Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 12

– Інколи трапляється й навпаки, — обізвався я.

— Трапляється, — погодився Стерн, — але рідко. Отже, коли я глянув на танцюристку, мене ніби варом обдало. Хоч у змії, що кільцем обкрутилась навколо шиї дівчини, були вирвані зуби, проте змія залишається змією. Та й по битому склу, погодьтесь, не дуже м'яко ступати босими ногами. Коли танець скінчився, я кинув танцюристці банкноту. Дівчина зраділа й запхнула гроші в пазуху. Тоді один з фокусників, той, що дихав полум'ям, накинувся на неї, скрутив назад руки і поліз у пазуху дівчини. Юрба навколо аж заходилась од сміху. Нікому й на думку не спало допомогти дівчині. Я скипів і одним ударом повалив нахабу на землю. А коли повертався до пристані, Доанга теж пішла за мною. Не побоялася й на пароплав піднятись. Так ми й оселилися в моїй каюті. Аж тоді я зрозумів, як приємно після вахти повертатись до своєї каюти, коли тебе чекає там кохана жінка… Морякам заборонено плавати на кораблі разом з сім'єю, але мені не хотілося розлучатися з Доангою, і я залишив її в себе.

Стерн замовк, насупився, певно, тяжкі думки гнітили його душу. А трохи згодом повів далі:

— Минув час, Доанга була на, останніх днях. Я влаштував її на острові Борнео. І в нас народилась дівчинка, таке жвавеньке, розумненьке, з чорним волоссячком, шоколадною шкірою. Інколи мені доводилось робити довгі рейси, я не бував дома цілими місяцями, але весь час думав лише про них обох. Саме тоді я зрозумів, що батьківські почуття набагато сильніші за будь-яку любов. Коли мій пароплав кидав якір біля Борнео, Доанга з дитиною зустрічали мене на пристані. Дружина й дитя — яка це радість! — сумно промовив капітан. — Так промайнули три роки. Потім Доанга заслабла. «Що з тобою?» — питаю я. Мовчить. Щось гнітило її. А лікарі безпорадно знизували плечима. Якось Доанга сказала: «Хочу вмерти в Зумбаві». Я відвіз її в Зумбаву, а сам вирушив у рейс. Повертаюсь через два місяці, а моя Доанга видужала: співає, танцює по кімнаті. У тубільців дуже розвинене почуття патріотизму, дужче, ніж у нас. Ми говоримо: «Сумую за рідним краєм», а вони кажуть: «Вмираю за рідним краєм». Доанга була здорова, весела, і в наш дім знову повернулося щастя. Та ненадовго… Одного разу, кинувши якір в Зумбаві після далекого плавання, я не застав Доангу вдома. Дитина гралася на підлозі: невмите, голодне, худеньке. Я звернувся до хазяйки, старої голландки: «Що це значить? Де Доанга?» — «Доанга погана жінка, сер, — відповіла вона. — Цілими днями волочиться з якоюсь цирковою труною, а дитину кидає саму». Я все зрозумів. Доанга знову повернулася до того циркача, що дихає полум'ям. І я забрав дочку з собою. Відвіз її до сестри в Александрію. Тепер доньці вже десять років. Чудова дитина: гарненька, талановита!.. З неї вийде неабияка художниця, слово честі! Якщо вам пощастить колись потрапити до Александрії, перекажіть їй, що я загинув. Вона живе в будинку біля музею. І прізвище в неї моє. Дівчинка мусить знати про смерть свого батька. Нехай звикає… З дня її народження я зберігав потроху з свого заробітку і вкладав гроші до одного з англійських банків. Цих грошей з неї вистачить до повноліття. Але щоб одержати їх, повинен бути свідок, який би підтвердив перед банком, що я помер. От ви й підпишете акт про. мою смерть. Тепер зрозуміли, для чого я віддаю свій ножик вам? Візьміть, прошу вас!

Я знову відмовився. Адже саме він, Стерн, повинен залишитися живим. У нього дочка, а за мною плакати нікому. Старенькі батьки навряд чи дізнаються коли про мою загибель, бо й самі десь доживають останні дні.

Здавалось, мої докази переконали капітана. Він якось враз погодився зі мною і більше про ножик не згадував.

Решта днів промайнули непомітно. Шість разів сходило сонце і шість разів заходило з того часу, як остров'яни кинули Грея в океан, а про нас ніби й забули. Проте сьомого дня вранці знову пролунали знайомі вигуки тубільців, почулося глухе гупання дерев'яного бубна. Двері розчинились, ми вийшли, і вартові повели нас до берега.

Там уже палахкотіло вогнище. Навколо нього стрибали тубільці в своєму дикому танці. Все повторилося знову. Підійшов вождь з дівчиною, поклав руку на плече капітана, двоє інших прив'язали до ніг бідолахи каменюку й понесли до берега. В останню мить капітан вигукнув:

— Ножик у вас в кишені! Не забувайте, про що я вас просив!

Я поліз у кишеню: так, ножик Стерна справді був там! Певно, капітан підсунув мені його вночі, а я й не почув. Коли старика кидали з кручі, він ще раз махнув рукою і зник…

«Прощай, капітане! — подумав я. — Якщо поталанить врятуватися, обов'язково виконаю твою просьбу. Клянусь».

А мене повели назад. Я впав горілиць на нари й пролежав так увесь день. Туга й розпач душили мене. За сім днів настане й моя черга… Сім днів…

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Думки перед смертю. І мене кидають в океан. У темній печері. Втеча в гори. Нова зустріч з дикунами. Голод і страх. Як мавпа врятувала мене від голоду. Роздуми в джунглях.

Надвечір двері розчинились, і на порозі виросла постать тієї самої смуглянки. Вона прийшла разом з якимось хлопцем. Юнак був дуже схожий на неї, тільки шкіра його здавалася трохи темнішою та волосся було довше, ніж у дівчини. Хлопець теж був стрункий, але вищий за дівчину; і очі такі ж великі й чорні, і брови зрослися на переніссі. І хоч юнакові, здавалося, було щонайбільше вісімнадцять років., але м'язи рук і грудей були розвинені, як у дорослого. Намисто, серги та браслети хлопця нічим не відрізнялись від прикрас дівчини. Я подав їм знак рукою, щоб увійшли, але вони не наважились переступити через високий поріг. Певно, боялись мене. Юнак посміхнувся, блиснувши двома рядами білих, зубів, потім зачинив двері, і я знову лишився сам.

З того часу я все частіше думав, що ці тубільці вперше в житті бачать білу людину. Інакше не можна було пояснити незвичайну цікавість, з якою вони завжди розглядали мене. Коли б на острові були білі, вони б ні в якому разі не допустили, щоб нас перетопили в океані. Але ж у тропіках немає жодного острова, який би не належав тій чи іншій державі. Розподіл колоній. уже давно закінчився, наставала ера їх звільнення. Я не припускав і думки, що ненажерливі колонізатори могли не помітити такого квітучого острова, тоді як десятки їхніх кораблів щодня вздовж і впоперек міряють води Індійського океану. Щоправда, й досі на географічних картах є білі плями. Північний полюс поглинув чимало жертв, перш ніж його підкорили відважні папанінці. Навіть такий великий острів, як Нова Гвінея, відкритий понад чотириста років тому, ще не досліджений повністю. Зовсім недавно, в 1935 році, в горах Нової Гвінеї було виявлено десятки тисяч людей племені тарифурора, які до того не бачили білих людей. Так, на земній кулі ще немало недосліджених областей, несходжених пустель, а в океанах чимало таких місць, де не проходив пароплав.

Індійський океан — це велетенська водна пустеля, яку пароплави борознять в усіх напрямках, але завжди одними й тими ж трасами, де глибина вже давно виміряна і немає небезпеки розбитися об підводні скелі. А Тамбукту розташований далеко від цих трас, і нічого дивного немає в тому, що про нього й досі ніхто не знає. От і виходить, що ми перші білі люди, які потрапили на острів. Та ще, можливо, матроси Магеллана…

Такі думки роїлися в моїй голові, коли я чекав своєї смерті. Щовечора я вирізав ножиком на балці глибоку риску й думав: «Залишається ще шість днів… Ще п'ять… Ще три…» Кожна нова риска була кроком до смерті.

Сьомого дня до мене знову долинули знайомі верескливі звуки й глухі удари в дерев'яний бубон. Той самий велетень, якого тубільці звали «гана Боамбо», відчинив двері, подав знак, і вартові повели мене до берега.

Повторилося те саме, що з Греєм і Стерном. Мене поставили біля самого вогнища, навколо якого вже танцювали тубільці, барабанщик ще дужче почав гатити в дерев'яні ночви, оглушливо завищали свистки та бамбукові сопілки, а танцюристи з намазаними сажею обличчями понеслися круг мене в шаленому темпі. Я стояв і міцно стискав у кулаці капітанів ножик. Це була моя остання надія…