравчук не дуже дбає про свою історичну роль. Він пов’язаний десятками корпоративних зобов’язань і продовжує насолоджуватись політичними шахами. Однак усе це – не президент Кравчук. А просто один із багатьох українських політиків, який розпочав свою кар’єру в партійному апараті, є достатньо досвідченою людиною, однак, як і більшість досвідчених людей – політиком з біографією, яка йому, очевидно, заважає відчувати себе насправді вільним. Президент Кравчук був інакшим. По-перше, це була людина, впевнена у своїй історичній ролі. Таке своєрідне розуміння політики зіграло з ним поганий жарт. Він і на президентській посаді залишався насамперед ідеологом, для нього найголовніше було створити атрибутику держави, і він чудово почувався серед цієї атрибутики». До всього не треба забувати: Леонід Макарович – хоч і політик з величезним, ще радянським вишколом, проте він насамперед – ідеолог. Через те, наголошуючи на факті існування на карті світу нової держави Україна, він зовсім не готовий був обговорювати, а тим більше – впроваджувати закони, за якими б діяла ринкова економіка.

Тоді як «червоний директор» Леонід Кучма, за визначенням багатьох політичних аналітиків, керував країною, як заводом. На якому, крім усього іншого, встиг попрацювати ще й парторгом. Тому нема нічого дивного в тому, що Кучма і його апарат виявився вправним у приборканні лівої більшості у Верховній Раді, добившись у травні 1995 року укладення конституційної угоди, а 28 червня 1996 року – прийняття нової Конституції України. У цьому ж 1996 році офіційний Київ зупинив хвилю страйкового руху в Донбасі, порушивши судові справи проти місцевих еліт за незаконні операції з грошима, що призначалися на зарплати шахтарям. Увесь цей час Кравчук перебуває ніби осторонь політичного життя, даючи розлогі та нічого не значущі коментарі як стосовно дій влади, так і на адресу демократичної опозиції, котрої, будемо відверті, в середині 1990-х років не було. Зокрема, дуже мало відомо про стосунки Кравчука з Павлом Лазаренком, Юлією Тимошенко, Віктором Ющенком. Так само немає подробиць знайомства екс-президента з лідерами Соціал-демократичної партії Григорієм Суркісом та Віктором Медведчуком. Між тим, саме ці контакти Леоніда Макаровича призвели до того, що в 1998 році, залишаючись безпартійним, він очолив виборчий список Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). Напередодні голосування вступив до СДПУ(о) і привів її до Верховної Ради, ставши, таким чином, народним депутатом.

Між іншим, саме в цей період Кравчук, за його словами, опинився під дамокловим мечем. У 1998 році Союз радянських офіцерів прийняв рішення… викрасти Леоніда Макаровича. Вони ставили перед собою завдання денонсувати Біловезьку угоду. «Хотіли, щоби я під тиском відмовився від свого підпису, – згадував Кравчук багато пізніше. – Причому планів було два: перший – викрасти мене по дорозі з поїзда, інший – з офісу. Схема викрадення була така: вертоліт, з вагона, потім на вертоліт – і в Москву. Я оцінив ситуацію: достатньо, скажімо, декількох тренованих людей, щоб прибрати одного чи двох охоронців. Тому я тоді спав з кольтом – такий хороший пістолет. Він лежить зараз у тумбочці весь час, але розряджений. Просто вже немає потреби, бо я не роблю чогось такого, за що мене хотіли б викрасти». З огляду на це залишається тільки гадати, хто кому був більше потрібен у середині 1990-х років: Кравчук молодшим від себе на покоління «есдекам», чи навпаки – «есдеки» йому. Прихід Леоніда Кравчука в СДПУ(о) пов’язують з іменем Євгена Марчука. За часів президентства Кравчука він незмінно займав пост голови Служби безпеки України. З приходом до влади Кучми Марчук, як і слід було чекати, цю посаду втратив. Проте вже в 1996 році став прем’єр-міністром України і, поза сумнівом, тісного зв’язку з екс-президентом не переривав.

Саме Марчук, як обережно натякають деякі політичні аналітики, «працевлаштував» свого колишнього шефа і в партії, і в Верховній Раді: з жовтня 1998 року Леонід Кравчук – член Політбюро і Політради СДПУ(о). А у 2002—2006 роках очолював фракцію СДПУ(о) у Верховній Раді України. І хоча все одно неясно, була ця партія пропрезидентською, опозиційною чи нейтральною, такою собі «третьою силою», яку Кравчук зробив дієздатною та до певної міри впливовою, не треба забувати: Віктор Медведчук, котрий вступив до СДПУ(о) в 2001 році, вже за рік очолив Адміністрацію голови держави. Поза сумнівом, про нього Леонід Кравчук чув набагато раніше, адже наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років молодий адвокат Медведчук фігурував по справах дисидентів, зокрема Євгена Сверстюка і Василя Стуса. А пізніше, наприкінці 1980-х років, брав участь у процесі над директором Чорнобильської АЕС В’ячеславом Брюхановим. Як працівник ідеологічного фронту, і тим більше – як головний ідеолог радянської України, Леонід Кравчук не міг не звернути увагу на адвоката, причетного до «ідеологічних» і просто гучних процесів. Таким чином, Віктор Медведчук, новий однопартієць Леоніда Кравчука, цілком міг виконувати роль «людини екс-президента» в оточенні президента діючого. А значить, Кравчук міг мати широкі можливості для будування різноманітних політичних комбінацій. Проте, як показав час, навіть якщо Кравчук і мав намір стати чимось на зразок таємного радника Леоніда Кучми, впливати на діючого президента він не міг. Про це, зокрема, свідчить оцінка Кравчуком «касетного скандалу», який вибухнув у 2000 році.