Шлях Абая - Ауэзов Мухтар. Страница 19

Заговоривши про жатаків, Даркембай вдався до гіркої іронії:

— Ти ще не все побачив, Базеке! Ти говорив тільки про тих, хто бідує в кочовому житті. А глянь на нас, осілих, на тих, кому ти колись казав, що «краще смоктати груди землі, колупати глину, ніж чекати милості од ворога». Ми, бідолашні жатаки, і тепер живемо так, як у ті дні, коли ти нас залишив. Усе ще сподіваємося на щось краще, гадаємо — ось-ось заживемо, як люди… Одне добре у нашому важкому житті: не жебракую я, ні в кого нічого не канючу. Хоч і злидні обсіли, працюю, турбуюсь, інколи навіть решетом воду тягаю,— проте не стою біля чужого порога з простягнутою рукою. Навіть сподіваюсь, що коли помру, то загорнуть мене не в чуже, а в своє лахміття. Багатії глузують з нас: мовляв, ми зраджуємо предків і, як росіяни, в землі копирсаємось. А росіяни нас добра вчать… І не помирати ж нам з голоду. Все моє довге життя злидні душать мене, як ярмо душить вимученого вола. Шия вже до крові натерта, а шкіра на грудях дубленою стала… І в багатьох так само проходить життя…

Даркембай заговорив про єдину радість, що втішає його старість,— про Дармена.

У Даркембая був менший брат Коркембай, якого Базарали майже не пам’ятав — той давно пішов у далекі краї, до росіян, і став жити серед них, працюючи в наймах. Років зо два тому, коли Базарали був ще в засланні, Коркембай прислав звістку, що життя скоро його залишить і що він хотів би попрощатися. Даркембай поїхав до нього. Вмираючи, Коркембай доручив старшому братові піклуватися про свого єдиного сина. Це був Дармен. Даркембай привіз його з собою, і юнак став його розрадою і втіхою.

Розповідаючи про це, старий не приховав від друга того, чого не говорив нікому: Дармен не був рідним сином Коркембая — він був сином Когадая, меншого брата Кодара, того самого Кодара, якого Кунайбай колись засудив до страшної кари. Коли помер Когадай, хлопчика взяв до себе далекий родич. Жилося йому там важко, сироту не любили, вважали його невиправно впертою людиною і навіть так і прозвали — Кіяспай [16]. Того року, коли Кунанбай рушав на прощу в Мекку, Даркембай привів до нього Кіяспая, вимагаючи виділити хлопчикові пайку з землі Кодара, загарбаної Кунанбаєм. Нічого не домігшись, Даркембай вирішив відвезти сироту до Коркембая, у якого не було дітей, і той усиновив Дармена. Хлопчик виявився здібним, розумним і ласкавим. Коркембаєві він припав до душі. У новій сім’ї Дармен виріс сміливим, чесним юнаком, а до того ж у нього виявився талант співака і акина. Даркембай попросив Абая прийняти Дармена в коло його друзів. Відтоді Дармен половину часу перебував у аулі жатаків, половину — в Абая.

Базарали розповів старому про свою зустріч з Дарме-ном у Абая, про те, як усі захоплювалися його поемою, щиро похвалив її й сам. Даркембаєві особливо приємно було почути, який уважний і ласкавий був до його годованця Абай. Він признався, що попервах Дармен його дуже непокоїв.

— Думав: от, мовляв, привіз Абаєві пустого баляндрасника з домброю. Все пісні та пісні… Потім чую, щоразу, приїжджаючи, приносить усе нові вірші Абая. І сам ніби йде його дорогою. Оце й зогріло мою душу.

— Абай говорив з ним при мені дуже тепло, давав мудрі поради,— згадав Базарали.— Схоже на те, що на нього він покладає надій більше, ніж на своїх синів і на визнаних акинів, які там були. І мене це дуже порадувало: я бачу, Абай справді став сином народу, а не сином Кунанбая. Він з тими, хто знедолений, скривджений. А в Дармені, мені здається, він бачить крила свої. Я сам чув, як він напучував його. Він розмовляв з ним, як із справжнім акином. Посилає з важливими дорученнями довіреною людиною. От і розібратись у суперечці з Азимбаєм послав разом з сином…

І, заговоривши про це, Базарали глибоко зітхнув.

— Наша худоба — земля, не вовну стрижемо, а сіно,— сказав він гірко.— І ця земля завжди була причиною наших бід, Даке… Раніше від Кунанбая народ зазнавав приниження і насильства через землю. Помер Кунанбай, а кунанбайство не загинуло. Навпаки, знахабніло, побільшало, стало ще пожадливішим. Хіба то не приниження, що терплять оті сім аулів?

— І не кажи! — похитав головою Даркембай.— Уся кров закипає в мені, як згадаю. Шкода, що коса Абди не вдарила Азимбая! Вже коли сьогодні говорити про горе народу, треба говорити про ці сім аулів. Якщо й кидатися за щось у бій, то тільки за них! Помститись — так за їхні сльози! Адже це найбільш скривджені, найбільш знедолені люди, за них і повбивати лиходіїв не гріх… Ось наші головні вороги — Такежан і Азимбай!

— Не тільки наші! — посміхнувся Базарали і почав розповідати про те, як зустріли його в Семипалатинську Уразбай, Жиренше, Бейсембі і Кунту: — 3 ранку до вечора чіплялися з щирими розмовами і дружніми порадами. Не відразу я збагнув, чого вони домагаються. Тепер бачу, що вони збираються затягти мене до своїх чвар. Однаково, мовляв, Базарали все бачив, усе витерпів, що йому втрачати! Гірше того, що пережив, з ним не буде.

Спробуємо нацькувати його на Такежана… От я й хотів з тобою порадитися, Даке: що мені робити, що відповісти їм?

Даркембай міркував недовго. Він попередив Базарали:

— Не будь з ними одвертий! Не викривай усіх своїх думок: зараз вони вдають із себе твоїх друзів… Тобі треба бути з своїм народом, з ним у тебе спільна доля, спільне горе. Тепер кунанбаївці втратили силу, ворогують з іншими баями, і якщо зараз завдати їм удару, вони відчують весь його тягар… Але йди на них не сам, а разом з народом! Радься не з чужими людьми, а з тими, хто поділяє з тобою злидні й горе…

Слова Даркембая сподобалися Базарали.

— Слушна відповідь. І знаєш, що спало мені на думку? Треба вдарити ворога, доки він послаблений розбратом. Добре вдарити, Даке. А потім скажу: «За вашою порадою діяв, бачте, як добре зрозумів вас!» Стривай, Даке, ти ще побачиш! Мені здається, що в розмові з тобою я знайшов правильне рішення… Чого мені боятись? Я бачив дещо ще страшніше! — І Базарали, сміючись, взяв зі скатерки шматок сиру.— Ось, Даке, над цією їжею твій невгамовний бунтар клянеться наробити галасу в степу! — сказав Базарали й урочисто, ніби виконуючи обряд клятви, поклав у рот висохлий сир.

2

Цієї осені аул Такежана, старшого брата Абая, як завжди, розташувався на далекому урочищі Кашама.

Одна половина тобиктинських земель являє собою весняні пасовиська, жайляу, а друга — осінні, кузеу. Найкращі, найвіддаленіші пасовища належать родові Іргиз-бай, в тому числі й аулам кунанбаївців. Серед них аул Такежана — господаря пожадливого, що не пропускає й найменшої вигоди,— посідає найродючіші угіддя. Осіннім кочовищем його численних табунів є урочище Кашама, що межує з земляками племені Уак.

І зараз аул Такежана став тут, на березі невеликого озера. Юрти не були вільно розкидані по луках, як їх ставлять влітку,— їх позсували майже впритул одну до одної і з’єднали тином із переплетених стеблин чию, що утворював нічну кошару для овець. Велика тепла юрта Такежана стояла край аулу, біля самого берега, за нею тягнувся ланцюжок із восьми благеньких юрт його «сусідів» — пастухів і наймитів аулу.

Біля озера і коло аулу не було видно ні коней, ні овець, ні верблюдів. Весь корм тут був уже знищений, і численні табуни та череди Такежана тепер паслися далеко від стоянки, в густих заростях чагарника, в улоговинах із соковитою травою. Багатий аул, не звертаючи уваги на холод, усе ще не відкочовував з осіннього пасовища, чекаючи, доки худоба поїсть весь підніжний корм у найдальших закутках. Біля юрт не було видно навіть собак: вони розбрелися по степу, полюючи за польовими мишами.

До цього похмурого аулу непривітного холодного дня під’їхали три вершники — Абай, Єрбол і Дармен. Привела їх сюди не дуже приємна справа. Злізаючи з коня, Абай хмурився, неначе показуючи, що приїзд його вимушений.

В юрті їх зустріли Такежан, його дружина Каражан і син Азимбай. Хлопець виглядав уже дорослим, рожеве повне обличчя його обросло, густою бородою. Гості, входячи, холодно привіталися з господарями.