Фб-86 - Беркеши Андраш. Страница 41

— Так, — сказав Челеї, — життя Олайоша залежить тепер від Красная. Добратися до банди Фреді можна тільки через нього. — Йошко, розкажи все, що знаєш про Красная. Що сталося з ним у Відні? А ти, — звернувся він до Коцки, — подбай, щоб швидше подали вечерю… — Він глянув на годинника. Стрілка наближалася до цифри один.

В кімнату зайшла секретарка.

— Товаришу підполковник, спостерігачі передають, що професора Голуба кудись спішно викликали. Він поїхав на таксі, узявши свою лікарську сумку…

— Дякую, — промовив Челеї. — Здається, старого кудись виманили. Коцко, негайно їдь до вілли. Незабаром я теж прибуду туди.

Було вже близько другої години, коли Іштван розплющив очі. Спочатку не міг второпати, де він і хто той сивий дідусь, в очах якого світиться така ж тривога, як колись в очах його матері.

Поступово туман розсіявся. Іштван впізнав професора і Естер. Відчув, як його обличчя заливає рум'янець. Який фатальний жарт зіграло з ним життя! Тільки з ним могло трапитися таке лихо, бо він виявився сліпою, безвольною іграшкою долі. Стало невимовно соромно, коли згадав про те, яким короткозорим був, як легко дав себе обманути. Чужі люди боролися за його честь, а він утік як боягуз. За це боягузтво має бути розплата. Вона неминуча і сувора. Ось тут перед ним людина, яку він має обікрасти. Людина, яка сміливо піднялась на боротьбу проти маловірів та примиренців і довела свою правду. Іштван має відняти у цієї людини плід її довгорічної праці, бо коли він не зробить цього, його знищать. Але Іштван знає, що професор не переживе крадіжки. Та й він не зможе обікрасти професора. Кому ж у такому разі залишитися живим? Йому чи професорові? Що дорожче: багаторічні досліди і геніальне відкриття чи його існування? Власне життя дорожче. Але хіба це буде життя, якщо він купить його ціною загибелі інших?

— Пане професоре, — озвався Іштван тихо… — Пане професоре…

— Як почуваєш себе, синку?

— Добре… Усе пройшло, Естер, — всміхнувся він дівчині, — ти дуже злякалася?

— Так, дуже…

— Котра година? — поцікавився Іштван.

— П'ятнадцять хвилин на третю, — відповів професор.

— Я мушу йти! — Він сів, спустив ноги на підлогу.

— Куди? Тепер ніч!

— На жаль, пане професоре, я мушу йти! Для мене вже однаково, яка пора…

— А коли я вас не відпущу?

Іштван глянув на сивого вченого.

— Пане професоре, я дуже люблю вас, я невимовно вдячний вам, але й ви не можете мене утримати від виконання мого наміру.

— Іштване, — звернулася до нього Естер, — послухай нас. Ми хочемо допомогти тобі. Невже ти не довіряєш нам?

Юнак підвівся, застебнув сорочку, поправив волосся. Глянув на дівчину. Від смутку й пригнічення не лишилося й сліду. Очі його світились рішучістю.

— Я нікуди не відпущу вас, — заявив Голуб, глянувши хлопцеві в очі. Вони стояли один проти одного. Іштван майже на цілу голову вищий за худорлявого, тендітного вченого.

— Пане професоре, — м'яко сказав хлопець, — я мушу йти. На жаль, ідеться про моє життя.

— Ви вчинили якийсь злочин?

— Так.

— Що ви зробили?

— Тепер я не можу цього сказати. Я тяжко завинив перед вами і батьківщиною. Я міг би сказати: не знав, на що йду, що не хотів цього, мене ввели в оману… Та не скажу нічого.

Естер дивилася на хлопця широко розкритими очима.

— Ні, це… неможливо! — затинаючись, пробелькотіла вона.

— На. жаль, це так, люба Естер! Заспокойся. Коли ми востаннє з тобою зустрічалися, я був ще не заплямований. Тепер за мною тяжка провина. Не знаю, що зі мною буде. Тому я зараз говорю з тобою щиро і з вами теж, пане професоре. Я дуже кохаю тебе, Естер. Це я кажу від усього серця.

— Немає такої провини, синку, яку б не можна спокутувати… Найкраще було б, якби ви щиро призналися у всьому.

Іштван заперечливо похитав головою.

— Цього я не можу зробити. Мене тоді повісять…

Естер зблідла.

— Ти збожеволів! Що ж ти вдіяв? Убивав? Грабував?

— Можливо, що й вбивав, не знаю… Знаю тільки одне — в мене не вистачає сили покінчити з собою. Спробую жити. Тепер мені вже все ясно. Я не хочу бути злочинцем. Хотілося б жити чесно, стати лікарем. Не знаю, чи вийде з мене щось.

— Що ви думаєте робити? — спитали майже одночасно вчений і дівчина.

— Пане професоре. Коли до мене повернулася свідомість, я згадав про те, що мушу вас пограбувати. Бо мене послали назад в Угорщину по ваше відкриття. Бачите, я говорю цілком щиро. Але я не зроблю цього, бо люблю вас. Моє становище від цього не поліпшиться, провина не стане меншою. Просто утримаюсь від нового злочину. Коли я побачив вас, мені стало дуже соромно. Соромно за своє боягузтво. Бо коли б я не був таким, усе склалося б інакше. Я б тоді не здався і тепер міг би вчитися в університеті. Тепер збагнув, що це так. Поки ви боролися за мене, я відвернувся від вас. Ти мала рацію, Естер, коли сказала, що за правду треба боротися. Я переконався, що це так. Переконався і в тому, що безчестя перемагає лише тих, хто не бореться проти нього. Тепер спробую бути сміливим. У мене є можливість дещо зменшити свою провину. Коли мені вдасться здійснити свій намір, доведу, що з мене ще може вийти чесна людина.

— А коли не вдасться?

— Тоді прийму заслужену кару, але ви, — він взяв Естер за руку, — будете принаймні знати, що я хотів виправити свою помилку.

Дівчина опустила голову.

— Крім того, я ще зрозумів, — мовив згодом хлопець, — що мушу хоч би частково розрахуватися з людьми, які жорстоко обманули мене, скористались моєю довірливістю…

— Іштване… я піду з тобою.

— Ні, Естер. Тобі не слід вплутуватися в цю брудну справу. Не буду вдаватися в подробиці: ви, — ти, люба Естер, і ви, пане професоре, — не повинні про це нічого знати. Сподіваюсь, ви вірите мені? — звернувся він до професора.

— Так…

— А ти, Естер?

Дівчина кивнула головою.

— Цього мені досить! — очі Іштвана збуджено заблищали, в них майнула надія і радість. Потім, згадавши щось, він звернувся до дівчини:

— Естер, дай мені конверт.

Вирвавши з блокнота аркуш, Іштван швидко написав на ньому кілька слів. Вклав записку в конверт і дав його дівчині.

— Естер, — звернувся він до неї серйозно, — точно о пів на п'яту передай цю записку в поліцію або тому офіцерові, про якого ти мені казала. Тільки точно в цей час, ані на хвилину раніше, інакше мене повісять. Пообіцяй, що зробиш це.

— Обіцяю, — прошепотіла дівчина, беручи від Іштвана конверт.

— Тоді прощайте, — сказав юнак.

Естер провела його. Біля дверей вони на хвилинку зупинилися. Юнак ухопив Естер за руку і глянув їй у вічі.

— Що б не сталося, не забувай мене. І пам'ятай, що я кохаю тебе, — сказав тихо юнак.

Дівчина опустила голову. Потім прошепотіла:

— Будь обережним, Іштване!

Юнак вийшов на нічну вулицю. Між будинками з свистом гасав холодний, колючий північний вітер. Іштван підняв комір пальта і незабаром зник у непроглядній темряві.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Ніч була буряна і холодна. Під напором ураганного вітру стогнали навіть вікові дерева. Буря з тріском зривала з дахів черепицю, з подзьобаних війною стін обвалювались великі шматки штукатурки. По темному небу мчали лиховісні хмари.

Іштван проїхав трамваєм до вулиці короля Людовіка Великого. Звідти пішов пішки. Кондуктор докладно пояснив йому, як добратися до провулка Арвачка. Поспішати було нічого: до зустрічі лишилось більше як півгодини. Долаючи вітер, простував він темними вулицями, зупиняючись на кожному розі, щоб прочитати таблиці з назвами вулиць. Страху не відчував. Його рішення було непохитне — будь що виправити допущену помилку. Людина, якій він має передати матеріал, певно керівник шпигунської банди. Спіймавши його, він до деякої міри виправдає себе. А потім дійде черга й до Єви. Йому було трохи шкода дівчини. Вона теж нещасна, самотня. Але він не має права бути поблажливим до ворога. Вона свідомо, підло обманула його, підкинула ворогам. А після Єви він розрахується з Паппом, колишнім офіцером з Сомбатхея. Добереться і до водія машини. О, він ліквідує всю шпигунську сітку. Безперечно, його дії допомогли ворогам здобути важливі дані, але він не допустить, щоб до їхніх рук попало ще щось. Спіймані люди розкажуть, від кого вони одержували секретні матеріали. Отже, він трохи спокутує свою вину. Згадав ще бібліотеку. «Туди навідується їхній агент, — думав Іштван. — Спіймаю і його. Почекаю і спіймаю».