Богдан Хмельницький - Коляда Ігор. Страница 6

Незадовго до своєї смерті, у квітні 1657 p., гетьман Богдан домігся, щоб козацька рада проголосила Юрія гетьманом України. Шістнадцятилітнього гетьманича було обрано на батьківське місце одноголосно, і старий гетьман іще за свого життя подбав про визнання цього державно–династичного акту з боку сусідніх держав. Юрія визнали законним наступником свого батька Москва, Швеція, Польща, Семигород, Волощина, Молдавія, Крим і Туреччина.

Юрію Хмельницькому, з волі Москви, потім Варшави і, нарешті, Стамбула, випало тричі тримати гетьманську булаву (1659–1662,1677–1681,1685), але без особливого успіху. За своє коротке життя Юрієві довелося бути і промосковським в'язнем–ченцем, і в'язнем польської тюрми, і в'язнем турецьких казематів, За поширеною версією, він загинув 1685 р. від рук турків. Отож, у життєвій долі «нещасливого Богданового сина», як у краплині роси відбивається сонце, віддзеркалилась тогочасна недоля України, яка після смерті Богдана Хмельницького стала об'єктом настирливих домагань одночасно Московії, Речі Посполитої та Османської імперії.

У Богдана був ще й третій син, який не дожив до 1651 р. Дехто з істориків припускає, що ім'я його Остап. Він також помер неповнолітнім, дуже побитий посіпаками Чаплинського під час нападу на Суботівський хутір 1647 р.

Здається, менше було турбот із доньками — розумницями та красунями, вихованими матір'ю у кращих родинних традиціях: працьовитими, гарними господинями, вірними козацькими подругами та дружинами, цнотливими та гордими, для свого часу високоосвіченими.

Найенергійнішою з–поміж них і не позбавленою політичних амбіцій була, мабуть, найстарша (або одна зі старших) — Олена. Спершу вона — дружина полковника і наказного гетьмана Данила Виговського (брата майбутнього гетьмана Івана Виговського). Вдруге Олена була повінчана в Суботові 1660 р. з колишнім переяславським полковником, згодом генеральним писарем та гетьманом (1662–1665) Павлом Тетерею. Олена і Данило Виговські мали двох синів — Юрія та Василя. Політичне честолюбство довело Олену до конфлікту з чоловіком та її ув'язнення. Після розлучення з П. Тетерею Олена стала черницею й у Вільнюсі перейшла в уніатство.

З другою донькою Богдана, Степанидою, 1650 р. одружився білоруський (могилівський) полковник Іван Нечай.

Про долю третьої доньки — Катерини — відомо дуже мало. Вона ходила за батьком під час його хвороби; ймовірно, що серія династичних проектів 1654 р. пов'язана з особою Катерини (але це могли бути й інші доньки). У 1654 р. Богдан нібито сватав свою доньку за сина брата російської цариці Марії Милославської. У червні–жовтні 1654 р. ширилися чутки, що Б. Хмельницький сватає дочку за Мігая, сина Ніколя Петрашку (і внука волоського господаря Мігая Хороброго), який міг претендувати на молдавський престол. Коли ця комбінація реалізована не була, гетьман висунув новий проект: віддати доньку за племінника трансільванського князя Д'єрдя (Юрія) II Ракоці. Але з династично–шлюбної лихоманки 1654 р. нічого не вийшло.

Одна з дочок Богдана (зі старших) була дружиною Лук'яна Мовчана. Їх син Федір зробив блискучу військову кар'єру — в 1675–1678 pp. був стародубським, прилуцьким полковником, командував іншими козацькими полками, мабуть, саме тому, що був онуком Богдана. Інша донька, треба думати також зі старших, була дружиною корсунського сотника Блиська, що загинув 1654 р. У 1649 р. в Чигирині біля гетьмана був його зять Павло, очевидно, чоловік однієї з дочок Богдана, ім'я котрої невідоме. Про Павла говорили як про дорадника гетьмана. Можна припустити, що у Богдана було не чотири малолітні доньки, а принаймні шість.

Кілька слів про ближніх та дальніх родичів Богдана. Більшість із них належала до старшинської верхівки, мала вагу у військово–цивільній адміністрації та дипломатичній сфері. Брат Богдана Григорій у 1648 р. був сосницьким полковником. Рідний брат його по матері Григорій Ставецький, який узяв прізвище Хмельницький (1648 р. воно вже було престижним), був у 1648–1649 pp. козаком на російській службі в Білгороді. Сестра Богдана, ім'я котрої невідомо, була дружиною Павла (прізвище невідоме), на якого 1649 р. також вказували як на дорадника гетьмана.

Навіть якщо в документах і є якась помилка, ми все одно поступово починаємо усвідомлювати, що родина Б. Хмельницького була набагато численнішою, ніж вважалося досі, і війна, розпочата батьком Хмелем, у долі її членів стала неабияким чинником.

«Щоб урятувати своє життя, я змушений був податися на Запорожжя…»

Проживши півстоліття, козацький сотник Богдан Хмельницький, що вірою та з гідністю служив польській короні, у буревії тогочасних подій не міг сподіватися на тихе життя у колі люблячої родини на затишному хуторі. По смерті можновладного Станіслава Конєцпольського, його нащадок Олександр Конєцпольський, у володіння якого перейшла Чигиринщина, заявив свої претензії на власність чигиринського сотника — хутір Суботів. То була давня задумка не стільки молодого і не дуже хазяйновитого магната, скільки його гоноровитого чигиринського підстарости Даніеля Чаплинського, який давно накинув оком на заможне Богданове господарство, в якому були млини, родючі лани, великі сіножаті, чотири рибні ставки, великий сад з пасікою, хороші нові будівлі.

Тяжба за хутір розпочалась ще 1645 р. Після аудієнції особисто у короля Б. Хмельницький одержав датований 12 липня 1646 р. королівський привілей на володіння Суботовим. Історики дещо спрощують і применшують особисті кривди, завдані родині Б. Хмельницького задиркуватим Д. Чаплинським. Насправді то була ціла система заходів усвідомленого цькування козацького достойника, до того ж наближеного до польського короля Володислава IV. Так, шляхтич Дольгерт за дорученням чигиринського старости «у рахунок поволовщини» (один із численних різновидів податків в Україні) забрав улюбленця Богдана Хмельницького — його бойового коня. Зрозуміло, що то була образа шляхетської, лицарської честі козацького сотника. Дружині Богдана з великими труднощами за 12,5 злотих (дуже велика сума на той час) вдалося викупити коня. Всіляко ображали і залякували дружину Богдана, його доньок та синів. Та це ще було не найбільше лихо. За наказом Д. Чаплинського його слуги люто побили сина Хмельницьких — «ще малого хлопця», який, на думку деяких дослідників, від нанесених побоїв помер. Нарешті, десь у березні–квітні 1647 р. чигиринський підстароста організував напад на Суботів, під час якого, за визнанням самого Богдана, «голодний люд снопами розніс зібране протягом кількох років збіжжя, якого було на гумні 400 кіп. На полях висіяне зерно все пропало, бо посіви було витолочено худобою, кіньми, вівцями».

Привласнивши хутір, зарозумілий польський шляхтич вигнав сім'ю колишнього власника. Щоб якомога дошкульніше вразити гідність переможеного ворога, підстароста розпорядився виплатити йому «немов старцеві» 150 флоринів, тоді як захоплена земля коштувала 1000 флоринів. На це розгніваний Богдан, як повідомляють козацькі літописці, стиснувши зуби, зло мовив: «Маю шаблю в руці, то не все забрав у мене Чаплинський, жиє Бог і козацька ще не вмерла мати». Легендарні перекази доносять до нас навіть згадки про те, що Хмельницький відповідно до норм шляхетської етики викликав свого кривдника на чесний герць. Однак той і цього разу повівся вельми підступно і нешляхетно — влаштував засідку, до якої ледве не потрапив козацький старшина.

Облаштувавши родину в Чигирині, Богдан Хмельницький розпочав енергійну боротьбу за повернення Суботова. Він звернувся до великого коронного гетьмана Миколая Потоцького, відомого в Речі Посполитій як людина лицарська і шляхетна, з таким листом: «Не знати, звідки взявся сей порушник мого спокійного життя Чаплинський — литовський заволока, польський п'яниця, злодій і грабіжник український, підстароста чигиринський, котрий, господарюючи вісім літ на Чигиринщині й прикриваючись ім'ям свого начальника пана Конєцпольського, коронного хорунжого, знищив наклепами та доносами багатьох наших братів і привласнив їхні маєтки. Звичайно ж, тепер Чигиринщиною володіє не пан коронний хорунжий, а його слуга, брехун, зрадник і п'яниця Чаплинський».