Отаман Іван Сірко - Коляда Ігор. Страница 16

1888 року Санкт–Петербурзький цензурний комітет і Головне управління в справах друку прийшли до спільного рішення — заборонити видання праці Д. Яворницького «Запорожье в остатках старины и преданиях народа».

A в 1891 році грянув новий грім: циркуляр міністра цього разу категорично заборонив Д. Яворницькому викладати в російських навчальних закладах «за тенденційний вияв у лекціях антипатії до московської історії й уряду та пристрасть до історії Малоросії». Царська адміністрація запропонувала Д. Яворницькому поїхати на три роки до Ташкента чиновником особливих доручень при генерал–губернаторові Туркестану для археологічних досліджень у Середній Азії. По суті це було заслання (1892–1895). Сам Д. Яворницький пізніше писав: «Висланий з Петербурга, я пробув в Середній Азії 3 роки». За наказом від 5 квітня 1892 року довелося вирушати в трирічне «відрядження» до Середньої Азії на посаду молодшого чиновника особливих доручень при туркестанському генерал–губернаторові для історико–топографічного вивчення краю. І цей час Дмитро Іванович використав в інтересах науки. Під час заслання до Середньої Азії Д. Яворницький продовжував посилено працювати над монографією про народного героя І. Сірка.

1894 року побачила світ монографія «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків».

Улітку 1896 року Дмитро Іванович ще раз відвідав могилу кошового. «Якби ти бачив, з якою радістю мене встріли діди та дядьки, якби ти бачив, які пом'янки я устроїв на могилі славетного Сірка, якби ти почув, як мені виспівали там пісні старозавітні, якби ти знав, які я про Сірка записав предания!.. Сам набрав тієї святої землиці з–під самого пам'ятника Сіркові і держу тепер у себе як саму найдорогшу для мене святиню», — писав учений у листі до К. Білиловського.

Розділ восьмий

Лист турецькому султану

1667 рік став тим «історичним рубіконом», що на десятиліття визначив долю українських земель. Україна розділена надвоє: у селі Андрусові біля Смоленська між Польщею і Росією укладене перемир'я, за яким Правобережжя повернулося Польщі, а Лівобережжя разом із Києвом відійшло до Росії. Поділеною Україною керували лівобережний та правобережний гетьмани. Але й це не принесло миру на українські землі. Внутрішні чвари та міжстаршинську боротьбу за владу супроводжувало прагнення гетьманів заручитися зовнішньою підтримкою. Саме на цей період припадає спроба гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка (1627–1698) заручитися турецьким союзництвом задля об'єднання під своєю булавою обох частин України. Проти такого союзу з одвічним ворогом православної віри рішуче виступила Запорозька Січ, очільником якої тоді був кошовий отаман І. Сірко, що уславився успішними походами проти турків і татар. Тому після кількох вдалих походів на Лівобережну Україну султан Мухаммед IV почав виношувати плани приборкання найнебезпечнішої сили, що йому протидіяла — козаків і Запорозької Січі.

На думку істориків, саме на цей період і припадає можливе звернення султана Мухаммеда IV до запорожців та легендарна відповідь йому січового товариства.

З козацьких часів побутує переказ, за яким турецький султан Мухаммед IV вимагав від запорожців припинити набіги на землі свого васала — кримського хана. Свої вимоги він виклав у листі, якого надіслав на Січ: «Я, султан і владика Блискучої Порти, син Мухаммеда, брат Сонця і Місяця, внук і намісник Бога на землі, володар царств Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого і Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, винятковий лицар, ніким непереможний воїн, невідступний хранитель Гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія і втіха мусульман, великий захисник християн, повеліваю вам, запорозькі козаки, здатися нам добровільно і без жодного опору, і нам вашими нападами не змушувати перейматись. Султан турецький Мухаммед IV».

Оригінал цього листа зберігається в Державній публічній бібліотеці в Санкт–Петербурзі.

Оскільки козаки не піддавалися ні на які вмовляння, султан вирішив несподіваним ударом зруйнувати Січ і покінчити з ними. Восени 1674 року з Константинополя до Криму було відправлено 15 тисяч найкраще підготовлених яничар. Вони разом із кримською ордою й мали таємно здійснити султанів план. Щойно позамерзали ріки, 15 тисяч яничар і 40 тисяч ординців на чолі з ханом вирушили в Україну. Похід виявився невдалим. 13 500 турків були вбиті, 1500 — утекли, 150 — узяті в полон. Після цього бою Сірко зібрав нараду козаків, яка вирішила: за те, що хан «як злодій, заліз вночі до Січі» і хотів її зруйнувати, — помститися йому. Влітку 1675 року 20 тисяч козаків на чолі з І. Сірком вирушили до Криму, розбили окремі військові загони хана, звільнили багатьох полонених, захопили частину татар і турків, успішно повернулися на Січ. Звідси кошовий нібито й написав ханові напівглузливого листа.

На жаль, в архівах не зберігся оригінал цього широко цитованого листа–відповіді запорожців турецькому султанові. Можливо, такого листа насправді ніколи й не існувало. Першим висловив цю думку професор Д. Яворницький. У книзі про Івана Сірка він зробив припущення про обставини виникнення «Листування». Дмитро Іванович писав, що лист, можливо, і не справжній, але складений у дусі запорозьких козаків.

Академік К. Харлампович (1870–1932) у праці «Листування запорозьких козаків із султаном», опублікованій у 1923 році, вперше чітко дійшов висновку, що «Листування» не є історичним документом.

Провівши власні дослідження, з ним погодилися як українські історики Григорій Нудьга й Леонід Махновець, так і їхні польські й російські колеги — М. Євстахович і М. Інгльот та А. Орлов і М. Каган відповідно. Вони наводили такі аргументи на захист своєї точки зору. По–перше, про ніякий лист запорожців не має жодної згадки в султанських архівах, у яких вели педантичний облік усієї дипломатичної пошти. До речі, ні в стамбульських, ні у варшавських архівах не було знайдено ні одного образливого листа султанові, підписаного польським королем Сигізмундом III. Дійшов до нас цей «документ» лише в козацькому літописі Самійла Величка, а отже, його також написали козаки, не збираючись надсилати адресатові. По–друге, листи до правителів інших держав засвідчили, що козаки навіть у гніві уникали в дипломатичному листуванні таких епітетів, як «кат», «свиня», «собака». Їх українці дозволяли собі якраз у популярних тоді пародіях на документи. По–третє, справжній документ не міг мати стількох варіантів, скільки їх має «Лист запорожців…». Вони були підписані різними авторами (отаманом Захарченком, кошовим Сірком, просто «низовими козаками»), адресованими різним султанам (Осману, Ахмету III, Ахмету IV та іншим) і датовані різними роками (1600, 1619, 1620, 1621, 1667, 1677, 1678, 1696, 1713, 1720, 1733 та іншими). Оскільки датований 1600 роком варіант адресовано Ахметові II, який правив у XVIII столітті, а датований 1619–м — записано з усних переказів у XIX столітті, Г. Нудьга дійшов висновку, що найдавніший варіант «Листа запорожців турецькому султану» був створений 1620 року, тобто понад 390 років тому. А найпопулярнішим твором української літератури за межами нашої країни його можна визнати хоча б тому, що вперше «Лист запорожців…» надрукували 1683 рокуу Відні (німецькою мовою), аби надихнути оборонців австрійської столиці від кількасоттисячного турецького війська. І, підбадьорені дошкульним «Листом запорожців турецькому султану», віденці відбивалися доти, доки українець Юрій Кульчицький з–під Самбора не пробрався крізь позиції ворога до австро–польсько–українського війська зі звісткою про те, що виснажені голодом оборонці Відня потребують підмоги. Оскільки про Кульчицького відомо, що він був перекладачем, то, ймовірно, саме йому завдячуємо першим перекладом «Листа…» іноземною мовою. Ще до того, як документ надрукували українською (як додаток до «Історії Малоросії» М. Маркевича 1843 року), він вийшов 1841 року польською мовою (в часописі «Львов'янин»). Віршований переклад «Листа…» французькою виконав сам Гійом Аполлінер, англійською — канадка Флорін Лайвсей, а російською з нього «списували» 1637 року власний лист туркам донські козаки.