Брестська Унія. 1596 - Сорока Юрій В.. Страница 6

Тиск прихильної до короля шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні, а також прагнення отримати військову допомогу з боку Польщі в боротьбі проти Московського царства примусили вищезгаданих магнатів піти на відновлення перерваних переговорів. Тож 24 травня 1569 року литовські князі склали присягу Короні польській. Після складання присяги було оголошено про приєднання до Польського Королівства Київського і Брацлавського воєводств. Під владою Литви залишилися тільки північно–західні руські землі — Берестейщина і Пінщина. А лише за місяць, 28 червня 1569 року, була підписана Люблінська унія. Дипломатичні процедури зайняли ще кілька днів, і 1 липня було офіційно оголошено про створення Речі Посполитої. Люблінська унія відбулась.

Передбачалося, що Річ Посполиту очолюватиме виборний король, який титулувався королем польським і великим князем Литовським. Коронуватиметься монарх у Кракові — резиденції польських королів. Люблінська унія завбачала також спільні Сейм і Сенат, а договори з іноземними державами відтепер мали укладатися від імені Речі Посполитої. Шляхта обох держав отримувала право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони було скасовано, запроваджувалася єдина грошова система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, скарбу й державної мови.

Потрібно відразу зазначити: якщо у колі польських істориків Люблінська унія вважається великим дипломатичним досягненням свого часу, то українські науковці звикли висвітлювати її переважно як подію заперечливу. І не тільки тому, що в результаті Люблінської унії значна частина українських земель відійшла до Корони польської. Враховуючи потужні антипольські настрої в українському суспільстві в період національного відродження, тобто наприкінці XIX — на початку XX сторіччя, не дивно, що чимало українських науковців того часу сприймали Люблінську унію як негативне явище. І релігійне питання в таких настроях відігравало не останню роль. Адже після Люблінської унії релігійна експансія Риму, яка й раніше відчувалась в українській частині Великого князівства Литовського, неодмінно мала посилитися, підминаючи під себе православну церкву.

Тим чи іншим чином наслідків Люблінської унії для українських земель Великого князівства Литовського торкалися майже всі видатні науковці України. Цій темі присвятили свої праці як десятки істориків більш раннього періоду, так і радянських, а потім українських історіографів. Тож хотілось би коротко зупинитись на аналізі наслідків Люблінської унії з точки зору видатних учених.

Першим після козацьких літописців XVII–XVIII сторіч на події 1596 року звернув увагу Д. Бантиш–Каменський. В «Історії Малої Росії», яка за життя автора мала кілька видань і досі вважається першим науковим відображенням історії України, про Люблінську унію згадується лише побіжно, на тій підставі, що завдяки їй було остаточно приєднано Литву й український народ до Королівства Польського. При цьому Бантиш–Каменський звертав увагу на те, що українці та князівство Литовське отримали значні привілеї внаслідок об'єднання з Польщею.

Не зміг, звичайно, оминути у своїх працях таку подію, як Люблінська унія, і Михайло Грушевський. У своїй «Історії України–Руси» та багатьох інших роботах він негативно оцінював Люблінську унію, звертаючи увагу на те, що вона стала актом політичного насильства польського владного олімпу над представниками інших народів, що ввійшли пізніше до складу Речі Посполитої. Зокрема, Грушевський зазначав: «Прославлений пізніше як акт любові, братерства, пожертвування, в дійсності сей сойм був ланцюгом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власти й тяжких політичних обставин». Відзначимо також, що погляди М. Грушевського на Люблінську унію поділяли й інші українські історики того періоду.

Не менш негативно ставилися до укладеної в Любліні унії й історики радянської доби. Однак, зважаючи на тенденції того часу, вони бачили ці події в дещо іншому світлі. Зокрема, українські радянські історіографи вказували на анти–російський характер унії та на соціальні наслідки цієї події. Наприклад, у найбільш фундаментальній, восьмитомній «Історії Української PCP» йдеться про те, що «правлячі кола Великого князівства Литовського вирішили піти на подальше зближення з Польщею, щоб використати її сили в боротьбі з Росією і зміцнити своє зовнішньополітичне становище». Також на сторінках цієї праці йшлося про те, що в Люблінській унії були зацікавлені середні й дрібні феодали, які боялися загострення класової боротьби. Що ж, нам відомо, до чого та горезвісна класова боротьба привела нас у XX сторіччі. Релігійній складовій протистояння України й Королівства Польського радянськими історіографами не було приділено уваги зовсім, хоча поза нею навряд чи можна повною мірою осмислити всі процеси, які привели Україну та Річ Посполиту від Люблінської до Брестської унії.

Дещо змінились акценти у поглядах істориків–дослідників від часу набуття Україною незалежності у 1991 році. У дослідженнях сучасних українських авторів часто розглядається питання Люблінської унії. Однак погляди науковців мало чим відрізняються один від одного. У цілому увага акцентується на кількох моментах. При визначенні причин унії відзначається, що Великому князівству Литовському у 1568–1569 роках загрожувала Московська держава в рамках ведення Лівонської війни, і саме це стало однією з головних причин Люблінської унії. Досить часто науковці звертають увагу на те, що дрібна шляхта князівства Литовського, на відміну від князів–магнатів (Острозький, Ходкевич, Радзивілл тощо), була не проти приєднання Литви до Королівства Польського. Разом с тим, висвітлюючи процес укладання унії, історики звертають увагу на насильство з боку польської політичної еліти щодо населення князівства Литовського та на інші негативні моменти. Говорячи про наслідки Люблінської унії, новітні історіографи наголошують на посиленні релігійних утисків в Україні й Білорусії, що, на нашу думку, і є визначальним в оцінці наслідків унії.

Проблеми віри та мови особливо загострилися в Україні після Люблінської унії. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників на колишніх руських землях. Тому у Великому князівстві Литовському в значній кількості засновувалися єзуїтські школи й колегіуми. Слід зазначити, що ці навчальні заклади сприяли поширенню освіти: багато представників української шляхти отримали можливість, закінчивши їх, навчатися в західноєвропейських університетах. Однак платнею за освіту ставало зречення рідної мови та батьківської віри — сполячення. А якщо взяти до уваги той факт, що в XVI столітті представники нижчих верств населення мали обмежені можливості для отримання освіти, сполячення шляхти означало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності. У свою чергу, релігійна експансія, що її здійснювала католицька церква на території православної України, менш ніж за три десятиріччя призвела до Брестської унії, яка й стала точкою відліку у відносинах України й Речі Посполитої. І якщо після Люблінської унії ці взаємозв'язки були відносно спокійними, то після трактату, підписаного у Бресті, Україна вибухнула цілою чередою бунтів і козацьких повстань.

Розкол християнської церкви як передумова Берестської унії

Розглядаючи причини Брестської унії 1596 року, дослідники, як правило, звертають увагу на чинники, які безпосередньо вели до її підписання, не пояснюючи глибинних мотивів цього процесу, які своїми коренями сягають епохи раннього середньовіччя. Саме тоді відбувся розкол християнської церкви на дві конфесії, зумовлюючи майбутнє протистояння й багаторазові спроби поєднати християнське учення в одне ціле. Отже, щоб більш ясно собі уявити, що відбулось у Речі Посполитій наприкінці XVI сторіччя, розглянемо обставини, які призвели до розколу церкви, а також спроби об'єднати православну й католицьку церкви, які проводились до Брестської унії.