Отаман Іван Сірко - Коляда Ігор. Страница 11

А наприкінці вересня кошовий дізнався від полонених про наміри кримчаків вдарити на міста Гетьманщини. Тоді 8–тисячна орда напала в степу на нього і три дні намагалася захопити козацький табір, але безуспішно. 25 вересня запорожці спустилися човнами на низ Дніпра і вдарили на Тавань. Поблизу нової турецької фортеці розгорнулася битва, внаслідок якої козаки взяли гору й захопили в полон командувача турецького загону Велі–агу, який надав цінну інформацію про наміри султана Мухаммеда IV йти на Київ і про турецькі війська в Хотині та Кам'янці–Подільському.

Восени 1673 року Сірко продовжував боротьбу проти бусурман, спустошуючи околиці Азова. Внаслідок кривавої битви йому вдалося відбитися від Юзуф–паші. Відомо також про походи на Крим, на Тягиню, землі білгородської орди. І. Сірко повсякчас непокоїв Кримське ханство своїми нападами.

За наказом московського царя він разом з Самойловичем мав виступити в похід проти Дорошенка: якщо той піддасться, його залишали гетьманом, якщо ж ні, треба було обирати іншого «вірного».

1674 року політична ситуація на Правобережжі змінилася. Правобережні полки, що підтримували Ханенка, перейшли на бік Москви. Навесні розпочинався україно–московський наступ на Правобережжя. Брат Дорошенка Григорій зазнав поразки. Сірко встановив більш тісний контакт із гетьманом. Відбувся обмін посольствами.

Спроби налагодити стосунки з Дорошенком та можливий союз із Кримським ханством лякали Москву. Щоб відвести від себе підозру, Сірко у червні 1674 року організував промисел над ординцями. Саме тоді він і перехопив Дорошенкового посла — Івана Мазепу. За словами літописця Самійла Величка, запорожці хотіли вбити Мазепу (бо той вів бранців як дарунок ханові), але Сірко не допустив цього, сказавши пророчі слова: «Панове браття, просим вас, не убивайте цього чоловіка, може він вам і вітчизні нашій впред згодитися». Мазепа провів у степу з Сірком цілих п'ять тижнів, а потім Самойлович дедалі сильніше став наполягати на видачі Мазепи та ще одного полоненого татарина. Це суперечило січовим звичаям, до того ж Сіркові зовсім не хотілося йти на поступки Самойловичу, який його, м'яко кажучи, недолюблював. Тоді московський воєвода наказав заарештувати в Харкові дружину кошового та його зятя, харківського козака І. Артеменка, і привезти під вартою до табору московських військ. Коли Артеменко прибув, Ромодановський послав його на Січ, наказавши, щоб його тесть видав Мазепу. Сірко мусив поступитися. 16 червня 1674 року він послав Мазепу до московського табору, але прохав не віддавати полоненого в неволю, а дати йому можливість жити в Україні, аби не казали, що Військо дарує життя, а Сірко віддає в неволю. Самойлович і тут постарався поінтригувати проти кошового отамана, написавши цареві, що треба більше довіряти полоненому Мазепі, ніж Сірку. Поговоривши з Мазепою, Самойлович пом'якшав. Він хоча і відправив Мазепу до Москви, просив царя бути милостивим до полоненого і повернути в Україну, що й було потім зроблено. Мазепі дозволили жити на Лівобережній Гетьманщині, де він знову розпочинав свою політичну кар'єру, але вже при лівобережному гетьманові, як підданий московського царя.

Із подіями 1674 року пов'язана й історія про самозваного «царевича Симеона», який з'явився на Січі ще в грудні 1673 року після поразки масштабного повстання донських козаків на чолі зі Степаном Разіним у Московії. І. Сірко дав притулок самозванцеві. Дмитро Яворницький цілком слушно зауважив із цього приводу: «Важко припустити, що Сірко, людина досвідчена, далекоглядна й прониклива, вірив у достеменність походження особи, котра називала себе сином царя Олексія Михайловича, і в щирість байки самозванця про втечу з Москви… Найімовірніше, Сірко розіграв у цьому випадку роль людини, переконаної в істинності царственого походження Лжесимеона, — така роль була корисна йому для того, щоб тримати Москву у своїх руках і тим самим зберігати політичну незалежність Запорожжя. Можливо, до цього приєдналася й помста за заслання до Сибіру».

Москва зажадала видачі самозванця. Після повернення з успішного походу проти татар Сірко покликав до свого куреня суддю, писаря, курінних отаманів, поважних запорожців, а також московських послів, оголосивши врешті про необхідність відкласти раду, яка тільки й може дати дозвіл видати «царевича». Щодо видачі останнього розгорнулася гостра дискусія між старшиною та послами, після чого старшина пішла на бенкет, улаштований самозванцем. Більше того, Лжесимеон у супроводі старшини та 300 запорожців (Сірка між ними не було) сам прийшов до послів. Тоді вибухнув скандал і справа мало не дійшла до крові. Потім за наказом Сірка представники старшини ще й дорікали послам за те, що ті спробували вбити «царевича». 22 березня відбулася козацька рада, на якій усупереч царській волі було вирішено не видавати Лжесимеона, бо з Січі ніколи нікого не видавали. На цьому особливо наголошував Сірко, який, зокрема, сказав: «Як одного його видамо, тоді й усіх нас Москва по одному розтаскає. А він не вор і не шахрай, справжнісінький царевич, і сидить, як птиця в клітці, і ні перед ким не винен». Після цих його слів пролунали погрози декого з козаків забити послів. Сірко не допустив цього, бо через такі дії могли постраждати ув'язнені Самойловичем січовики, і несподівано почав агітувати за необхідність відрядити посольство до Дорошенка за клейнодами, що й було вчинено. 23 березня Сірко скликав у себе старшинську раду, яка ухвалила не видавати «царевича», бо інакше бояри перехоплять його. Кошовий не боявся навіть блокади Січі, бо в разі потреби хліб їй дадуть кримські міщани «і раді будуть, аби тільки брали, так само як за гетьманства Суховія давали хліб із–за Перекопу». А про «царевича» вже відомо й кримському ханові, та й султан хоче йти на Київ. Узагалі, хто з монархів виявиться сильнішим, «той і государ нам буде». Потім Самойлович підозрюватиме Сірка, що той тримав самозванця, бо сподівався на прихід калмиків, із якими начебто хотів іти походом на Астрахань та Сибір. Кошовий не раз висловлював своє невдоволення політикою лівобережного гетьмана й навіть заявляв: «Коли б мені, Сірку, гетьманство дали… бодай на рік… або… Попович (так козаки прозвали Самойловича з огляду на його походження) дав мені чотири козацькі полки — Полтавський, Миргородський, Прилуцький та Лубенський, — то я б знав, що з ними діяти, і увесь Крим спустошив би».

27 березня, перед літургією в церкві, Сірко послав священика з одинадцятьма курінними отаманами, які мали перевірити наявність на тілі у «Симеона» царських знаків. Ті знайшли на грудях якісь плями й витлумачили їх як царські знаки. Тоді Сірко заявив послам, що «царевича» їм не видадуть, доки не почує наказу щодо нього з вуст самого царя. Це рішення й ухвалили наступного дня на раді.

До Москви відрядили посольство. Самойлович переказав послами «мудру» пораду цареві: щоб цар Олексій Михайлович звелів конфіскувати будинки й усе господарство Сірка, а його дружину та зятів — тримати у фортеці в Переяславі, з дуже численного (близько 300 душ) козацького посольства залишити майже всіх у Москві як заручників і в разі необхідності стратити, також блокувати Січ. Передчуваючи таку ситуацію, отаман наказав пильно стерегти «царевича», бо в разі його втечі життям заплатили би чимало товаришів і навіть члени родини кошового.

Лише після повернення в червні 1674 року запорозького посольства з Москви, де йому довели несправжність «Симеона», того було видано царському урядові. У Москві самозванця допитали. «Царевич Симеон» твердив, що його примушував так називати себе Іван Сірко, який мав намір іти походом на Москву й бити бояр. Зрештою Лжесимеона стратили на Красній площі. За видачу самозванця цар Олексій Михайлович обдарував Сірка соболями, а потім надав на його прохання містечко Келеберду на лівому боці Дніпра, поблизу Переволочної, де Сірко хотів жити з дружиною та дітьми, а саму Переволочну з її стратегічною переправою — Війську Запорозькому.

Цього ж року султан Мухаммед IV із величезним військом вдерся на Поділля, захопивши й вирізавши населення Ладижина та Умані, в яких перебували чимало мирних жителів із сім'ями, рятуючись від ворогів. Сірко, як міг, допомагав правобережцям, але сил для успішного протистояння величезній армаді він не мав. На початку липня отаман перейшов Інгул і зупинився в Чечельнику, а потім в Умані. Він хотів ударити на турків поблизу Оргієва в Молдавії, але, усвідомивши величезну перевагу ворожих сил, був змушений відступати зі здобиччю до Умані та Капустяної Долини, звідки продовжував чинити напади на ординців.