Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 33

Жінки вдруге поміняли онами. Арикі був дуже люб'язний, запрошував мене не соромитись, навіть жартував і посміхався, але я весь час був насторожі і скоса стежив за ним. Так, я боявся його, не знаючи й сам чому. Ще тоді, при першій зустрічі, він здався мені злою і підступною людиною, від якої можна сподіватися всього. Правда, зараз Арикі мав зовсім інший вигляд, його зморшкувате, мов печене яблуко, обличчя сяяло привітною посмішкою. Але в цій посмішці було щось штучне іі нещире.

Якими б великими не здавались онами, проте всьому приходить кінець. До того ж тубільці славляться апетитом. Жінки принесли нову страву: печеню з диких курей. Глечик з кокосовим вином переходив з рук в руки. Такий багатий бенкет міг дозволити собі лише головний жрець.

Я сподівався, що Арикі сам заведе розмову про те, що мені не слід ходити по селищах лікувати хворих, і пояснить причину, але помилився: головний жрець не збирався радитися ні зі мною, ні з будь-ким іншим. Цей дідуган вважав себе повновладним господарем племені і за свої вчинки не звітував ні перед ким. Люди хворіють? Нічого! Розгнівали Дао і його рапуо — нехай тепер страждають! Самі винні!

Певно, так думав Арикі, а ренгаті й тауті не наважувались удруге повторити своє прохання. Головний жрець сказав «ні» — і вони примирилися. Для них було досить і того, що на власні очі побачили «білу людину з місяця» і тепер зможуть розповісти своїм односельцям, яка вона.

Бенкет тривав до самого вечора. Час від часу Боамбо починав співати якусь протяжну пісню, Арикі підспівував, а інші голосно вигукували — зовсім як у нас на сільських весіллях.

Біля хатини зібрався чималий натовп, здебільшого жінки, яким не терпілося глянути на «пакегі гена».

Десь на березі забумкав бурум. Прийшов Амбо, син вождя, й покликав мене. Я запитливо глянув на Боамбо й Арикі: що ті скажуть? Вони кивнули головою: мовляв, іди, іди!

Ми з юнаком попростували до берега. Трохи згодом до нас приєдналася Зінга з тією самою красунею, що частувала нас вином. Амбо шепнув мені, що це дочка жерця Арикі, звуть її Канеамея.

Ми йшли попереду, а за нами — дівчата, які весь час перешіптувались і стримано сміялися.

Сонце зайшло. На заході всіма барвами райдуги пломеніла заграва: такої казкової краси в наших краях не побачиш! Кожна барва спалахувала тільки на мить, негайно змінюючись іншою. Нарешті заграва зблідла і поступово зовсім розтанула в чорному оксамиті тропічної ночі. І чим дужче темніло, тим яскравіше світили зорі.

З океану війнуло приємною прохолодою. Тихенько зашелестіло листя. Назустріч нам часто траплялися тубільці з списом у руках і торбинкою через плече, мабуть, з рибної ловлі. Вони, наче чорні привиди, зненацька виростали на стежці і так само несподівано потопали в темряві.

Нарешті ми дістались галявини, де бумкав бурум. Навколо великого вогнища метушилось багато людей. Напівголі жінки й чоловіки кружляли в танці. Полум'я відблискувало на бронзових тілах. Гамір весь час наростав, пружно згинались ноги танцюючих, плавно, в такт бурумові звивались жіночі руки. Коли ми підійшли ближче, по натовпу прокотилось багатоголосе:

— Хе-хо! Хе-хо! Хе-хо!

Хтось підкинув у вогонь хмизу, язики полум'я злетіли вгору, і на поверхні океану заграли криваві відблиски.

Довго тривали розваги. На яхту я повернувсь опівночі. Сміт і Стерн уже спали. Я ліг у їдальні на лаві й погасив світло. Тепер і я міг підтвердити слова старого іспанського географа, що жителі острова Тамбукту справді гостинні.

Наступного дня я знову пішов до своєї хатини і, напившись кокосового молока, сів на нарах спочити. Як приємно вдихати на повні груди свіже повітря! Весело накочувалися на берег невеликі хвильки, на яких тремтіли золотаві промені ранкового сонця. З лісу долинав різноголосий пташиний спів. Стежкою пройшло кілька жінок і дітей, — певно, на роботу. За ними крокувало двоє озброєних чоловіків. Трохи згодом з'явився Амбо, син вождя. Він хотів піти разом зі мною на полювання, але я не взяв з собою рушниці, а стрілою все одно б нічого не вбив. Я поцікавився, чому на городи ходять з жінками і чоловіки, які нічого не роблять. Чи, може, вони охороняють жінок? Від кого?

— Від біляра бома, — сказав Амбо й розповів, як кілька місяців тому чоловіки з того племені напали під час роботи на жінок і викрали одну дівчину.

– І убили її?

— Ні, — хитнув головою Амбо. — Навіщо б вони її вбивали! Хтось із них одружився з нею.

Я згадав, що й Гахар якось розповідав мені, що плем'я бома часом викрадає жінок і дівчат з племені занго. Викраденим інколи щастило втекти додому, але деякі залишалися там назавжди, не бажаючи повернутися до свого племені.

— Значить, їм до вподоби люди з ворожого племені, — зауважив я.

— Так, — погодився Амбо, — забувають свій рід. Нехороші жінки.

— А ваші чоловіки викрадають дівчат у племені бома? — запитав я.

— Буває й таке, — посміхнувся хлопець. Виявляється, що головна причина ворожнечі двох

племен — взаємна крадіжка жінок.

Мені не хотілося розмовляти про ворожнечу, і я запитав хлопця, хто головніший: Боамбо чи Арикі.

— Боамбо головніший тана, — відповів юнак.

І він пояснив мені, яку роль виконує тана, вождь племені. Коли плем'я виходить на полювання на «кро-кро» (на диких биків) або на «дама» (на диких свиней), Боамбо визначає, в якому місці підпалити високу траву аланг-аланг, які стежки перегородити і де викопати пастки для кро-кро. Якщо хтось не виконує його наказів, тана може відібрати в нього зброю й позбавити права участі в полюванні. Серед тубільців це вважається найтяжчою карою. Тана Боамбо відкриває велике полювання промовою перед мисливцями, а після закінчення — ділить між учасниками здобич. Він розв'язує суперечки між двома селищами, якщо ренгаті (вожді сіл) не можуть цього зробити самі. Крім того, тана Боамбо, як головний вождь племені, під час війни стає полководцем.

— А Арикі? — поцікавився я. — Він хіба не тана?

— Ні, Арикі не тана. Арикі — рапуо, пуї-рара пуя.

— А що це значить?

Виявилось, що «пуї-рара» — це керівник урочистої церемонії в день свята ідола племені. Під час цього найбільшого свята збирається все плем'я. Крім того, Арикі виконує в цей день «танець семи поясів». Свято триває три дні й три ночі. В ньому беруть участь і чоловіки, й жінки. За ці три дні всі повнолітні дівчата виходять заміж.

— А з чого зроблений Дао?

— З дерева. Завбільшки він такий, як дитина, але обличчя в нього, як у старика.

Гахар теж розповідав мені про ідола, зробленого з дерева. Стоїть він у спеціальній хатині, де горить «вічний вогонь». А де знаходиться ця хатина — я й досі не знав.

— А чому люди бояться Арикі? — запитав я. Амбо нахмурився.

— Тому що Арикі знає таємницю смерті.

— Смерті? — засміявся я. — Що, він, може, вмирав уже, тому знає таємницю смерті?

— Арикі не вмирав, але він все знає. Кажуть, він уміє вгадувати думки людей.

— Вгадувати думки людей?

— Так, він сам говорив. У Арикі є таке біле листя, яке йому все розповідає.

Я здивувався: що то за біле листя? Листя рослин буває зелене, жовте, навіть червоне — тільки не біле.

— Арикі має біле листя, — повторив Амбо. — Воно йому все розповідає: коли йтиме дощ, коли буде буря, як уродять кокосові горіхи, ямс, таро, пая… Розповідає й про те, де є риба у Великій воді. Показує, коли буде арамру. Якщо хто замишляє щось погане проти Арикі, біле листя теж розкаже йому…

– І люди вірять йому?

— Вірять, — кивнув головою Амбо.

— А ти? Віриш?

Подумавши трохи, Амбо невпевненим тихим голосом відповів:

Не знаю…

Я запитав, чи хто-небудь бачив це біле листя. Амбо відповів, що Арикі показував його тані Боамбо.