Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В.. Страница 3

Роде відчував себе майже щасливим. Але тільки майже. Заздрість не давала вченому ні хвилини спокою: він ніколи не забував, що є скарб, який перевершує усю кенігсберзьку колекцію — янтарна кімната Катерининського палацу.

І ось цей скарб у його руках! В музей привезли з Росії славнозвісний янтарний кабінет, який ще так недавно прикрашав Катерининський палац у Царському Селі!

Тоді Роде і став, за власним визнанням, найщасливішою людиною на землі.

Здавалося, він втратив розум. Завжди запопадливий служака, доктор Роде тепер немов забув свої обов'язки, як забув про родину і про все інше на світі.

— Де пан доктор? — запитували співробітники музею.

— Тс-с! — відповідав інспектор музею Хенкензіфкен, який повсюди супроводжував Роде, певно, не так з поваги до нього, як за дорученням місцевої організації націонал-соціалістичної партії. — Тс-с! Доктор там! — І інспектор багатозначно показував очима на масивні двері, замкнені зсередини.

Розділ другий

ЗНИКНЕННЯ МИСТЕЦТВОЗНАВЦЯ СЕРГЄЄВА

Короткий, немов обрубаний поїзд, обережно намацуючи шлях, пробирався по рейках, погрюкуючи на стиках. Облуплені вагони помітно гойдало. Сутеніло, але провідники не запалювали недогарків свічок — до Кенігсберга лишалося їхати хвилин п'ятнадцять. Обабіч колії тяглися ще не вкриті вечірнім серпанком однакові сіро-червоні будиночки, садки з голими деревами, потім замигтіли руїни більших будинків, і, нарешті, брязнувши на повороті, состав уповільнив хід.

Сергєєв першим стрибнув на перон і зупинився вражений.

Замість звичної метушні вокзалу, переповненого людьми, яскраво освітленого, гомінливого, приїжджих зустрічали тиша і темрява. Тільки осторонь, за коліями, вгадувалися невиразні обриси бараків, та віддалік з розчинених навстіж дверей дерев'яної, схожої на величезний ящик споруди виливалася смуга тьмяного світла.

Холодний листопадовий вітер шугав уздовж колій, немовби намагався зсунути з місця уламки каменю та цегли. Нечисленні пасажири, серед яких майже не було жінок і дітей, швидко переходили через рейки і зникали в імлі.

Сергєєв закурив і почав міркувати, попроситися йому переночувати у чергового, чи податися до міста, щоб там знайти притулок. «Краще, очевидно, перебути ніч тут», — вирішив він після недовгих роздумів.

Піднявши легкий дорожній чемодан, Сергєєв рушив до одного з бараків, наперед готуючись до довгої розмови і щулячись від почуття ніяковості. Але в цю мить його покликали:

— Пробачте, можна вас на хвилинку?

Приїжджий зупинився.

— Пробачте, — повторив голос з темряви, — ви Сергєєв? Олег Миколайович?

Інтонація була запитальною і одночасно ствердною. Чоловік став поруч, недбало граючись ліхтариком. Вигляд він мав дещо незвичайний: сірий макінтош з короткими наплічниками, сірий літній капелюх з обвислими полями, забруднені цегляним пилом черевики. Але обличчя — молоде, худорляве, з горбуватим носом, світлими і наче трохи наївними очима, довірливими і добродушними, — заспокоїло Сергєєва. Він привітно спитав:

— Я вас слухаю. Чим можу служити?

— Служити повинен я, — ввічливо посміхаючись, відгукнувся юнак. — Мені доручено зустріти вас і влаштувати на ніч. Я з тимчасового управління у цивільних справах.

Сергєєв був дуже довірливий. Ця риса не раз завдавала йому прикростей. Правда, він завжди втішав себе тим, що «наскочив» на негідника, на виняток із загального правила, і заспокоювався. Звичайно, на фронті, стикаючись з ворогом, він думав інакше. Але війна минула, і після демобілізації Олег Миколайович, як він сам визнавав, знову дещо «відтанув», вирішивши, що тепер настала пора спокою і благоденства, що можна трохи «відпустити» нерви, натягнені до краю. Чого б і не повірити хорошому хлопцеві!

Зробивши декілька кроків, супутник попросив вибачення:

— Машину взяти не зміг. А втім, може, це й на краще: в об'їзд далеко. Пішки простіше. Та й надійніше. Швидше дістанемося. Прошу вас, Олегу Миколайовичу.

Новий знайомий виявився балакучим, але не настирливим. З обов'язків гіда, а можливо, просто бажаючи розважити попутника, він почав розповідати Сергєєву історію міста, називав його визначні місця. Почувши, що мистецтвознавцеві довелося бувати тут перед війною і штурмувати цю фортецю, провідник став балакучішим.

— Отже, місто вам знайоме… Але, сподіваюсь, ви зробите мені честь, дозволивши супроводжувати вас завтра у першій прогулянці по місту? Вам важко буде його впізнати, дорогий Олегу Миколайовичу…

Так, впізнати місто було важкувато. Сергєєв ішов і пригадував…

Він зупинився тоді в одному з найкращих готелів міста — «Парк-готелі», недалеко від замка.

Портьє наділив іноземця рекламним путівником. У ньому Сергєєв вичитав, що Кенігсберг — це самостійна адміністративна одиниця, має свій статут, свого обер-бургомістра, своє самоврядування, навіть нижчі органи якого призначаються німецьким міністерством внутрішніх справ, «Зрозуміло, — подумав Олег Миколайович, — фортеця є фортеця, треба як слід тримати її в руках, от і налагодили цю адміністративну машину».

У путівнику було сказано, що територія «прусської столиці» складала тоді, в 1940 році, 193 квадратних кілометри, а це, як підкреслено повідомлялось у довідці, дорівнювало площі всієї Москви. Населення — 372 тисячі чоловік…

Всюди Сергєєв бачив пихатий герб міста. Одноглавий чорний орел, увінчаний масивною короною, віялом розкинув крила. Над ним вигадливий вензель, а ще нижче — три щити. На центральному щиті — знову корона і хрест. Праворуч — теж корона з двома зірками. Ліворуч — та сама корона і два чабанські ріжки. Величезні пазури стерв'ятника загрозливо стирчать вниз.

Сергєєв щодня оглядав кілька вулиць і з жалем думав, що строк відрядження короткий і ознайомитися з усіма кварталами йому не пощастить.

Він блукав у центрі — по вузьких, старих вуличках і завулках, забудованих багатоповерховими кам'яницями; ходив по околицях, де невеликі вілли і стандартні будиночки ховалися в зелені, побував у робітничих селищах — там похмурі довгі триповерхові будинки тяглися на цілий квартал, від рогу до рогу.

Всюди панувало пожвавлення: безперервні ряди автомашин, натовпи людей на тротуарах. Відразу ж впадало в очі, що, незважаючи на буденний день, мешканці були святково вдягнені. З вікон будинків звисали червоні прапори з чорною свастикою посеред білого кола. І, немов пояснюючи те, що відбувається, з вуличних гучномовців летів гавкучий голос диктора: «Німецькі війська марширують по вулицях поваленого Парижа. Геній фюрера підніс славу німецької нації на недосяжну висоту. Але це тільки початок великого шляху, на який ми стали і який приведе Німеччину до остаточної перемоги. Про ці дні перемоги і торжества нації історики говоритимуть вічно».

Сергєєв на хвилину зупинився перед одним з численних плакатів на стіні будинку. На Олега Миколайовича дивилося нахабне усміхнене обличчя німецького солдата у сталевій касці, сфотографованого на фоні Ейфелевої башти. А внизу великими літерами було написано: «йому належить світ».

Цей плакат Олег Миколайович згадував через півтора року під Ленінградом, поглядаючи на обледенілі трупи німецьких солдатів, згадував його і у 1943 році, проводжаючи поглядом незліченні ряди полонених гітлерівців, яких вели у тил наші автоматники, згадував, поглядаючи на Кенігсберг у незабутні квітневі дні 1945 року.

А тоді він не поспішаючи йшов серед виряджених людей, особливо гостро відчуваючи себе самотнім і чужим у цьому гомінливому, багатолюдному і… дивному місті, де стояли поруч середньовічні будинки й будівлі у стилі «модерн», а в чарівну красу казок Гофмана вривалися промови імперського міністра пропаганди Геббельса.