Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 26

— Їстимемо дині, які самі виростимо, — відповів я.

Цілий тиждень я не бачив своїх друзів з племені бома. Скучив за Лахо, за старим Габоном. Мабуть, бідолахи, виглядають мене щодня біля гирла, а може, вже вирішили, що я залишусь у їхніх ворогів. Треба неодмінно побачити їх. Адже я дав слово повернутися до них…

Одного разу ми з капітаном налаштувались іти до племені бома. Почувши, що ми збираємось до далекого лісу, Сміт сказав:

– І я з вами, сер. Але з умовою: якщо дозволите взяти з собою двостволку.

— То беріть, — погодився я. — Якщо моїх друзів там не буде, стріляйте, скільки завгодно, але якщо вони там — ні в якому разі.

— Якщо вони там, то я й на берег не вийду, — перебив мене Сміт.

— Чому? Вони люди сумирні, запевняю вас. Тільки стріляти не треба: повтікають і ніколи більше не прийдуть. А нам, може, доведеться ще й жити з ними…

— В горах? Не згоден, — заперечив Сміт. — Ні в якому разі не слід залишати затоку. Може, тут випадково пройде пароплав, який врятує нас!

— Я теж не згоден зміняти яхту й затоку на джунглі, — обізвався й собі капітан. — Для мене це була б смерть.

Англійці мали рацію. Плем'я бома жило високо в горах, далеко від океану. Там не завжди буває навіть морська вода, і нам би довелось їсти таро та ямс прісними. Не мали б де й купатися: у струмочку, що протікає неподалік од села, старій жабі по коліна. Інша справа — океан. Крім цього, повз острів справді міг коли-небудь пройти пароплав і забрати нас звідси…

Лахо з людьми на умовленому місці ми не застали, але горіхи стриміли на тому самому дереві. З цього я зробив висновок, що вождь іще не втратив надію, що я повернуся до них.

Зарядивши двостволку, Сміт ввійшов у ліс. Незабаром звідти пролунав постріл, трохи згодом — ще один. З'явився й сам плантатор, збуджений і радий. У руках у нього був великий гамрай з чорно-білим пір'ям і рябенька банківська курочка, значно менша за свійську, але дуже красива.

— На мою думку, тут не так уже й погано, — сказав Сміт, задоволений удачею. — Ліс прямо кишить дичиною. Невже ці чорношкірі не полюють?

— Полюють, — сказав я, — але списом чи стрілою не так легко вбити птаха.

— Маєте рацію, — погодився плантатор. — Ось ця дика курочка живе в найнепролазніших хащах і тікає від найменшого шелесту.

— Ви тільки це й знаєте про курочку? — запитав я.

— О, не тільки це, — посміхнувся Сміт.

— А що ж іще?

— Знаю те, що в неї дуже смачне м'ясо, і сьогодні ви самі переконаєтесь у цьому. Звичайно, з умовою, якщо Стерн візьметься її приготувати…

— Оце і все?

— А що про неї ще можна сказати? — здивувався Сміт.

— Хоча б те, що вона є прабабкою свійської курки; кілька тисяч років до нашої ери її було приручено в Індії і звідти розвезено по всьому світу…

— А хто ж її привіз сюди, якщо ми тут перші білі люди? — запитав Сміт. — Може, скажете, матроси Магеллана?

— Не думаю. Матроси Магеллана навряд чи займались розведенням птиці. Я вважаю, що банківська курочка, як і всі інші тварини, живе на цьому острові ще з тих часів, коли Тамбукту мав зв'язок з Африкою та Індією.

— З Африкою та Індією? — лупнув очима Сміт. — Хіба Африка колись була з'єднана з Азією?

— Так, — кивнув я головою. — І не тільки з Азією, а й з Америкою. Але протягом багатьох мільйонів років вода зробила своє: хвилі поступово зруйнували частину суші, а частина осіла на дно океану. Вам ніколи не доводилось чути про Атлантиду?

— Доводилось, — невпевнено промовив Сміт, — але вже не пам'ятаю, що саме.

— Атлантида займала велику площу в Атлантичному океані: від дванадцятого до сорокового градуса північної широти. Стародавній філософ Платон пише, що цю велику землю населяв войовничий і хоробрий народ — атланти, які ворогували з древніми еллінами, а їхня влада поширювалась аж до Єгипту. Але якось над Атлантидою нависло лихо: страшенний землетрус і небачена повінь за один день і одну ніч стерли цей материк з лиця землі. Тільки найвищі вершини гір і досі здіймаються над океаном. Це теперішні Азорські й Каролінські острови, Мадейра і Зелений мис. Деякі вчені як, наприклад, Ориген, Порфір, Ямблік, Гумбольд та інші заперечують існування Атлантиди, але такі, як Пліній, Атлан, Енгель, Турнафор та Бюффон визнають її. І коли Платон та інші мають рацію, доведеться погодитись, що колишня Атлантида справді зв'язувала Африку з Америкою. Дехто з учених вважає, що така сама суша сполучала Південну Африку з Індією і теж потонула, як і Атлантида. Можливо, наш острів і є залишком цієї суші.

— Ми з вами далеко забрели, — поблажливо посміхнувся Сміт. — Від якоїсь курочки аж до затонулого материка. Те, що ви розповіли про Атлантиду, — казка чи наукова теорія?

— Наукова гіпотеза, сер.

— В науку я вірю, — заявив Сміт, — а в «наукові» гіпотези — ні. А що це за птах?

— Це гамрай, з родини птахів-носорогів, — відповів я. — Бачите, який у нього дзьоб? Одним ударом у голову може вбити людину.

— Небезпечний птах! — вигукнув капітан. — А чим він живиться? Сподіваюсь, не людським м'ясом?

— Звичайно, ні. Він не дуже вередливий. Живиться плодами та дрібними тваринами. Але знаєте, що в ньому найцікавіше? Це те, що він схожий на середньовічних феодалів, які тримали своїх дружин за кріпосними мурами.

— Нічого не розумію, — знизав плечима капітан.

— Можу пояснити, — повернувся я до Стерна, бо плантатор уже не слухав. Сівши навпочіпки, він розглядав строкатого гамрая. — Самка знаходить собі затишне дупло в якому-небудь сухому дереві, обскубує з себе пух, робить з нього пухке й тепле кубельце, зносить п'ять-шість яєць і сідає, а самець замуровує її в дуплі, залишаючи тільки невеличкий отвір, щоб подавати їй і пташенятам їжу.

— Невже? — здивувався капітан. — А навіщо він її замуровує? Сподіваюсь, не з ревнощів, як колишні феодали?

— Для того щоб захистити її від ворогів. Самка сидить замурована, аж доки у пташенят не відростуть крила. Тоді самець розбиває дзьобом засохлу глину і виводить всю сім'ю на сонце…

— Мушу вас застерегти, що м'ясо птахів-носорогів досить жилаве, — обізвався Сміт. — Доведеться опекти його в листі динного дерева.

До самого обіду ніхто з племені бома не з'явився. Ми викупались, попоїли консервів і лягли під деревом відпочити. Сміт і Стерн враз поснули, а мені не спалося. Я пішов до берега, сів у холодку й задумався. І справді, дивна річ життя! Кидає меле, як хвилі човен без гребця. Виходить, я не господар власної волі, не можу робити, що мені хочеться, і жити так, як мені до вподоби. Я змушений поневірятись по світу, шукати роботу за тисячі кілометрів од своєї батьківщини, в чужих і невідомих краях, далеко від рідних і друзів. Скільки шляхів пройшов я за останній рік? А за останній місяць? Є люди, які подорожують по життю з чековою книжкою в кишені, мають змогу задовольняти всі свої примхи. Але незважаючи на це, їхній шлях теж не вкритий трояндами, їм нічого більше бажати, їх точить нудьга, як іржа залізо. Вони нагадують пекаря, який щодня випікає сотні паляниць, а сам не з'їдає й однієї; вони схожі на повара, який наварює цілі казани страви, а сам уже давно втратив апетит. Голодному ж усе смачне. Попоївши, він починає думати, чим наб'є шлунок завтра…

Не прийшов ніхто й після обіду. Я вирішив залишити їм знак і повісив на дерево поруч з горіхами ситець і три консервні банки, що призначалися для них.

— Давайте заберемо горіхи, — запропонував Сміт.

— Не треба, — заперечив я. — У нас у яхті чимало своїх.

— Торгівля завжди залишається торгівлею, — не вгавав плантатор.

Але я рішуче відмовився.

— Ці люди годували мене шість місяців, сер, — сказав я. — Сподіваюсь, вони заслуговують на клаптик ситцю і кілька порожніх консервних банок.

Я думав, що Сміт скаже: «На чужий коровай рота не роззявляй», але він промовчав. Можливо, тому, що не знав цього прислів'я