Шлях Абая - Ауэзов Мухтар. Страница 34

«ЧОРНІ ЗБОРИ»

1

В аулі Абая, що цієї весни розташувався на березі ріки Барлибай, яка славилася своїми соковитими луками і привільними пасовищами, сьогодні з самого ранку весела гамірлива метушня. Багато людей заклопотано снують між юртами — Великою, Молодою, кухонними, гостьовими. Жигіти і жінки, штовхаючись і випереджаючи одне одного, поквапливо несуть до гостьових юрт ковдри, подушки, скатерки, самовари, миски, блюда, розмальовані піали. В усьому відчувається якась святкова урочистість. Молоді жінки одягли нові плаття, пов’язали голови сліпучо-білими хустками, обшитими позументом, дівчата — яскраві камзоли, красуються в круглих шапочках, облямованих хутром видри і оздоблених пучками пір’я пугача. Дітвора грається —т схоже на те, що дітей сьогодні навіть звільнили від нудного навчання.

На лужку за аулом чутно удари палиць. Там витрушують килими, смугасті доріжки, стінні килимки, узорчату повстину, а вичищене несуть до юрт, прикрашають їх. Два красивих гончих собаки надають усій картині дивовижної мальовничості. Кудлаті вуха їхні одвисли, довгі хвости химерно закручені, їхня сила й рухливість виявляються в стрибках, у стрімкому бігові, у шаленій погоні один за одним.

За юртами, щось вигукуючи, раз у раз проносяться навскач молоді жигіти, зникаючи в степу. Слідом за ними поспішають на своїх стригунах діти, але, відставши, повертаються до аулу. У них нема певного діла, їм би тільки погаласувати та попустувати. Зграї собак і цуценят переслідують їх, додаючи гавкоту і скавучання до загального шуму, що стоїть над аулом. Цей галас і гучний людський гомін непокоять коней. Вони здригаються, щулять вуха, закидають голови, а світло-буланий кінь з чорною гривою і пишним хвостом рветься з прив’язі біля Великої юрти, злякано шарахаючись, коли мимо з гавкотом пробігають собаки або галасливою юрмою мчать дітлахи.

На вершині невисокого горба, поблизу аулу, на соковитій зеленій траві сидить Абай, оточений друзями. Очі його звернені в бік Чингіських гір. Іноді він з лагідною усмішкою оглядається на аул. Біля юрт уже димлять самовари, висять над вогнем казани.

Ці клопоти й приготування викликані радісною подією: сьогодні до аулу приїжджає син Абая Абдрахман — Абіш. Він учиться в Петербурзі і вже близько року не був на батьківщині.

Молоді друзі Абіша ще зранку виїхали назустріч далеко вперед. Вони дісталися вже початку Бокеншинського перевалу, що лежить на шляху між Чингісом і Барли-баєм. Тут були Какитай, Дармен, Муха, Альмагамбет, Аликбай. З ними напросилися діти Акилбая — Аубакир і Пакизат, яких виховувала Єркежан, дружина Оспанова. Сам Оспан балував їх, потураючи всяким примхам, і діти звикли до того, що можуть робити, що заманеться.

Очікуючи Абіша, молодь заходилася ворожити на ку-малаках — глиняних кульках, що використовуються для різних ігор. На хустку висипають сорок одну кульку і, залежно від їх розташування, провіщають майбутнє. Обов’язки ворожбита-ясновидця сьогодні взяв на себе Муха. Але тільки висипав він кумалаки, як одразу почав поквапно їх збирати.

— Суюнчі! Сідайте мерщій на коней, нема чого більш ворожити! — сміючись, сказав він.— Коли кумалаки падають так, це зветься «Вийди й поглянь». Інакше кажучи: «Вже видно голову коня, яким їде подорожанин». І їде вдоволений, з удачею… Якщо кумалаки не брешуть, Абіш уже на самому перевалі!

Підлітки, що обступили Муха, одразу побігли до своїх стригунів, вигукуючи:

— Дивіться туди, зараз з’явиться!

Мабуть, вперше з того часу, як вигадали ворожіння на кумалаках, провіщення «ясновидця» збулося з такою точністю й швидкістю. Ледве сівши у сідло, Дармен голосно гукнув, показуючи на перевал:

— Жигіти, наш Муха й справді знайомий з нечистою силою! Гляньте, он повозка Абіша! — І, вдаривши коня, він першим помчав уперед.

Справді, на схилі гори показалася полозка, що швидко спускалася з перевалу в оточенні п’яти-шести вершників. Зустрічаючі стьобнули коней і чимдуж поскакали до неї. То розсипаючись поодинці, то збиваючись докупи, вони мчали мальовничими горбами, вкритими травою, болотяними видолинками і нарешті, вискочивши на невеликий горбок, побачили просто перед собою новеньку красиву повозку з відкинутим верхом, запряжену тройкою буланих. Вона з гуркотом котила вниз, випередивши вершників, що її супроводили.

Ледве стримуючи змилених коней, зустрічаючі навперебій вітали довгожданого подорожанина. Радісні вигуки, сміх, крики полинули назустріч Абішу. Попереду скакали Дармен і Какитай. Вгледівши їх, Абіш наказав спинитися, але не встиг ще Баймагамбет стримати тройку, яка розігналася згори, як Абіш з властивою молодому військовому спритністю, легко сплигнув з неї.

— Дорогий брате!

— Абіш-ага!

— Любий Абіш! — чулися щирі вигуки.

Абіш, обіймаючи рідних і друзів, зблід від хвилювання.

Це привернуло увагу Какитая. Чуйне серце його затремтіло. Гаряче обіймаючи Абіша і цілуючи його, він мимоволі подумав: «Білий як сніг. Чого б це йому бути таким блідим, якщо він здоровий?» За час розлуки з Абішем він не раз чував, як літні жінки з побоюванням говорили: «Дуже вже довго не приїжджає Абдрахман на батьківщину. Хоч би не набув він там, на півночі, якої хвороби!» І тепер Какитай не зміг приховати своєї тривоги.

— Абіш-ага, як ви себе почуваєте? — турботливо спитав він, тільки-но випустивши Абіша з обіймів.— Чи добре доїхали? Чому ви так схудли?

Абіш, обіймаючи Аубакира і Пакизат, обернувся до нього. Зараз на блідому матовому обличчі його грав легкий рум’янець.

— Я цілком здоровий, Какитай! — відповів він і почав розпитувати про батька, про аул, про рідних, але інші зустрічаючі, прискакавши до повозки, роз’єднали їх. Сплигуючи з коней, вони кинулися до Абіша, оточивши його щільним колом і навперебій обіймаючи його.

Какитай побіг до повозки, де його чекав Магаш.

Випустивши нарешті Какитая з обіймів, Магаш почав підсміюватись з ровесника:

— Е, Какитай, та в тебе ніс зовсім стерся! Коли ти посміхаєшся, він тепер зовсім зникає. Ох і непривабливий ти став! Дивно, як це Саліха може на тебе дивитись!

— А Саліха каже: «Та вже краще кирпатий, ніж безбородий, як отой Магаш!» — сміючись, відповів Какитай, сідаючи поряд з Магашем.

Біля Абіша сіла Пакизат. Вершники оточили повозку, Баймагамбет ударив по конях. Гуркочучи на вузькій кам’янистій дорозі, що пролягла, звиваючись ковиловою рівниною, повозка покотила просто до аулу Абая. На дузі корінного гучно заливався мідний дзвоник.

Примостившись у ногах Абіша, Магаш і Какитай усе посміювалися один з одного. Абіш з ласкавою усмішкою спостерігав їх. Зворушлива їхня дружба радувала його. Видно, Какитай дуже скучив за Магашем, хоч і не бачив його тільки півтора місяця, які той пробув у Семипалатинську, очікуючи приїзду Абіша. Та й сам Магаш весь час згадував у місті свого друга і розповідав старшому братові про те, що з усіх своїх ровесників він найбільше любить Какитая. Зараз юні друзі раптом припинили свої безневинні жарти, замовкли і з щасливою усмішкою дивилися один на одного, наче не вірячи тому, що нарешті зустрілися.

Звернувшись до Какитая, Абіш почав розпитувати, де зараз перебувають аули, на яких пасовищах, хто тепер кочує по сусідству. Виявилося, що майже всі іргизбаї вже відкочували на жайляу і на березі Барлибая, очікуючи приїзду Абіша, залишився тільки аул Абая.

Незабаром галасливий і веселий караван уже під’їжджав до нього.

Всі приготування там були закінчені і багато людей зібралося біля Великої юрти Абая та Айгерім. Сам Абай стояв серед натовпу. Довгий легкий бешмет із світло-жовтої чесучі облягав його вже помітно обважніле тіло. Сивіюче волосся відступило від лоба і скронь назад, широкий лоб став ще більш відкритим. Тонкі довгі брови, як і раніше, були чорні, зморщок на обличчі майже не було видно. Тільки в бороді, не дуже густій, що закривала все підборіддя, набагато збільшилося сивини.

Поряд з Абаєм, схвильована, бліда, з сльозами на очах, стояла Айгерім. За нею юрмилися жінки, старики, сусіди. Молодих жигітів тут не було: всі вони на конях супроводили зараз подорожан.