Таємниця янтарної кімнати - Ерашов В.. Страница 39

Не можна відмовити їй у наполегливості і працьовитості. Руденко працювала багато, старанно, робила все для того, щоб врятувати картини від псування та загибелі.

Будинок музею потребував негайного ремонту: шибок Майже не було, дах пробитий. Тільки на кінець року з великими труднощами вдалося ліквідувати усі ці руйнування.

Німецьке командування попередило співробітників музею: за цілість будинку і експонатів вони відповідатимуть життям. Дев'ять чоловік жило у постійному страху, хвилюючись, коли на подвір'ї з'являвся хто-небудь сторонній.

Новий 1942 рік ознаменувався для Руденко новою подією. Як людину, що ділом довела свою відданість гітлерівській владі, ЇЇ призначили, за сумісництвом, завідуючою Музеєм українського мистецтва. Зима була люта, музеї не опалювалися, освітлення не було. Двічі на день, тремтячи від страху, проходила Руденко спаленим, пограбованим Хрещатиком, поспішаючи з одного музею до другого. А втім, через півтора місяця її звільнили від роботи в Українському музеї, наказавши навести зразковий порядок у Музеї російського мистецтва.

Гітлерівці суперечили самі собі: вони то наказували відкрити експозицію музею для вузького кола осіб, то збиралися обладнати тут квартиру рейхскомісара Коха, то готувалися створити в музеї якийсь інститут сільського господарства, то мали намір переобладнати його під радіоцентр. Руденко всіляко обстоювала збереження музею, можливо, для того, щоб згодом реабілітувати себе перед «руськими», а може, боячись залишитися без улюбленої роботи.

З експонатів, які лишилися (основну частину їх радянські органи в липні 1941 року евакуювали до Уфи), була створена експозиція. Оглянути її могли тільки німці за перепустками, що видавалися провінціальним управлінням архівів, бібліотек і музеїв.

Сюди щодня приходили прибулі з Німеччини історики і мистецтвознавці, лікарі у військовій формі, археологи, теологи, архітектори і, звичайно, «фахівці» з «Штабу РР». [19] Вони цікавилися переважно мистецтвом допетровського періоду, головним чином іконами.

Прекрасно володіючи німецькою мовою, Руденко давала просторікуваті пояснення. Вона з гордістю розкривала велике культурно-історичне значення кожної пам'ятки.

Руденко часто зустрічалася з представниками штабу Розенберга, із співробітниками імперського комісаріату, у відання якого перейшли всі київські музеї. Нарешті її представили «високому гостеві», що відвідав музей, рейхскомісарові України Еріху Коху…

Іноді Ангеліну Павлівну охоплював панічний страх, їй здавалося, що на неї дивляться так само, як і на гітлерівців. Вона намагалася якомога рідше з'являтися на вулицях, майже весь час сиділа в музеї. Ангеліна Павлівна описувала і класифікувала експонати, складаючи на кожний наукову картку. Щонеділі вона показувала німцям Софійський і Кирилівський заповідники, Золоті ворота, Андріївську церкву.

На початку жовтня 1942 року керівникам музеїв було наказано почати упорядкування речей, вивезених гітлерівцями з Київської лаври. Кожному музею належало відібрати те, що відповідає його профілю. Руденко зосередила свою увагу на іконах. У Лаврі були прекрасні ікони (так звана Порфир'євська колекція). Разом з іншими співробітниками вона на руках перенесла їх у музей.

Минуло півроку. Радянські війська визволили Харків і вже підходили до Києва. Руденко почала посилено розшукувати різні музейні експонати, маючи, очевидно, намір реабілітувати себе перед Радянською владою.

Потім обстановка на фронті ненадовго змінилася на користь гітлерівців; і Руденко взялася до звітів провінціальному управлінню музеїв, бібліотек та архівів, всіляко рекламуючи свою діяльність, завдяки якій музей «відновлено і віддано на службу новому порядку». Вона знову паплюжила Радянську владу, при якій немовби «директорами музеїв призначалися безграмотні люди, зв'язані з органами НКВС, які не мали ніякого відношення до науки і мистецтва».

Крок за кроком йшла Руденко слизьким шляхом зради, одночасно намагаючись загладити її своїм ставленням до справи. Що примушувало її мало не цілу добу сидіти у музеях? Любов до мистецтва? Можливо. Страх перед відплатою за зраду Батьківщині? Звичайно. Ангеліна Павлівна розуміла, що її може врятувати від кари і з одного і з другого боку тільки одне: боротьба за збереження музейних цінностей. І Руденко робила все, що від неї залежало.

У березні 1943 року завідуючий провінціальним управлінням доктор Вінтер знову доручив їй за сумісництвом керувати Українським музеєм. Руденко погодилася, хоч їй не збільшили навіть платні.

Радянські війська підходили все ближче і ближче до Києва. Музеї закрили. Гітлерівцям уже було не до екскурсій. Та про музейні скарби вони пам'ятали.

— Фрау Руденко, вам необхідно запакувати в ящики найцінніші картини, придатні для перевезення.

— Для перевезення? Куди?

Вінтер не поспішав.

— Взагалі говорити про це передчасно. Однак вам я довіряю. Та й все одно, рано чи пізно ви довідаєтесь. Експонати наказано вивезти до Кам'янця-Подільського.

— Навіщо? — нервово спитала Руденко.

— О фрау, ви примушуєте мене бути надто балакучим. Але в арійців здавна існує рицарське правило: від жінок не повинно бути таємниць. Звичайно, від тих, кому рицарі довіряють, — знову підкреслив Вінтер, скоса глянувши на співбесідницю. — Будь ласка, скажу вам і це. Справа в тому, що, очевидно, Київ нам доведеться залишити. Склалася така обстановка. Треба вирівняти фронт. Однак совєти покладуть тут чимало кісток. Місто не раз, певно, перейде з рук у руки, раніше, ніж ми відійдемо на захід. Ви розумієте, фрау Руденко, чому не можна залишати тут наші цінності, що їх, визнаю, ви навчили мене розуміти і цінувати?

— Добре. Коли накажете розпочати роботу? — переходячи на діловий тон, спитала Руденко.

— Завтра. І я прошу, щоб ви особисто керували пакуванням, бо вас чекає…

Вінтер знову замовк. Було помітно, що він нарочито витримує паузу.

Руденко схопила його за рукав.

— Що, що мене чекає? Розстріл після того, як я стану вам непотрібною? Так? Чого ж ви мовчите?

— Ну, навіщо ж так, люба фрау, — вкрадливо промовив Вінтер. — До чого тут розстріл? Я вважав, що ви кращої думки про нас, голубонько. Все значно простіше. Вам доведеться супроводжувати експонати. Оце — й усе.

— Оце й усе, — тихо повторила Руденко. — Ви гадаєте, що цього мало?

Вінтер промовчав.

— У мене тут квартира, бібліотека, колекція, — говорила далі Руденко. — Покинути все, покинути Київ! Ні, я не згодна!

— О, ви давно на все згодні, фрау Руденко, — жорстко промовив Вінтер. — Раджу уникати красивих слів. Ви будете робити те, що вам накажуть. Більше того: ви раді виїхати з Києва. Ви боїтесь росіян! І, мабуть, маєте рацію: єдине, що хоч трохи тримає вас тут, — це квартира. Ми зарадимо вашому лиху: ви одержите квартиру там, де будете жити. А ваше майно візьме під охорону німецьке командування. Думаю, цього цілком досить. До побачення.

Руденко відчула себе людиною без батьківщини. Ще не покинувши її і не знаючи, чи доведеться це зробити, вона вже розуміла, що поїде куди завгодно, поїде, куди накажуть.

Ангеліна Павлівна метушилася, не знаючи, що вдіяти, хоч, по суті, все вже визначилося самим ходом подій.

Вона розуміла це, і все-таки потік бурхливих суперечливих думок змагав її.

Почалося пакування ікон і картин.

Завідуючий фондами Ступаченко і завгосп Швець притягли у відсік підвалу ящики, роздобули кілька кілограмів цвяхів, озброїлися молотками, сокирами і обценьками. Жінки приносили ікони, а завідуюча музеєм сиділа осторонь на старезному стільці і дивилася кудись убік, про щось зосереджено думала. Колеги насторожено поглядали на неї, не наважуючись почати розмову.

Майже всі ікони і полотна принесли і склали акуратними купками, згрупувавши по авторах, періодах, техніці виконання. Принесли пакувальний матеріал. Раптом Руденко стрепенулася: