Леонід Кравчук - Кокотюха Андрей Анатольевич. Страница 4

Першим секретарем ЦК КПУ, фактично – керівником Української РСР, у той час був Петро Юхимович Шелест. Він хоча й був партійним функціонером, тим не менше підтримував ідеї українізації та намагався, наскільки це можливо, триматися від московських вищих партійних керівників на відстані. Згадуючи його, Леонід Кравчук, якому довелося після Шелеста тривалий час працювати під керівництвом Володимира Щербицького, який прийшов тому на заміну, відзначає: «Петро Юхимович стояв до України ближче, ніж Щербицький. І дещо намагався зробити для рідної культури, духовності, літератури. Наприклад, у Запоріжжі почав Хортицю впорядковувати, козацький музей збирався там будувати. Він фактично врятував фільм про Тараса Шевченка «Сон», заступався за режисера Сергія Параджанова, якого радянські спецслужби обсіли з усіх боків, а в 1965 році закликав бережно, з повагою ставитися до української мови. На початку 1970-х років ці та інші подібні висловлювання стали підставою для того, аби головного комуніста Української РСР звинуватили в буржуазному націоналізмі, відправивши у відставку.

Поява на українському політичному олімпі Володимира Васильовича Щербицького була ознаменована ідеологічною кампанією, спрямованою проти УБН – «українського буржуазного націоналізму». Фрагментом цієї кампанії був грубий рознос цілого ряду творів української літератури, що з’явилися на рубежі 1960—1970-х років. Їхніми авторами були Олесь Гончар, Іван Білик, Роман Федорів, Роман Іваничук, Сергій Плачинда, Євген Гуцало та інші. Володимир Щербицький з’явився на найвищій ієрархічній сходинці УРСР у травні 1972 року. Леонід Брежнєв, Генеральний секретар ЦК КПРС, хотів бачити керівником України земляка-дніпропетровця, свого ставленика. У 1964 році відставлений ним тепер Шелест, по суті, був спільником Брежнєва у змові проти Хрущова, але тепер часи змінилися. Брежнєв не хотів повторити долю Хрущова, тому позбувався лідерів, які добре знали про технологію його приходу до влади й бодай потенційно могли складати для нього якусь небезпеку. Колишнього шефа КДБ Володимира Семичастного, який відіграв неабияку роль у поваленні Микити Сергійовича, він відправив з Москви в Україну у 1967 році. Шелеста ж, який користувався в республіці немалим авторитетом, забрали до Білокам’яної, де для нього підготували «почесне» місце заступника голови Ради Міністрів СРСР.

Напевно, крім мотивів, пов’язаних зі зміцненням особистої влади Брежнєва, ця комбінація стимулювалася також абсолютно дрімучими уявленнями кремлівських вождів про національну політику, а особливо про Україну й українське. У своїх мемуарах Шелест часто згадує про «оскаженілий шовінізм» Шелепіна, Суслова, Демічева, Косигіна, які на засіданнях президії ЦК КПРС договорювалися до того, що пошана до Шевченка серед молоді – то прояв націоналізму, що «українська мова – це зіпсована російська», що «на Україні занадто багато розмовляють українською» і що «навіть вивіски на магазинах і назви вулиць написані українською мовою». Петро Шелест на такому тлі комусь теж міг видатися «націоналістом». У спогадах він розмірковує на тему розширення прав республік, стривожений тим, що «декотрі українці не знають історії свого народу», емоційно реагує на заклики до «злиття націй, культур і мов», обурюється тупоголовістю нового керівника КДБ УРСР Федорчука, який, підозрюючи всіх і вся в недостатньо активній боротьбі з націоналізмом, установив «контроль за радянським і партійним активом», бо ж «ніякої України в нашій роботі немає». Словом, з приходом Щербицького на посаду першого секретаря ЦК КПУ для України настали якщо не «чорні» чи бодай «темні», то принаймні – «сірі» часи. Часи, коли панування сірості стало нормою. Виділятися було небезпечно та й не надто потрібно. Тому Леонід Макарович і не виділявся, ніби бажаючи пересидіти в очікуванні свого часу.

Епоха «застою»

Володимир Щербицький був вільний від частини тих суперечностей, які були притаманні Петру Шелесту. Вже через кілька місяців після обрання першим секретарем ЦК Щербицький підписав листа, яким повелівалося вилучити з усіх бібліотек книгу Шелеста «Україно наша Радянська» як таку, що «завдає шкоди справі інтернаціонального виховання трудящих». Тоді ж, день у день, з’явився замовний висновок «експертів», керівників кількох академічних установ – М. Шамоти (директор Інституту літератури), Б. Бабія (академік, секретар Відділення економіки, історії, філософії і права АН УРСР), О. Шевелєва (заступник директора Інституту історії), які констатували, що автор книги з підозрілою назвою «Україно наша Радянська» (декому в ній вбагалась навіть прихована абревіатура – УНР, не більше й не менше!) допустився серйозних «ідейних помилок». Перелік цих помилок у вердикті Шамоти і компанії починався з того, що в книзі Шелеста начебто «надмірно багато місця відводиться минулому України, дореволюційному періоду», до того ж минуле висвітлено без належного «класового аналізу». У тому ж дусі була витримана й спеціальна постанова ЦК, а також стаття в журналі «Комуніст України» (квітень 1973 р.), текстуально дуже близька до висновків «експертів».

«І в роботі ЦК, і для Щербицького зокрема українська мова тоді не перебувала в центрі уваги, – згадує Леонід Кравчук. – Пам’ятаю один партійний з’їзд, перший, коли Щербицький прийшов до влади. Ми довго вирішували таке питання: проводить ЦК Компартії України свою політику чи здійснює? Це для резолюції готувалося. Ви скажете, а хіба не все одно? Все, та не все… Дискусії з цього питання тривали дуже довго. У кожного секретаря це обговорювалося, на спеціальному секретаріаті обговорювалося, все це моя робота була. Можна вжити: «проводили». Але ж одне із значень цього слова – «керувати діяльністю кого або чого-небудь». Компартія України ніким і нічим керувати не могла, це парафія лише КПРС. «Виробляти» – також шкідливе слово, бо КПУ по суті нічого не виробляла сама, лише керувалася генеральною лінією партії. Ну, а «здійснювати» – це якраз для нас. Бо ми – виконавці, ми в радянській Україні здійснювали політику Москви. А Москві розвиток української мови і культури був ні до чого! Для Щербицького Україна була не так батьківщиною, як великою республікою Радянського Союзу!»

Про це нагадувала й постанова ЦК КПРС «Про літературно-художню критику», прийнята в січні 1972 року. Культивувалась атмосфера нетерпимості, підозріливого, що ґрунтувався на догмах, вишукування ворогів, у тому числі – внутрішніх. Естетичні критерії поглиналися політико-ідеологічними. Заклик «викривати ідеологію й практику націоналізму та сіонізму», не допускати «лібералізму в оцінці творчості окремих літераторів і митців» і водночас посилювати «ідейно-виховну роботу серед творчої інтелігенції» звучав як заклинання. Ці слова взято з доповіді Володимира Щербицького 1972 року. Подібна риторика, підігріта 50-річчям СРСР, була щоденним ритуалом. Критика всього, що мало хоч якийсь стосунок до «патріархальщини», звучала й раніше. У 1972—1973 роках покотилася лавина критики, яка мала підім’яти багато творів, у яких ішлося про українську минувшину. Значно пізніше з легкої руки Чингіза Айтматова в активний публіцистичний вжиток увійде поняття «манкуртизм» як синонім історичного безпам’ятства.

Свою роль в ідеологічному обґрунтуванні безпрецедентного «полювання» на твори про історичне минуле України відіграла надрукована в «Литературной газете», а потім блискавично передрукована «Літературною Україною» стаття Олександра Яковлєва «Проти антиісторизму» (листопад 1972 р.). Її автор, доктор історичних наук – це той самий Яковлєв, якому за горбачовських часів дістанеться роль «архітектора перебудови». «У класовому суспільстві немає і не може бути єдиної для всіх «національної самосвідомості», – стверджував О. Яковлєв. Хоча реальна історія могла б тисячу разів спростувати подібний постулат. Ортодоксальна методологія, а також рішучі попередження Яковлєва щодо «небезпек дрібнобуржуазного націоналізму», його критика «концепції “витоків”» механічно переносилися на українську політичну та культурну реальність, тільки в ще більш ортодоксальній, ідеологічно-лихоманковій версії.