Пилип Орлик - Коляда Ігор. Страница 7

Відомий український історик Михайло Грушевський зазначав: «…хоч сі постанови не були здійснені, бо взяти Україну в свої руки сим людям не удалося ніколи, — але вони цікаві, як вираз поглядів і бажань сих людей, що зв'язали свою долю з визволенням України. В постановах сих багато нового, що могло б бути важним кроком наперед».

Історик Н. Полонська–Василенко так оцінила цей історичний акт: «Ця конституція, в якій гармонійно поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верстви України, та Запорожжя як її військової сили, була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом…».

Відомий український історіограф В. Замлинський, характеризуючи її, писав: «Французькі просвітителі ще навіть не наважувалися на розробку тих громадянських ідей, що були закладені в ній. Уперше в Європі було вироблено реальну модель вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві народу на свободу і самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі демократичних засадах суспільного життя. Слід зауважити, що навряд чи такий документ міг бути вироблений одним Орликом зі старшиною. Все свідчить про те, що в ньому були закладені виплекані за довге життя думки самого І. Мазепи».

Українські вчені А. Слюсаренко та М. Томенко заявляють, що «Пакти й Конституції…» є першою європейською конституцією в сучасному її розумінні, а Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 p.».

У той же час, незважаючи на історичне значення цього акта, в історичній науці немає єдиного погляду на те, чи дійсно «Пакти й Конституції…» Пилипа Орлика можна вважати конституцією у сучасному розумінні цього слова. Так, відома дослідниця Н. Яковенко зазначає: «Найімовірніше, саме Орликові належить ідея (а можливо, й авторство) угоди, ухваленої в день виборів між гетьманом, з одного боку, та старшиною і військом — з другого. Цю угоду, відому під назвою «Конституція прав і свобод Війська Запорозького», нерідко з наївним ентузіазмом трактують як «першу конституцію Української держави», вкладаючи новітній зміст у формулу «pacta et constitutiones». Насправді ж укладачі акта 1710 р. мислили його як традиційні для Речі Посполитої pacta conventa [«договірні пункти»], на дотримання яких обраний володар (там — король, тут — гетьман) присягав перед «вільним народом» (там — шляхтою, тут — козацтвом). Ідеал договірного правління являв собою стрижень річпосполитської політичної культури, і саме на цей взірець орієнтувалися Орлик та його старшина, надавши своїй угоді навіть ідентичну з річпосполитськими практиками назву — pacta et constitutiones. Інша річ, що прийняття Військом Запорозьким власних «договірних пунктів» стало справді великою подією, оскільки засвідчувало політичну зрілість козацької держави, яка вперше «самоусвідомила» себе і на формальному рівні зафіксувала розподіл прав та обов'язків між гетьманом і «козацьким народом».

Похід на Правобережну Україну

«Здобувши гетьманську булаву, П. Орлик одразу, не покладаючи рук, розпочинає підготовку до військового походу, щоб визволити українські землі з московського ярма. Але у зв'язку з тим, що власної воєнної потуги було замало (близько 4 тис. запорозьких козаків) та ще й відчувалася велика нестача грошей, спорядження, продовольства тощо, новообраний гетьман розпочав активний пошук союзників і партнерів у боротьбі з Московською державою. Потенційними союзниками Пилипа Орлика могли виступити Швеція, Османська імперія та Кримське ханство. У 1710 р. шведські сили були занадто ослаблені й самі потребували допомоги, найбільш перспективним напрямком були Османська імперія та Кримське ханство. Хоча слід також зазначити, що весною 1710 р. П. Орлик вів перемовини з французьким послом Дезайєром, який залишив про нього такі свідчення: «Новий запорозький гетьман Орлик з розумом і освітою. Він гарно тримається й зовсім молодий. Гетьман казав мені, що певний у визволенні України з–під Московїї. Він прохав протекції для своєї нації Його Християнської Величності, кажучи, що в інтересах Франції, щоб Порта почала війну з московитами».

Восени 1710 р. дипломатія на чолі з П. Орликом розпочинає активне листування з кримським ханом Давлет–Ґіреєм. Певно, Орлик мав нагоду познайомитися з ханом тоді, коли той перебував у Бендерах у квітні–травні 1710 р. На початку грудня до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, до складу якої входили прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Місія мала на меті українсько–татарський союз і пройшла успішно. Бо вже 23 січня 1711 р. були підписані «pacta conventa», які встановили союз між козаками і ханом на ґрунті повної незалежності України, причому без згоди гетьмана і Війська Запорозького хан не повинен був укладати мир з Москвою. Під час війни татари гарантували спокій і безпеку населенню України. Окремий пункт торкався Слобідської України, яка бралася під охорону, і донських козаків, які мали залежати від українського гетьмана і користуватися тими ж привілеями, що й козаки українські. Тоді ж у січні призначив Орлик постійного свого резидента при татарському дворі; ім'я його, щоправда, залишилося невідомим.

У той же час на руку П. Орликові була геополітична ситуація, що склалася на Сході. Пізньої осені 1710 р. Туреччина розірвала дипломатичні відносини з Московією. Переговори з Туреччиною вів сюзерен Пилипа Орлика шведський король Карл XII. Кінець кінцем шведська дипломатія досягла свого, і 20 листопада 1710 р. (1 грудня за н. ст.) турки оголосили російському цареві війну.

На Сході провідником гетьманської дипломатичної політики був генеральний осавул Григорій Герцик. Його після порозуміння з кримським ханом і за згодою шведського короля було послано до донських козаків, які ховалися від московської помсти на території кубанської орди. З ними Герцик установив тісні відносини, маючи своїм завданням залучити їх до шведсько–українсько–татарського союзу. Донські козаки відгукнулися, і на початку липня 1710 р. їхні посланці були у шведського короля.

Герцик також побував і в кубанського султана (сина кримського хана); йому вдалося встановити відносини з казанськими татарами і башкирами. Наслідком його діяльності також були цінні відомості про перебування значної кількості полонених шведів, непокірних донців та колишніх бунтівників–стрільців в Азові.

Особистого візиту до столиці Туреччини Царгорода гетьман Пилип Орлик не мав, хоча отримав офіційне запрошення від турецького уряду через бендерського сераскера, але шведський король відрадив гетьмана від цієї поїздки.

З поляками — прихильниками Станіслава Лещинського — П. Орлику не вдалося досягти згоди, насамперед через майбутній статус Правобережної України.

План походу на Правобережжя планувався на зиму 1711 р. у складі буджацьких татар, поляків і українців. Кримський хан та його син — кубанський султан — мали увійти на територію Московщини та по змозі вдарити на Вороніж, щоб зруйнувати тут московські верфі і флот, друга частина їхнього військового угруповання повинна була зробити диверсію на фортеці Азов.

Перша експедиція Орлика, київського воєводи Юзефа Потоцького і буджацького султана (так само й кримського хана) на Правобережжя мала характер основної операції, дві інші — допоміжний. Після них надходила черга турецької армії, яка мала розвинути операції на звільненій від московських військ Правобережній Україні.

П. Орлик, розуміючи всю важливість для долі України цього спільного військового походу, ґрунтовно до нього підготувався. Окрім суто воєнно–матеріальної підготовки, він провів активну пропагандистську кампанію, намагаючись здобути підтримку місцевого українського населення, озлобленого московським пануванням. Французький дипломат та історик XVIII ст. Ж.–Б. Шерер так відгукнувся про ці заходи П. Орлика: «Цей новий козацький проводир одразу ж написав звернення до українців, що жили по той бік Дніпра. Він спритно здобув їхню прихильність, завдяки чому поширив свою владу на багато задніпровських міст. Разом із татарами, що супроводжували його у походах, він завдав чимало клопоту українським козакам».