Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В.. Страница 35

Завсідники варшавського суду тільки з цього пожвавлення одразу вгадали б: сьогодні слухається дуже цікава справа. Але сторонньої публіки тут нема. А процес і справді дуже важливий. Слухається справа Еріха Коха.

Еріх Кох! Ще порівняно недавно це ім'я примушувало сотні тисяч людей здригатися і втягати голову в плечі. Надзвичайний президент і гауляйтер Східної Пруссії, шеф цивільної влади окупованого Бєлостоцького округу, рейхскомісар України, голова усіх гітлерівських органів (серед них і гестапо та поліції) на цих територіях — ось ким був тоді Еріх Кох.

Але цим сказано ще далеко не все. Протягом довгих років Кох був найближчим співробітником Гітлера, його особистим другом. Він одним з перших вступив до націстської партії і пишався, що фюрер серед небагатьох «удостоїв» його найвищої партійної нагороди.

Представникам преси вже сказали; обвинувальний висновок з документами становить дванадцять товстих томів. Поки що мало хто знає зміст цих документів, зате кожний, хто сидить тепер у залі суду, знає про злочини людини, якій приготоване місце на лаві підсудних.

Лави ніякої немає. Так за традицією називається м'яке крісло, поставлене для підсудного навпроти суддівського місця.

— Встати, суд іде!

У величезній залі стає тихо.

За довгий стіл, вкритий червоним сукном, сідають члени суду. Люди перешіптуються, називають прізвища їх. Головує керівник четвертого відділу кримінального суду Варшавського воєводства Бінкевич, у складі суду — суддя Фридецький і три засідателі.

Ліворуч, за окремим столиком, займають місця прокурори Смоленський та Войташевський, навпроти — захисники обвинувачуваного доктор Сливовський і Венглінський, трохи далі — експерти: спеціаліст міжнародного права професор Клавковський і знавець польського кримінального права професор Поспєшальський.

— Введіть підсудного! — лунає голос головуючого, ici погляди звертаються до дверей, розчинених навстіж. Два міліціонери під руки вводять — майже несуть — невисокого чоловіка з ріденькою скуйовдженою зачіскою, обвислими «старопольськими» вусами, по-страдницькому опущеними повіками. Кох! На ньому зелений старий светр під потертим піджаком, хатні туфлі з стоптаними закаблуками, лискучі пом'яті штани.

— Старий лис, — шепоче до Сергєєва польський журналіст. — Учора прогулювався на подвір'ї в'язниці в елегантному костюмі. А сьогодні… Хоче викликати жалість! Жалість, якої сам не знав, коли мав у своїх руках майже надприродну владу!

Кох умощується в кріслі. Ті, що сидять поблизу, бачать, як гостро і зло блищать його очі.

Тиша. Негучний стрекіт кінознімальних апаратів не порушує її. І в цій напруженій тиші лунають перші слова головуючого.

Суд над гітлерівським воєнним злочинцем почався.

У ці дні мільйони людей різних країн, читаючи газетні повідомлення, ставили собі одне й те ж запитання: як розшукали Еріха Коха, де він перебував довгі роки?

… Після втечі з України Кох сховався у своєму старому лігві — Кенігсберзі. Тут минали останні дні його бурхливої «діяльності». Майже щодня жителі міста чули по радіо знайомий хрипкий голос гауляйтера. Кох наказував, вимагав, благав, переконував, умовляв:

— Кенігсберг — це військовий престиж Німеччини!

— Кенігсберг — німецька твердиня!

— Жителі міста — вірні носії тевтонського духу!

— Росіяни загинуть, а у Кенігсберг не ввійдуть!

— Кенігсберг росіянам не віддамо!

— Будемо битися з фанатичною люттю!

«Батько міста», як він сам називав себе, «коричневий цар Східної Пруссії», як його прозвали згодом, здавалося, не відходив од мікрофона, встановленого глибоко у броньованому підземеллі Будинку радіо.

Але незабаром ці вигуки припинилися. Радянські війська розгромили угрупування фашистських військ і, прорвавши укріплену лінію на рубежі ріки Дайме, наприкінці січня 1945 року оточили Кенігсберг і підійшли до зовнішнього укріпленого обводу фортеці.

І тоді «батько міста», покинувши своїх «дітей», втік у маєток Нойтіф на косі Фріш-Нерунг. Тільки час від часу потай прилітав він до столиці Пруссії на літаку-розвіднику і звідси строчив донесення фюрерові. Гауляйтер особливо старанно звинувачував четверту армію в тому, що вона дезертирує, лякливо відходить на захід, намагаючись пробитися до райху, в той час як він, мужній і стійкий Кох, з відданим фюрерові фольксштурмом має намір міцно тримати оборону Східної Пруссії.

Полохлива зухвалість і прагнення будь-що врятувати шкуру привели до того, що навіть після падіння Кенігсберга Кох у депеші Гітлеру «несподівану» перемогу радянських військ пояснював своєю відсутністю в місті. Запевнивши «улюбленого фюрера» у своїй безмежній відданості, гауляйтер присягався вистояти на Замландському півострові і відразу ж, не переводячи подиху, сів у літак, щоб вилетіти у Піллау, де на нього чекав криголам «Остпройсен». Навантаживши на борт «мерседес», двох улюблених собак і частину награбованого майна, Кох утік в окуповану гітлерівцями Данію.

Тут, у Копенгагені, він замаскувався під «цивільного» порядного німця і терпляче ждав кінця війни.

Після капітуляції гітлерівських військ Кох переїхав до Північної Німеччини і під вигаданим прізвищем Рольфа Бергера, з фальшивим паспортом сільськогосподарського робітника намагався лишитися непоміченим серед бурхливого потоку біженців. Після тривалих блукань у пошуках надійного притулку колишній гауляйтер оселився поблизу Любека, за п'ятдесят кілометрів на північ від Гамбурга, як і раніше прикидаючись найманим робітником.

Ще зовсім недавно Кох був надто помітною постаттю у гітлерівському паноптикумі. Та й зовні був схожий на «улюбленого фюрера». У свій час Кох пишався цією схожістю. Тепер вона підвела його: самі німці у 1949 році схопили воєнного злочинця і передали до рук правосуддя. Під час арешту у колишнього рейхскомісара знайшли ампули з отрутою — такі ж, як у Герінга і Гіммлера. Кох не скористався ними — надто вже він любив життя, яке так легко і жорстоко відбирав у мільйонів закатованих за його наказом людей. А знищив він, за дуже приблизними підрахунками, понад чотири з половиною мільйони польських і радянських громадян. За його розпорядженням було вивезено до Німеччини, а частково знищено колосальні цінності на суму 280 мільярдів карбованців.

У 1950 році на вимогу польських властей Коха передали їм. Почалося слідство. Воно тяглося довго: Кох прикидався хворим, всіляко відтягував час розплати. Нарешті процес розпочався.

З першої ж хвилини, ледве вислухавши обвинувачення, Кох кинувся в атаку:

— Я нікого не вбивав і не наказував убивати! Обвинувачення не обгрунтоване!

Почалися тривалі, втомливі виступи сторін. Нарешті у них взяв участь і сам Кох. Перша його «промова» у суді нічим не відрізнялася від наступних: святенництво, боягузтво, прагнення викрутитись, уникнути відповідальності, розжалобити суддів, будь-що врятувати своє життя.

Артистичні здібності у нього виявилися неабиякими. Старечим, надтріснутим голосом (де й поділися недавні металеві нотки!) Кох заявив з неймовірним нахабством:

— Вісім років я чекаю того дня, коли звітуватиму перед польським народом про свою діяльність.

По рядах прокотилася хвиля обурення. Але Кох вів далі:

— Мені здається, є сили, зацікавлені в тому, щоб я виправдався перед польським судом. Певно, вони численні. Я не маю в цьому сумніву, як не сумніваюсь і в тому, що став жертвою «беріївщини». — Знову гомін у залі. Кох прикидається жертвою! — Я прошу перевірити стан мого здоров'я у присутності представників преси. Воно не дозволяє мені виступати перед польським народом. Я живу в пеклі! — жалісно белькоче колишній гауляйтер.

Коректний, підтягнений прокурор Смоленський рвучко і гнівно підхопився з місця.

— Обвинувачений назвав в'язницю, в якій перебуває, пеклом! Цікаво, що скаже він про табір у Дзялдові? Ото справді було пекло!