Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 56

Він і справді був у доброму гуморі і до самого майдану безтурботно щось насвистував і жартував.

— Чудний пакегі, — шепнув мені Боамбо. — Пам'ятаєш, ти якось казав мені, що в своїй країні його вважали дуже сильною людиною. Цс правда?

Я ствердно кивнув головою.

— Коли так, то в його країні люди зовсім нікчемні.

Зінга нещодавно казала мені те саме. Отже, її батько також робив висновок про людську силу, дивлячись на 'язи, а не на багатство.

Люди з усіх кутків села прийшли на майдан. Лунали збуджені голоси, кожен поспішав, тільки старі та діти сумно стояли збоку, шкодуючи, що не можуть узяти участі в такому великому святі.

Коли мисливці зібралися, Боамбо вийшов уперед, змахнув рукою, і всі, розтягнувшись довгою низкою, пішли до лісу. За мисливцями йшли жінки, перекинувши через плечі торбини, повні таро, ямсу, бананів, посуду.

Стежка вела все глибше й глибше в ліс. Тут дерева були ще товщі й вищі, переплетені густою сіткою ліан. Ліани пообкручували стовбури й гілля до самих вершин, звідти перекидалися на інші дерева або звисали до землі. Це були справжні джунглі. Кілька разів нам довелось переходити вбрід холодний прозорий струмок, що змійкою звивався на нашому шляху. Довкола нависла парка півтемрява, хоч день був сонячний. На листі рясно блищала роса. Високо над нашими головами з гілки на гілку стрибали прудкі гібони. Неприємно верещали зелені й жовті папуги, але тубільці не звертали на них уваги.

На вершину гори ми дісталися тільки ополудні. Над нами знову з'явилось яскраве сонце, і спека стала нестерпною. Мисливці сіли у холодку під деревами перепочити й підкріпитися. З високої верховини відкривалася на півночі велична панорама океану, а на півдні зеленіла широка долина, перетята навпіл повноводою річкою. Тубільці називали її Коломоною, що зангською мовою означало «спокійна й велична». Вона й справді була така. Витікаючи десь на західному кінці острова, Коломона вбирала в себе багато струмків і струмочків, що збігали з навколишніх схилів, і неподалік од Каліо впадала в океан. Вздовж обох берегів, порослих густою зеленню, не видно було жодного селища. Очевидно, долина була незаселена.

— Райська долина, сер! — вигукнув Сміт.

його захоплення здивувало мене. Я думав, що плантатор уже давно втратив чуття прекрасного. Але, наче навмисне для того, щоб розвіяти мої сумніви, він раптом додав:

— Ви знаєте, сер, яку тут плантацію можна було б розбити! Аби оце зараз хоч десяток тракторів!..

– І сотню рабів, — вставив я, але плантатор, захоплений своїми думками, не почув.

— Не одну сотню гектарів можна відвести під сади, — мріяв Сміт, — і не менше — під цукрову тростину. А ще коли б і труби цукроварні задиміли… Ех! У мене аж мороз поза шкірою ходить, як гляну, яке тут багатство пропадає даремно. Візьміть хоч би оці водоспади. Скільки енергії приховано в них, скільки лісопилок і деревообробних фабрик могли б вони приводити в рух!..

— А кому належатимуть плантації та фабрики? — запитав я.

— Звичайно, тому, чиї будуть машини, — відповів Сміт.

— А що тоді буде з тубільцями? Нахмурившись, плантатор махнув рукою:

— Не турбуйтесь, кожен з ваших тубільців матиме все необхідне. Кілька бананів і таро щодня — цього з них цілком досить.

— А все інше, перетворившись у золотий струмок, потече до сейфів містера Сміта, чи не так?

— Ви завжди доскіпуєтесь до кінцевих наслідків, — докорив мені плантатор. — Ну, гаразд, будемо говорити про цей самий золотий струмок. Чому б мені або комусь іншому не скористатися з цього, якщо у тубільців не вистачає на це глузду? Ви тільки уявіть собі, яке тут може рости какао, кава, який запашний чай! А тикове дерево в будівництві не має собі рівних. Або візьміть кокосові пальми, про які ніхто не піклується. На них гронами звисають мільйони фунтів стерлінгів, і якщо комусь пощастить їх зірвати, він зробить людству велику послугу, запевняю вас.

— Чому «комусь», а не «всім»? — запитав я.

— А хто це такі «всі», сер? Чи не дикуни, бува? Так вони ж нічого не вміють робити, ви ж самі бачите.

— Навчаться, не турбуйтесь.

— Водити трактори? Не смішіть мене, сер.

— Не тільки трактори, а й літаки. Ви бачите, чого добилися внуки російських кріпаків? Вони перетворили свою землю в квітучий сад…

— Я вас розумію, — перебив мене Сміт. — Ви натякаєте на соціалізм.

— Не натякаю, а кажу відверто. Тільки соціалізм може перетворити цей острів у квітучий сад, де всі працюватимуть для загального добра.

Сміт встав і, глянувши на мене звисока, процідив крізь зуби:

— Фанатик!..

І перейшов під інше дерево.

«Вовк линяє, але норову свого не міняє», — подумав я. Привал кінчився, і наш караван рушив далі. Тепер стежка весь час кружляла на полонині. Тут було багато галявин, укритих високою травою аланг-аланг, траплялися і товсті крислаті дерева, листя яких під час посушливих зимових місяців опадає. Стрімкі південні схили, на яких погано затримується вода, поросли ксерофітними лісами, місцями непрохідними через гущавину та гострі шпильки. Ми б і не змогли продертися крізь цю стіну з колючого дроту, якби тубільці заздалегідь не поробили в ній просіки. І, наче навмисне для того, щоб прикрасити цю колючу стіну, обабіч просіки здіймалися високі стрункі дерева з розложистими кронами, які весною вкриваються строкатою ковдрою рожевого, жовтого й червоного цвіту.

Стежка повернула круто праворуч, і ми почали спускатися південним схилом. Тут ліс був не такий густий, як на північному схилі, Інколи доводилося переходити через глибокі прірви або під навислими скелями. На одній стрімкій скелі над глибокою безоднею я побачив Зінгу з Канеамеєю. У мене аж дух захопило.

– Іди до нас! — гукнула до мене Зінга.

Я швидко повернувся стежкою назад і подерся до них.

— Не схиляйтесь над прірвою, упадете! — схопив я дівчат за руки й потягнув їх далі.

Вони розповіли мені, що здаля помітили Амбо і залізли сюди, сподіваючись побачити, куди він подався, але юнак зник.

— Ховається від нас, — сумно промовила Канеамея.

Вона була чимось стурбована, неуважно відповідала на мої запитання і раз у раз озиралася на всі боки, певно, виглядала Амбо. А Зінга, навпаки, була весела, але стримувалась і рідко сміялася вголос, наче боялась образити свою сумну подругу.

Я по-своєму пояснював таку різницю в настроях дівчат. Хоч Зінга й не знала про нашу зустріч з Канеамеєю тієї буремної ночі, але вона помітила холодне ставлення Канеамеї до мене, і, мабуть, це й радувало дочку вождя. А в Канеамеї були причини сердитись. Я й справді образив дівчину. Вона принесла мені біле листя старого Арикі, а я, не здогадуючись про справжню причину такого пізнього візиту, боявся наговору і поспішив вирядити її додому.

Ми втрьох почали спускатися стежкою вниз. Караван був уже далеко, і ми мусили його наздоганяти. Канеамея йшла мовчки, нахиливши голову. Вона явно уникала дивитись на мене, а Зінга часто повертала до мене голову і посміхалася. На стрімкому спуску ліана, за яку я тримався, обірвалась, і я шкереберть покотився вниз. Зінга так голосно реготала, що сполохані пташки закружляли у нас над головою.

Надвечір караван зупинився на березі Коломони. Чоловіки наловили риби, а жінки розвели вогонь і приготували вечерю. Юшка з свіжої риби та м'які перепічки з тіста хлібного дерева після важкої дороги здавались особливо смачними.

Після вечері Боамбо змахнув рукою, і бурум загримів гучно й урочисто, мов перед атакою. Мисливці, озброєні списами та луками, з'юрмилися навколо вождя. Боамбо знову підняв руку, і бурум замовк. Настала повна тиша. Мисливці мовчки чекали, що скаже вождь. А він, ставши на великий камінь і окинувши всіх орлиним поглядом, почав свою промову. Хто цього разу буде долахо (першим мисливцем)? Той, хто наздожене кро-кро і влучить його в серце. В нагороду ім'я мисливця буде відзначено, і він одержить роги забитої тварини, звичайно, без права носити їх як прикрасу, бо таке право мають лише ренгаті й тана. Нехай ніхто не вбиває телят кро-кро, вони залишаться на наступний рік, якщо виростуть до того часу.