Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В.. Страница 26

Якусь хвилину Сергєєв мовчав.

— Чому ми не приховуємо руїн Калінінграда? Тому, що вони не з нашої вини, не ми призвели місто до такого стану, не ми затівали війну. Це головне. А крім того, коли вже тепер господарями стали ми — навіщо нам приховувати, з якими труднощами доводиться відбудовувати, відроджувати, наново створювати місто? Нехай усі побачать, яке нам дісталося господарство. Хай побачать, що ми з нього незабаром зробимо. Думаю, що через кілька років ми не згадуватимемо про руїни. У нас буде інший метод порівняння: ось який був старий Кенігсберг до війни, і ось який став наш новий Калінінград тепер. Я певен — порівняння буде на нашу користь!

— Я дуже вдячний, що ви мені показали місто, — тихо сказав Штраус.

Машина, обережно лавіруючи між купами щебеню, виїхала на. площу перед зруйнованим кафедральним собором.

— А могила Канта? Вона, мабуть, не збереглася? — знову, звертаючись чи то до самого себе, чи до співбесідника, сказав доктор.

Олег Миколайович обережно взяв його під руку:

— Ходімте.

Вони вибралися через проріз вікна на лівий бік собору,

Професор скинув капелюх. Сергєєв одійшов.

… Суворі чотиригранні колони рожевого граніту підтримували плоский дах мавзолею. Знизу ці колони були оперізані масивними металевими гратами старовинної роботи. Вузька хвіртка була трохи відчинена, і Оглянувшись на Сергєєва (той кивнув: «Прошу, будь ласка!»), Штраус трьома східцями піднявся до могили.

Вирізьблений з суцільної брили сірого каменю гостроверхий саркофаг лежав на постаменті з чорного мармуру. Над ним, на гранітній стіні лаконічний напис: «Еммануїл Кант». Трохи вище — табличка з російськими літерами.

— Тут написано, — не чекаючи запитання, сказав, підійшовши ближче, Сергєєв, — тут написано: «Могила Канта. Охороняється державою».

Вони постояли мовчки. Потім Штраус промовив:

— Я безмірно зворушений ставленням радянських властей до пам'яток нашої культури, особливо до могили Канта! Я знаю, що ви не поділяєте його філософських поглядів. Тим більше разючий ваш справжній гуманізм, тим він дорогоцінніший. Спасибі, товаришу Сергєєв.

— Ну, мені нема за що, професоре, — зніяковіло відповів той.

— Я дуже радий, що приїхав сюди, — сказав Штраус, — хоча боюся, що не виправдаю ваших сподівань. Навряд чи я знаю про янтарну кімнату щось таке, чого не знаєте ви. Єдине, що я можу вам порадити, це дуже уважно оглянути не тільки замок та бліндаж Лаша, але й собор. Роде розповідав мені, що в цих підвалах зберігалися церковні скарби, і чималі. Він міг скористатися з такого надійного укриття, розраховуючи хоча б на відносну недоторканність храму божого.

Сергєєв підвів опухлі від безсоння очі і уважно глянув на чоловіка, який сидів осторонь за невеличким круглим столиком. Офіцерський мундир німецької армії висів на його вузьких плечах. Над кишенями темніли сліди від орденських стрічок. Світле, трохи рудувате волосся було старанно зачісане на прямий проділ. Світлі очі — насторожені, недоброзичливі. Ніс — тонкий, з ледь помітним горбочком. Міцно стиснуті губи.

Олегові Миколайовичу на мить здалося, що він уже десь зустрічався з цією людиною. Але де? Трохи подумавши, вирішив: «Ні, не зустрічався. Просто… ну, тип такий, можливо. Тип гітлерівського офіцера, який виробився роками».

— Прошу розповісти про себе, — сказав Сергєєв.

— Добре.

Офіцер говорив коротко.

— Сванський Густав-Фріц. Народився в 1893 році у Східній Пруссії, безпартійний, освіта вища, походження — з селян, жив у Кенігсберзі. З 1914 по 1939 рік працював учителем, потім був мобілізований до армії в чині лейтенанта і призначений на службу до контррозвідки «Абверштелле». Майор. Брав участь у походах на Польщу і Францію, нагороджений двома Залізними хрестами і медалями. Контррозвідником служив на окупованій території — у Бєлостоці і Познані, потім мене перевели до штабу Кенігсберзького військового округу, де мав відповідальну посаду у відділі комплектування у той період, коли радянські війська готувалися до штурму міста і фортеці.

Сванський говорив стримано, підкреслюючи інтонацією офіційність розмови.

— Розкажіть, будь ласка, що вам відомо про перебування у Кенігсберзі в останні місяці війни гауляйтера Еріха Коха.

— О, я дуже мало знав про нього, адже я був лише рядовим офіцером штабу.

— А все ж таки?

— На початку 1945 року ставка гауляйтера містилася у Будинку радіо. Там перебував і фюрер міста — Вагнер. Потім Кох деякий час жив у своему маєтку в Юдіттен, це околиця Кенігсберга, знаєте? — Олег Миколайович кивнув. — Казали, що у нього були великі склади харчів, добре обладнані сховища. Але незабаром гауляйтер покинув цю резиденцію. Він сховався у селі Нойтіф, поблизу Піллау, на косі, де, згідно з чутками, завжди стояв напоготові призначений для Коха криголам. Тільки зрідка гауляйтер з'являвся у місті. Потім, я чув, Кох десь зник. Були припущення, що він виїхав на криголамі за кордон. Про його дальшу долю я нічого не знаю.

— А де тепер янтарна кімната?

— Я не розумію, про що ви питаєте?.. А втім, ні, пробачте. Дещо я чув. Кажуть, у замку була якась знаменита кімната, яку ми повернули з російського музею…

— Украли, — спокійно поправив Сергєєв.

— Можливо, — ввічливо погодився Сванський. — Не знаю. Я солдат. Я завжди вважав за краще бути поза політикою.

— І під час вашої діяльності в контррозвідці? — не стримався Олег Миколайович.

— Я лише виконував свій солдатський обов'язок, — звично відчеканив німець.

— Гаразд. Облишмо недоречну суперечку. То що ви знаєте про янтарну кімнату?

— Я чув, що її оглядали високопоставлені особи. Але я не належав до них. Тому бачити те, що приховувалося від сторонніх, я не міг. Капітан Гердер, мій приятель, пригадую, розповідав, що гауляйтер учинив страшенний розгром музейним працівникам за те, що вони не заховали цінності.

— А де, на вашу думку, можна було у березні-квітні як надійніше сховати скарби?

— Очевидно, у підвалах замка. Або у сховищі Вагнера… Кажуть, дещо гауляйтер приховав у своїх маєтках в Мегтеттені і Гроссфрідріхсберзі!

— Товаришу Денисов! — повідомляв Сергєєв по телефону через кілька хвилин. — Сванський називає ті самі місця, що й Штраус, Файєрабенд та інші. Очевидно, починати доведеться звідти. Та й бліндаж Лаша теж. Допитати самого Лаша? Треба було б, звичайно. А щодо кафедрального собору потім будемо вирішувати…

У кімнаті політосвітроботи народу — повнісінько, всі табуретки зайняті, стільці перенесені сюди з канцелярії.

— Товариші! Обласний комітет партії і командування доручають нам дуже важливу і відповідальну справу. Треба постаратися довести її до кінця. Докладно про неї розповість головний архітектор міста Олег Миколайович Сергєєв. Прошу вас, товаришу Сергєєв.

Командир роти вийшов з-за трибуни і сів осторонь. Солдати з цікавістю і хвилюванням дивилися на високого чоловіка у рогових окулярах: що він скаже їм зараз?

— Підземний хід на Берлін розміновувати будемо! — шепнув сусідові веснянкуватий, балакучий і непосидющий єфрейтор Соломаха, відомий у роті як першорядний вигадник і фантазер.

— Брехун ти, Іване, — теж пошепки відгукнувся його приятель і земляк Ткаченко, — який тобі підземний хід? Вигадка все, ніяких підземних ходів тут немає.

— Ніяких підземних ходів немає. Ні до Берліна, ні до Черняховська, — немов продовжуючи вже почату розмову, голосно сказав Сергєєв. — Багато легенд про наше місто розповідають, багато вигадок, особливо про підземелля і різні потайні колодязі. Все це дурниці. Звичайно, система підземних комунікацій існує, як у кожному місті. Є і підземні споруди біля фортів. Але не такі вже вони великі, як малюють чутки. Я хочу розповісти вам зовсім про інше.

Сергєєв замовк. Обличчя солдатів стали ще уважніші.