Шлях Абая - Ауэзов Мухтар. Страница 62

— Всі посіви знищені геть-чисто. Все винищено дощенту,— з такою звісткою повернулися до Абая юнаки.

Після нового злочину насильників Абай зовсім позбувся спокою. Ним оволоділи гіркі думи:

«Що ж, я так і стою на тому місці, звідки почав життя? Чим більше борюсь я зі злом, тим ясніше бачу, що воно, як та багатоголова змія: одрубаєш одну голову — дві інші виростають. Де ж вихід? Коли ж я побачу зорю народну? Чи життя моє приречене на безплідність? Жодної мрії не дано мені досягти? Чи доведеться мені коли-небудь радіти за свій народ? Де ж вона, вірна дорога?»

Задушна хвиля то сльозами підкочується до горла, то стискає серце.

Здогадуючись про тяжкий стан батька, Абдрахман пішов до нього надвечір, коли той сидів сам, заглиблений у свої думи.

— Я розумію, тато, що вам удвічі важче,— стиха заговорив він.— Мало того, що це вчинено поруч з вами, на ваших очах, винуватцем його до того ж був син вашого рідного брата… І гнів мучить вас, і сором… Ви страждаєте мовчки, про себе. Чи не дозволите сказати і мою думку?

Лагідні слова сина обрадували Абая, і він вдячно глянув на нього, показуючи, що готовий слухати.

— Ви не раз захищали мирних, працьовитих людей від насильства. Вороги ваші це знають… Тепер, нападаючи на жатаків, вороги наступають на вас. Адже так?

— То правда.

— А ви ж ніколи не відступите від свого шляху! — продовжував Абіщ, не питаючи, а стверджуючи.

— Не відступлю. Помру на цьому шляху. Це і клятва моя, і переконання моє.

— Коли так, то дійте й самі. Зважтеся на сміливий вчинок. Станьте самі на захист народу. Це допоможе йому, підтримає його сили, пробудить відвагу. Гляньте на росіян: у них і боротьбу робітників, і повстання селян завжди підтримують кращі люди. Не тільки словами борються за безправних і скривджених, а самі відважно втручаються у боротьбу. Вони показують народові, яку силу він може мати, коли об’єднається в спільному прагненні…

— Що ж мені треба зробити? — роздумливо запитав Абай.— І мені сісти на коня з соїлом у руці?

— Навіть і так,— рішуче сказав Абдрахман.— Треба буде — зробіть і це! Насильство відступає тільки перед опором, зло перемагається сильною волею. Базарали показав шлях. На цьому шляху і Даркембай, і багато інших. Покажіть це самі на коні! У вас багато друзів. Покличте їх на допомогу скривдженим і безправним жатакам — ви побачите, всі прийдуть на ваш поклик. Нехай вороги побачать цю силу. Тільки перед нею вони відступлять, повернуть спокій і народові, і вам!

Абай нічого не відповів, він обмірковував синові слова.

В цих роздумах і застали Абая Абилгази та Даркембай. Айгерім розстелила скатертину, з’явився кумис.

Абай заговорив з посланцями жатаків рішуче і коротко:

— Хоч нехай що трапиться з вами завтра, я буду на вашому боці. Всю свою силу, все уміння віддам вам на захист. Хоч би яку підлоту затіяли проти вас вороги, я буду з вами. От і все. Повечеряйте і їдьте до себе.

Тут же Абай відрядив до жатаків Дармена, а з ним ще трьох жигітів, наказавши їм повідомляти йому всі новини.

Після вечері Даркембай і Абилгази поїхали додому.

Того ж дня в аулі Такежана відбувалася нарада верховодів роду Іргизбай. З аулу в аул шалено скакали гінці, доки нарешті всі аткамінери і старійшини зібралися до Такежана, наче вовки, що з злобним виттям збігаються до зграї.

Рішення цієї наради повіз жатакам Акберди. Рано-вранці наступного дня він з п’ятьма жигітами приїхав в аули жатаків.

— Сьогодні надвечір ви самі приведете всіх забраних коней. Так наказує рід Іргизбай! — холодно оголосив він. Коли ж ні, вкажете місце для бою завтра вранці! Пам’ятайте: всі іргизбаї сіли на коней. Рознесемо ваші юрти, розоримо дощенту аули — така наша кара, якщо не прийдете з повинною.

Розмова ця відбувалася в юрті Базарали, де зібралися Даркембай, Абилгази і ще кілька жатаків. Коли Акберди замовк, відповідати йому став Базарали. Даркембай і Абилгази схвально кивали головами, слухаючи його спокійні слова:

— Не ми почали це лихе діло. Ми почали боротися тільки тоді, коли на нас напали. Хіба могли ми покірно прийняти власну нашу загибель? Від тих, хто вирвав у нас з рота останній шматок, ми не можемо чекати пощади. Хочете добити нас, розорити зовсім? Що ж, ми загинемо, але не в сльозах і не з благанням на устах! Винищуйте, душіть нас — ми загинемо, хапаючи і вас за горло!.. Самі ми не підемо на вас. А нападете ви — побачите! І без того розорена, голодна й гола біднота приречена на смерть. Гинучи, ми захопимо з собою і декого з вас! їдь до своїх, передай наші слова.

Коли Акберди привіз цю відповідь, між аулами іргизбаїв знову заснували гінці, цього разу збираючи верхівців на бій.

Дармен, приїхавши в аул жатаків, спинився, як завжди, в юрті старої Ійс. Він був добре знайомий з багатьма бідняками, а з деякими просто дружив. Розмовляючи з Абди, Сержаном, Канбаком і з іншими, хто вів учора бій з самим Азимбаєм, якого тут називали «вовком з аршинними іклами», Дармен відчував, яка міцна рішучість об’єднує їх у стійку силу. Навіть у насмішках Ійс з крикливого Мака було видно, що всі люди аулу розворушилися, випростали роками зігнуту спину. Всіма оволоділа жадоба помсти.

Стара з усмішкою розповідала Дарменові і про те, як онуки її погрожували Азимбаєві. Юнак підкликав до себе Асана і схвально поплескав його по спині:

— Бачу, ти виростеш хоробрим жигітом! Твій батько Іса був справжнім батирем, не бійся й ти нікого!

Маленький Усен, ображений тим, що хвалять тільки самого Асана, притулився до коліна юнака і, наполегливо потягши його за рукав, заговорив:

— А я, Дармен-ага? Хіба тільки Асан може бути хоробрим! І я буду батирем, як тато!

Тільки тепер Дармен вперше помітив, який схожий малюк на Ісу: ті самі очі, той самий прямий ніс, тонкі брови.

— Будеш, будеш обов’язково, мій любий. Навіть сміливіший будеш,— ласкаво сказав він.

І, пригорнувши до себе хлопчика, Дармен замислився. Коли б оце був живий Іса, з яким гнівом, з якою пристрастю бився б він! От уже хто дійсно мав право на помсту! Гірко і тяжко було думати, що Іса загинув, не доживши до такого дня.

«Навіщо оспівувати героїв минулих днів? — раптом подумав Дармен.-— А що, коли я пораджуся з Абаєм-ага? Чи не скласти поему про Ісу, про його загибель? Хіба не достойна поваги і любові така людина?»

Дармен відчував, що йому спала щаслива думка, проте мріяти про нову поему поки що не було часу: Базарали прислав сказати про розмову з Акберди, і Дармен послав до Абая гінця із повідомленням про підготовку іргизбаїв до нападу.

Почувши про це, Абай почав діяти. Він викликав до себе Єрбола, Акилбая, Магаша і ще кількох чоловік.

— Сідайте на коней і скачіть по всіх навколишніх бідних аулах. Передайте мій салем біднякам: нехай за цю ніч до ранку всі чоловіки доберуться до аулу жатаків. Хто не зможе дійти до них, нехай приходить сюди, в мій аул. Нехай не журяться, що вони без коней. Скажіть їм, щоб кожен захопив з собою соїл або дрючок. Нехай стануть стіною біля Базарали! Я допоможу людям розібратися, кого ж більше в степу: іргизбаїв чи народу?

З цим дорученням Абаєві друзі поскакали в різні кінці. Рано-вранці до жатаків потяглось багато людей з бідних аулів, розташованих поблизу, на урочищах Ойкодик, Киндикти, Корик, Шолпан, Єрали. Дехто сидів верхи на шкапах, але більшість їхали на верблюдах і на волах, сидячи по кілька чоловік у них на спинах, а ще більше людей ішли пішки. Але не було жодної людини без соїла або шокпара. І ці виснажені, обідрані люди несли в серцях справедливий гнів і горде усвідомлення пробудженої честі.

Сила жатаків, таким чином, несподівано набагато збільшилася.

Довідавшись про те, що це зробив Абай, Базарали піднісся духом. Він навіть зумів підвестися з ліжка, наче забувши про хворобу.

— Піднявся народ! Злиденний народе мій, ти на вірному шляху… Не поклик роду об’єднує нас, а насильство земляків!

Опівдні іргизбаї сіли на коней. Зібралося понад півтораста вершників. Це були озброєні соїлами та шокпарами байські сини і їхні поплічники, молоді гульвіси. Були тут і літні мурзи, самі господарі табунів, оточені своїми слугами і табунниками. Прийшли і учасники вчорашнього бою. Ці ще вчора доручили Акберди довідатись, чи поїхала переселенська валка,— вояки, скуштувавши голоблі Шодра, дуже не хотіли знову зустрітися з ним. Зате довідавшись, що валка поїхала, вони тепер палали войовничим завзяттям, лаяли жатаків, хвастаючи і захлинаючись погрозами.