Шлях Абая - Ауэзов Мухтар. Страница 49

Єрбол схвально засміявся:

Е, Базеке, ти скаржишся на хворобу, а насправді в тобі сили й гніву більше, ніж у цілому десятку інших!

— Правду каже Єрбол,— підтримав Абай.— От ми і міцні, і здорові, і задоволені з себе, а й разу не знаходили в собі стільки волі й гніву! Я пишаюся тобою зараз, Базеке, а, подумавши про себе, про свої справи, тільки соромлюсь…

— Не кажи так, Абай, і не думай так! — спинив його Базарали.— Хто я? Крикун, горлань. Усі мої подвиги — на коні, в ударі соїла. А ти? Ти працьовитий хлібороб, ти сівач. Народ дістає від тебе насіння нового життя. Тільки одного бажаю тобі: нехай стелиться твій шлях все ширше перед тобою, нехай іде він усе вище! Нехай буде він широкою, вірною дорогою, якою потягнеться караван усього твого народу.

Абай тільки сумно похитав головою. В довгій розмові з друзями він знову повторив ті думки, які стали для нього звичними, які він викладав у своїх віршах. Так, він присвятив себе боротьбі зі злом, він показував людям його страшне обличчя, різноманітне в незліченних проявах насильства, несправедливості, сваволі. Але він не показав народові, яке ж саме це добро, благо? Не вказав і світлого шляху до нього, не вказав шляху наполегливої боротьби. Важкі думки гнітили Абая.

Допізна друзі висловлювали один одному свої думи і мрії про чесне служіння народові, про його щастя. Повний місяць уже освітлював степ яскравим сріблястим сяйвом. Вечір був теплий і безвітряний. Постіль Базарали винесли з юрти, гостям постелили тут же. Друзі полягали поряд, мовчки прислухаючись до дихання степу і розкошуючи з спокійної, м’якої прохолоди.

Місяць нині здавався таким великим, начебто він особливо близько присунувся до аулу. Здавалося, щось привернуло його увагу на цьому малюсінькому клаптику світу, і він зійшов із своєї неймовірної висоти, щоб краще вдивитися в це тихе гірське урочище. Зачарований ним, Абай не відривав очей від сяючого диска. З дальнього краю аулу долинула пісня, яку співали юні голоси. Часом її перебивали дзвінкий сміх, вигуки і голосна розмова. Видно, місячна ніч своїм таємничим знадливим закликом позбавила сну молодь аулу, і та зробила гойдалку і завела веселі ігри.

Звуки пісні пробудили в душі Абая давні дорогі спогади. Його охопила пекуча хвиля, але одразу ж почуття суму, жалю, безповоротної втрати боляче стиснуло його серце.

— О пора юності! — стиха промовив поруч Базарали, неначе підслухавши думки Абая.

— Куди поділася вона? — сумно вів далі Абай.-— Зникла і забрала з собою все, чим жила душа. А тепер поряд — інша юність, чужа нам і незрозуміла.

Базарали глянув на Абая з дружнім докором:

— Ну, так скаржитись можемо тільки ми з Єрболом!

— Що ж, по-твоєму, Абай не з нами, а на тих давніх гойдалках у Жанібеке? — пожартував Єрбол.

— А ви прислухайтесь обидва: там співають твою пісню, Абай! Тому я і кажу, що ти не з нашою старістю, а з тією юністю. Чуєте?

Єрбол, прислухавшись, стиха засміявся.

— «Привіт тобі, чорноброва»,— сказав він.

Довго вони мовчки слухали співи, що долинали від гойдалки. «Восьмивірші», «Лист Татьяни», «Ти зіниця моїх очей» — пісні Абая, породжені то сумною думою про народ, то поривом кохаючого серця, звучали там. Рядки, натхнені працею багатьох років, тепер воскресали в ніжному, сповненому почуття співі дівчат, у мужніх голосах жигітів, у дзвінких, похапливих перекликах підлітків.

Абай глибоко зітхнув від хвилювання. Базарали стиха заговорив про те, що давно хотів розповісти своєму другові:

— А ти ж сам розумієш, Абай, що ті слова, які народилися в твоєму серці, доходять до самісінької душі народу і живуть в його устах? Я кажу про справжній народ, про той, що юрмиться в цих сірих юртах та халупах, починаючи від малих галчат до старих, висхлих беркутів. Ти з цим народом. З його юнаками і ти юнак, з його старшими і ти аксакал. А відколи довідались, як ти захищав пограбованих «чорним збором», всі побачили в тобі свого заступника. Народ прагне твоїх слів, твоїх пісень!.. Хочеш, скажу й про себе? Коли я був здоровий, ти був для мене підпорою. А тепер, коли я лежу в недузі, ти щовечора ділишся зі мною своїми душевними таємницями. От ким став ти для мене.

Давно Абай не відчував такої повної радості, але всього того, що він зараз переживав, не висловив. Він тільки відповів:

— Базеке, ти щедро обдарував мене цими словами. Вони дорожчі за найкращого коня, найсильнішого верблюда. Ти наче крила мої зміцнив. І коли народяться в мене ще пісні, вони народяться для тебе.

В цих недоказаних словах був подвійний зміст. Звертаючись до Базарали, Абай говорив усьому народові. В цих словах була клятва Абая жити й творити на користь народові і на допомогу йому. В розмові з Базарали сумуюча душа Абая здобула нової сили, зміцніла, начебто воскресла. І, кажучи про крила, Абай дав зрозуміти, що цього вечора натхнення і поетична сила знайшли ту підпору, якої їм не вистачало.

Базарали зрозумів усе, що хотів сказати Абай, і, неначе приймаючи таємниці його душі, мовчки хитав головою, слухаючи його.

Той піднесений настрій, в якому молодь повернулася з подорожі до Конур-Ауліе, відразу ж зник після зустрічі з Абаєм. Виявилося, що за час їхньої відсутності несподівано сталося нове лихо, яке могло розпалитися у велику ворожнечу. Абай коротко розповів їм, що Оспан дуже люто розправився з Уразбаєм. Про подробиці цього Абіш, Магаш, Дармен і Какитай довідалися вночі від Акилбая, який залишався у аулі.

А сталося ось що.

Оспан, як і розповідав позавчора Абдрахману Магаш, дійсно помчав у Семипалатинськ за Уразбаєм, який утік із свого аулу. Коли Оспан з біями, єлюбаси, старшинами, писарями й посильними приїхав сюди, щоб провести з’їзд, Уразбая в аулі вже не було. Мало того, виїжджаючи в місто, Уразбай розпалив відразу два вогнища нової ворожнечі. По-перше, він залишив послання старійшинам усіх аулів на березі Есполатівського озера, щоб вони не дозволяли Оспану провадити тут з’їзд. По-друге, заготувавши «присуди» двох адміністративних аулів, які від нього залежали, і поставивши на них потрібні печатки, Уразбай повіз їх семипалатинському повітовому начальникові, звинувачуючи Оспана в самоуправстві.

Тим часом для Оспана було надзвичайно важливо провести намічений з’їзд. Ще не бувши волосним, Оспан скрізь і всюди говорив, що якщо йому дістанеться волость, то він буде справедливим управителем. Тепер скарги народу на Уразбая і аткамінерів, які його оточували і разом з ним збагачувалися, забираючи коней у сусідніх племен, примушували його виконати свою обіцянку. Попереднім волосним було не під силу приборкати Уразбая. Оспан розумів, що коли йому пощастить приборкати невгамовних лиходіїв, виловити спритних грабіжників, то вплив його у волості зміцниться. Крім того, Оспан здавна ненавидів Уразбая і Жиренше, вважаючи їх призвідцями всякого зла в Тобикти.

Оспана дуже-таки побоювалися. Високий на зріст, могутній, як богатир, він справляв велике враження на людей, які з ним зустрічалися. Про нього Ширилось багато розповідей, схожих на легенди. Говорили, що він звалив на землю бика, який кинувся на нього; стусаном в носа він оглушив злу вівчарку-людожера, яка намагалася роздерти його. Відомо було, що, коли однорічне верблюденя впало в колодязь, він витяг його звідти, вхопивши просто за горби.

Знаючи, що ця могутня сила поєднана з рішучим характером і часом шаленою запальністю, рідко хто зважувався йому перечити. З другого боку, багатьох привертав щирий характер Оспана, його щедрість і гостинність. Про це теж точилися розмови. Казали, що коли хтось проїде повз його аул, Оспан посилав за ним навздогін і з жартівливою образою питав його: «Чим завинили перед тобою мої вівці, що ти не хочеш скуштувати їхнього м’яса? Скажи, хто ти такий, звідки в тебе така пиха, що ти зневажаєш мій аул?» Такежан, Майбасар й інші позаочі висміювали його: «Люди не знають, як позбутися гостей, які їх розоряють, а наш Оспан, навпаки, плаче, якщо в нього їх нема!»

Коли Оспан приїхав в аул Уразбая і довідався, що тут сталося, обличчя в нього почорніло від гніву. Не тямлячи себе, вій кричав на Спана — Уразбаєвого небожа: