Роксолана - Рощина Наталия. Страница 16

Згідно з іншими історичними джерелами, мати, дізнавшись про смерть молодшого сина, довго була невтішною. Скільки страждань випало на долю цієї жінки, скільки втрат! У серці її була порожнеча – ані сліз, ані слів. І поруч не було чоловіка. Знову надто затяжний похід розлучив їх. Вони вже дуже давно не бачилися, листувались, як завжди. Тож сумні листи писали одне одному останнім часом. «Аллах покарав нас за те, що ми не любили Джихангіра. Ріс забутий нами, мало не зневажений, а коли помер, зрозуміла, що він найдорожчий», – докоряла Роксолана. Сулейман відчував, як розривається його серце від таких слів, усе питав, чим може їй допомогти, та знав – не зможе її втішити.

Велика Хасекі перебувала в тяжких роздумах. Життя здавалося марним. Ніби в одному тілі існувало дві жінки: одна волелюбна, смілива, інша – принижена, підступна. Спочатку рабиня, потім – коханка, тоді – султанша. Тепер Сулейман поводиться з нею, мов із святою. То було від розуміння непоправного. Руйнуються стосунки від довгих розлук. Султан немов тікав від себе, оточуючи себе темною хмарою війська, виступав у походи, все відвойовував, перемагав, знищував. Сумував за своєю Хуррем, але відчував, що чим далі, тим менш упевнений, що знає цю жінку. Мабуть, гнав думки, що вони зовсім різні і такими були завжди.

Ніколи не знала Росколана спокою, бо все довкола було чуже, ненависне. «Султан ішов усе життя через кладовища, вона вимушена йти через могили своїх дітей і могили свого народу… Земля встелена людськими трупами, а вона пишається з того, що сидить на троні поряд з найбільшим убивцею і ще й припадає йому до ніг» (2). За те й кару отримувала: мати ховала дітей, жінка продавала свою душу. Приречена на вічний неспокій, після смерті молодшого сина вона замкнулася в собі, не хотіла бачити ні Рустема, ні Махріму, ні Баязида. їй було байдуже, хто хоче бути з нею в цю страшну мить. Яка ж вона мати: серце не підказало, що лихо на порозі. Що то за серце таке? Безнадійна, безмежна туга оволоділа нею. Вона витісняла всі інші почуття. Передусім – любов, надію. Султанша відчувала, що втратила любов до султана. А може, й не любила його?

Дедалі більше її непокоїло минуле. «Безодня була вже й не коло ніг, не під ногами – вона оточувала звідусіль, брала в мертвий зашморг» (2). Золота клітка, якою стало її життя, затісна й огидна. Обертатися назад з кожним разом все важче. Роксолана вже сама не розуміла, чи варті всі жертви її омріяного ще в стінах гарему плану? Що залишилось у неї від Анастасії? Втратила віру, а тому – й душу. Десятки років лицемірства, самообману. Вона відчувала себе зброєю в умілих руках великого падишаха. Хоча кажуть, що саме вона мала на нього величезний вплив. Що з цього правда? Бо перейняла його методи боротьби та доказу своєї правоти: Роксолана згадувала часи, коли після сходження Селіма доручила вбити інших його братів. Вона хотіла бути впевненою, що влада не вислизне з його рук. Пізніше були знайдені інші сини Сулеймана, яких йому народжували інші жінки та наложниці. Життя були позбавлені близько сорока чоловік.

На виправдання Хуррем можна сказати лише те, що якби вона не повелася таким чином, то з нею трапилося б те саме, що вона робила з іншими. Тобто, можливо, з точки зору нашого часу це виглядає неприйнятним, але з погляду тієї епохи це був спосіб виживання і самозбереження. Наприклад, братовбивство – це засіб уникнення міжусобиць, які могли призвести до розколу держави. Жорстокість не вважалася злочином.

Що довше залишалася наодинці з думками, то більше смути підіймалося в душі Роксолани. Минув час – великий лікар, який не допоміг зарубцюватися ранам на багатостраждальному серці жінки. Сулейман повертався з довгого походу. Стамбул прийняв його урочисто, пишно. Змучена смертями синів, Роксолана зустрічала султана майже з байдужістю, але, як завжди, приховувала свої почуття. Дивилася на нього й не впізнавала: посивів, постарів, схуд. Виснажливі походи давалися взнаки. Роксолана піймала себе на думці, що до Стамбула повернувся інший Сулейман. Він не кликав її до себе, а вона ніби зраділа тому. Минуло кілька днів, султан не приходив уночі. Але все ж щоразу, як це було багато років поспіль, дивився на свою Хуррем із захватом. А вона намагалася бути привітною, хоча вже тоді знала, що нема кінця й краю її нещастям, є край тільки в цих неймовірних стосунках.

Попереду на Роксолану чекало ще одне випробування. «Падали на нещасну жінку події, на які не могла впливати, запитання, на які не було відповідей, пробувала боронитися, відстояти бодай свою душу, захистити хоч своїх дітей, і все валилося довкола неї, час гримів над нею стосильно» (2). Рана від смерті Джихангіра ще саднила. Тільки не можна було з головою надовго занурюватися в те горе. Два сини, які зосталися в неї, вже їй не належали. Синів двоє, а трон один. Про це Роксолана не припиняла думати і вдень, і вночі. Вона добре знала закони цієї держави, певною мірою уособлювала її.

Мала вплив на султана, але не на закони, що прийшли з минулих століть. Тому улюбленець Селім усе ще перебував у небезпеці. Залишався ще один брат Селіма, який не втратив надії зійти на престол. Він здогадувався про плани батька й матері, відчував загрозу своєму життю. Закони спадкоємства залишалися й гарантували шлях до майбутнього лише одному нащадку. Жорстокість вибору. Тому Баязид вирішив покинути країну разом із гаремом, дітьми. Він знайшов притулок в сусідньому Ірані.

Роксолана давно зробила свій вибір. Розуміючи, що Баязид становить загрозу для Селіма, умовила султана починати переговори з іранським шахиншахом. Той мав видати Баязида за будь-яких обставин. Переговори тривали довго, але все же таки Сулейман отримав голови сина та п\'ятьох його малолітніх діточок в обмін на одну із захоплених турками провінцій. Кривавий шлях до султанського трону було прокладено.

Є версія, що Роксолана не дожила до цієї жорстокої події, бо «вирушила в мандрівку до найтемнішого сховища на людському шляху, і ніщо не могло її зупинити» (2). Хоча все було дуже просто й вочевидь: прожила Анастасія всього п\'ятнадцять років, а решту життя вмирала. Смерть поступово перемогла жадобу до життя, бо було воно кривавим, підступним, жорстоким. В останні свої роки Роксолана часто хворіла. Під час її хвороби Сулейман наказав зламати й спалити всі музичні інструменти в палаці, щоб не порушувати спокою своєї коханої.

Нічого не могли вдіяти султанські лікарі й відступали в розпачі. Вони не здогадувались, що це вмирала не велика султанша Хасекі, а та усміхнена рудоволоса дівчинка, що майже сорок років тому дала собі обіцянку вижити, вистояти, зберегти гідність. Запобігти цьому не міг жоден найкращий у світі лікар.

Сулейман відчував себе безсилим, був у розпачі. Не відходив від Хуррем, може, у думках звертався до свого могутнього Бога й просив повернути здоров\'я Роксолані на будь-яких умовах. Але смерть була непідкупною. Завоював півсвіту, а втрачав найдорожчу людину і був безсилий це змінити. Над султаншею читали Коран, а вона, безсила, заплющивши очі, згадувала слова псалмів… В останню мить повернулася в часи, коли дівчинкою носила на шиї ланцюжок з золотим хрестиком. Здавалося, це відбувалось не з нею. Такий важкий тягар долі. «Вмирала, знала, що вже кінець без вороття, але воскресла, ожила в стогоні, в зойку, в останньому відчаї: “Мамо, порятуй свою дитину!” Вона померла не від часу, а від страждань» (2).

Коли Роксолана померла, Сулейман був невтішний і плакав на очах своїх підданих. Він не боявся втратити їх повагу. В цю мить він не міг думати про свою велич. 15 березня 1558 року стало для нього чорним днем – зупинилося серце його коханої. Кінець безмірної любові, найсильнішої пристрасті. Пішла з життя велика султанша, неймовірна жінка. Повідомляючи про це, посли європейських держав виражали впевненість у тому, що змін в політиці османів не буде. Провідні пости по-давньому займали люди Роксолани, які мали забезпечити її синові шлях до султанського трону.

Різні погляди на одну особистість