Пристань Ескулапа - Низюрский Эдмунд. Страница 24

— Що я мав проґавити?

— А ключ? Що сталося з ключем? У твоїй версії ключ не потрібен убивці.

Журка таємниче всміхнувся.

— Ключ знайдеться, побачиш. І навіть скоро. Ключ відіграє свою роль. Терпіння!

Вечеряти ми сіли в такому ж похмурому настрої, як і під час обіду. Ну що ж, розмова міліції з підозрюваними в злочині і не могла відбуватись у кращій атмосфері, а думка про те, що між нами сидить людина, яка отруїла іншу людину, безсумнівно, псувала апетит.

На десерт Мацьошекова подала нам компот із слив. Всі їли поквапливо, немовби поспішаючи якнайшвидше встати з-за стола. У глухій тиші тільки й чути було, як дзенькають ложечки.

Раптом ми почули обурений голос Касіци.

– А це що таке?

Всі повернулися до професора. Касіца сидів червоний над вазочкою з компотом і запально довбав у ній виделкою.

— Що сталося, професоре? — підбігла до нього Мацьошекова.

— Гляньте, — пробелькотів Касіца, — гляньте, що у мене в компоті.

І на очах у всіх дістав із вазочки ключ.

— Ну, це вже занадто! — вигукнув він, з шумом відсуваючи стілець.

— Не розумію, — застогнала в розпачі Мацьошекова. — Дозвольте, я вам заміню компот.

Але Касіца не слухав. Якусь мить дивився на всіх оскаженілим поглядом, а потім кинув ключ на стіл і вийшов з вестибюля.

Журка з байдужим виглядом узяв ключ, підняв його і показав Мацьошековій.

— Пізнаєте цей ключ?

Мацьошекова простягнула руку, та, ледве доторкнувшись до ключа, подалася назад, немов обпечена.

— Господи! Це ж ключ від кімнати небіжчика професора.

Журка багатозначно підморгнув мені. Тепер я відкрито захоплювався ним, і мені було ніяково, що раніше я недооцінював старого дивака.

— Хтось тут нерозумно забавляється, панове, — гостро промовив Журка, звертаючись до остовпілої компанії. — Але облишмо поки що цю справу. Сідайте, будь ласка, до столу і закінчуйте вечерю. Чому ви не сідаєте, панно Стор?

— Ні! Ні! Я не можу! — несподівано вибухнула Галінка.

— Що з вами? — я взяв її за руку. Галінка вирвалася.

— Пустіть мене! Не можу! Не можу більше! Боюся. Не буду їсти разом з убивцею!

Тримаючи хусточку біля очей, вона вибігла на веранду.

Там тяжко обперлась на поручні, і я бачив, як худорляві плечі здригаються від нервового плачу.

Лікарі похмуро дивились один на одного. Ніхто не промовив ні слова.

Я відсунув свій компот і підбіг до Галінки. Намагався заспокоїти її.

— Ох, пане Павелеку, — крізь сльози прошепотіла Галінка, стискаючи мою руку, — що я робила б тут без вас.

Мене здивувало, що Трепка нічого не розслідував у зв'язку з цією історією з ключем, яка сталася під час вечері? Невже у нього, так само, як і в Журки, була щодо цього своя окрема думка?

Бо якщо говорити про Іполита, то його вже не мучили ніякі сумніви.

— Ну, що ти на це скажеш, Павле? — весело спитав Журка, коли ми лягали спати. — Гарна сценка, правда? Тепер ти вже знаєш, навіщо Касіці потрібен був ключ.

— Він хотів відвести від себе підозру, — додумався я.

— Правильно! І скаламутив всю цю калюжу, щоб часом не прояснилось. Але ж ми вже знаємо, що то за жаба сидить там на дні, — засміявся Журка. — Зверни тільки увагу, в якому стилі все це витримано.

— За стилем схоже на посилку з револьвером.

— Та сама рука, — ствердно кивнув головою Журка і відчинив вікно.

За муром, як завжди, вили і гавкали собаки.

— Завтра, здається, буде чудова погода, — мовив Журка. — Глянь на зірки. А яке повітря!

Розділ XV

У вівторок погода різко змінилася. Дихнуло тепле весняне повітря, і настрій у всіх помітно поліпшився. Навіть професор Касіца забув про вчорашню неприємність. У картатій фланельовій сорочці і капелюсі, схожому на сомбреро, з самого ранку ходив по віллі і зичним голосом виганяв усіх на свіже повітря. Одразу ж після сніданку витягнули шезлонги та столики, і компанія висипала в сад. Усі були в дуже вільних костюмах. Обидві жінки над'їли легкі світлі плаття, чарівні кольори яких, здавалося, підсилювали наш весняний настрій, і навіть доктор Йонаш пристосувався до загального тону — зняв піджак і врочисто ходив у бездоганно випрасуваній сорочці лілового кольору і тропічних кремових штанях, хоч цей костюм ще більше підкреслював його округлі форми. Щождо Заплона, то екстравагантний асистент, як завжди, шокірував усіх, з'явившись у самих тільки купальних штанцях. Він байдуже витягнувся на шезлонгу і виставив до сонця жалюгідні худі ребра, глузливо посміхаючись з-за темних окулярів.

Не було тільки поручика Журки і капітана Трепки. Журка в чудовому настрої ще зранку вирушив до Пясечного, щоб, як він сказав, «остаточно завершити справу поганого Касіци». Трепка ж зник невідомо куди.

Навряд чи треба додавати, що відсутність зловісного поручика надзвичайно вплинула на поліпшення загальної атмосфери. Було б зовсім приємно, якби не пронизливий писк дівчаток, що долинав із-за дерев. Особливо нервувало це доктора Йонаша.

— Що таке, що там діється, панове? — раз у раз підводив він голову.

— Здається, у тих шмаркачів не закінчився ще поливальний понеділок. Цей шибеник Томек грається з своїм пістолетом. Я бачив його на стежці на чолі цілої ватаги хлопчаків з пляшками води, — зауважив Касіца.

— Наскільки я їх знаю, вони обливатимуть один одного ще цілий тиждень, — сказала доктор Протоклицька.

— Несамовиті шибайголови! — гукнув Йонаш. — І що це вам, колего Заплон, спало на думку подарувати тому шибеникові пістолет!

Заплон посміхнувся, вишкіривши зуби. З усього було видно, що нервування Йонаша розважало його. Писк і верещання ставали дедалі нестерпніші.

— Ось я їх утихомирю! — Йонаш зірвався з шезлонга.

— Обережно, — застеріг його Заплон, — а то ще потрапите в руки індійських племен, які гасають по «Пристані».

Але Йонаш не слухав. Нервово поправивши окуляри, він бігцем кинувся вперед і незабаром зник за деревами.

Це втручання дало свої наслідки. Незабаром писки затихли, але натомість ми почули, як асистент заревів не своїм голосом.

Ми переглянулись. Ревіння повторилося. Зацікавлений, я попрямував до кущів. Підійшовши до городу, побачив страшну картину. На стежці стояв мокрий до нитки Йонаш, тримаючи гумовий шланг в одній руці і окуляри — в другій. Вигляд у нього був плачевний. Сорочка і штани щільно прилипли до тіла. Асистент нагадував жирного моржа, якого витягнули з води.

— Що з вами, докторе?

— Ці гульвіси облили мене водою з садового шланга… — Йонаш протирав свої короткозорі очі.

— Але ви, я бачу, штурмом оволоділи ним.

— Не знаю, як його закрутити. Допоможіть-но мені.

— Не облийте тільки мене, — сказав я. — Втішайтесь тим, що я вчора пережив це саме.

— Неприпустима розбещеність, — сопів Йонаш, незграбно витираючись, у той час, коли я закручував кран, — подвиги цих шибеників переходять усі межі. Нікого не бояться. Така неповага до дорослих — це ж обурлива річ.

— Обурлива, — погодився я.

— Це справжній розсадник майбутніх злочинців. Благаю вас як представника влади, — втрутіться в цю справу.

— Втручусь, докторе, — запевнив я його.

На жаль, мені не пощастило виконати бажання обуреного асистента. Шибеників ніде не було — зникли, мов камінь у воду впав. Шукаючи їх у кущах, я зовсім несподівано наткнувся на капітана Трепку. Коли б не характерна лисина капітана, я зовсім не впізнав би його. Одягнутий у городницьку куртку Мацьошека, він схилився над грядкою і зосереджено длубався в свіжо розрихленій землі.

— Що ви робите? — спинився я вражений.