Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 60

Він часто просив мене повторяти тубільцям, що цей город-«секула» — приватна власність Сміта.

— Розтлумачте їм добре, сер. Вони повинні це зарубати собі на носі і поважати приватну власність.

Тубільці дивувались і запитували мене:

— А чому пакегі не хоче працювати разом з нами? У нас городи куди більші за цей.

На таке питання я не міг нічого відповісти. Говорив тільки, що це буде дуже корисно для всіх. Сміт навчить їх краще обробляти грунт і збирати втричі більше таро і ямсу.

— Так нехай прийде до нас на городи та й покаже, — говорили тубільці.

Як не намагався я пояснити їм бажання Сміта мати власний город, вони не могли нічого второпати. А Сміт не хотів зрозуміти їх. Це була вперта людина з твердими переконаннями.

Одного разу, прямуючи до хатини, де жили англійці, я побачив, що плантатор сидить навпочіпки під деревом, а навколо нього з'юрмилося чимало люду. Всі простягали руки і щось просили. Біля Сміта стояла скринька, повна намиста, дзеркалець і дешевих браслетів, а сам він ламаною англо-зангською мовою пояснював людям, що кожний, хто погодиться працювати на його плантації, одержить «дорогоцінність». За робочий день Сміт обіцяв браслет, або дзеркальце, або разок намиста. Показуючи тубільцям брязкальця, він з запалом вигукував:

— Хто згоден? Дивіться, які красиві! Кала-кала! Тацірі! Хто згоден?

Кожен простягав руку і брав хто дзеркальце, хто браслет, хто намисто, не цікавлячись умовами.

— Це нечесно, сер, — докорив я Сміту. — Навіщо ви обманюєте людей? За якусь копійчану дрібничку ви примушуєте їх працювати на вас цілий день…

— Я нікого не примушую, — сердито буркнув плантатор. — Все на добровільних началах. І взагалі попрошу вас не сунути свого носа, куди не просять.

— Але ж ці люди не розуміють, що ви вимагаєте від них.

— Навпаки, заперечив Сміт. — Розуміють, ще й як! Сперечатися було марно. Хіба переконаєш вовка не різати вівцю?

Я відійшов убік і стежив, що буде далі. Звідусіль до Сміта тяглися руки, і як тільки хтось одержував дзеркальце, браслет чи разок намиста, миттю біг додому, радий, мов дитина, якій дали цяцьку.

Коли скринька спорожніла, біля Сміта залишилося двоє чи троє тубільців, та незабаром і ті порозходились. Марно англієць умовляв їх іти на плантацію. Ніхто не звертав на нього уваги. Сміт сумно глянув на порожню скриньку.

— Бачили? — вибухнув він, відкинувши погою скриньку так, то вона кілька разів перевернулася. — Шахраї! Пограбували мене й порозбігалися. Як це можна назвати? Де їхня совість?!

Він говорив крізь зуби, стиснувши кулаки, але нічого не міг заподіяти тубільцям, бо не мав над ними влади. О. коли б це трапилось на Кокосових островах, негайно б з'явилась поліція, і картина була б зовсім іншою. Але тут люди були вільними, і погрози Сміта їх не хвилювали.

— Даремно ви обурюєтесь, сер, — обізвався я. — Пам'ятаєте, коли ми робили огорожу навколо вашої плантації, тубільці допомогли нам, не вимагаючи за свою працю ніякої плати. І ви повинні визнати, що вам і на думку толі не спало віддячити їм. Це вам сподобалось, і ви вирішили примусити їх працювати на городі весь день за якесь брязкальце. Але знайте, тубільці теж не ликом шиті. На всьому острові ви не знайдете жодного, хто б поголився працювати на вас навіть за цілу торбу намиста. Не тому, що вони не цінують ваших брязкалець, а тому, що не звикли гнути спину за інших.

Сміт дивився на мене спідлоба. Він стояв навпроти, нахиливши голову, схожий на бика, що ось-ось накинеться на ворога.

— Мене зовсім не дивують ваші слова, — роздратовано сказав він. — Давно відомо, що ви захищаєте цих зухвалих дикунів.

— Не забувайте, — заперечив я, — що ці «зухвалі дикуни» дали вам притулок і дозволили жити на своєму острові на рівних з ними правах. А що б сталося з тубільцем, коли б його спіткало лихо і він виліз на берег Темзи з однією люлькою в зубах? Чи зустріли б його так, як вас отут?

— Як би там не було, але у нас людину, що зазнала катастрофи, не кинули б у море з каменюкою на ногах, — відповів Сміт.

— Тут ви, звичайно, маєте рацію, — погодився я. — І все-таки я вас виправдати не можу…

— Та мені ваше виправдання непотрібне, — махнув рукою плантатор і додав: — Я дуже добре знаю, що за допомогою вашої діалектики дуже легко перетворити чорне на біле, а біле — на чорне. Але не забувайте: цих чорношкірих не вибілить ніяке сонце. Дикунами народилися, дикунами й помруть. Тільки батіг може зробити з них людей.

І, підкинувши ще раз ногою порожню скриньку, він поплентався до своєї плантації сам.

Зустрівши невдовзі Стерна, я розповів йому про цей випадок. Нареготавшись досхочу, капітан розкрив мені таємні помисли плантатора. А помисли ці були такі: якщо пощастить колись вибратись з цього острова, Сміт збирався знову повернутись на Тамбукту з одним чи двома кораблями й захопити острів. От він і вирішив поки що провадити досліди і виявити, що тут найкраще росте, щоб колись, повернувшись сюди, не витрачати даремно часу.

Мені згадалися слова Сміта: «Чорношкірого ніяке сонце не вибілить». Це було сказано про тубільців, а стосувалось самого плантатора. Так, він докладе всіх зусиль, хисту й хитрощів, щоб домогтися своєї мети: підкорити плем'я.

Так думав я тоді і не помилився…

Частина друга

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дружина Гахара. Хитрощі Арикі. Дивне поховання. Анчар — «дерево смерті».

Майже щодня я вставав рано, ще до схід сонця, і ходив до малої затоки купатися. В цей час вода була особливо приємна. Вдень від сонця вона нагрівалась, як у лазні, і тільки опівночі ставала трохи холоднішою. Крім того, вранці затока була тихою, безлюдною, мене ніхто не турбував, і я плавав до повної знемоги.

Одного такого ранку Гахар прибіг до затоки схвильований і ще здалеку збуджено закричав:

— О Андо! Ходімо швидше, Андо! Уїн-уїн, Андо!

— Що трапилось, Гахаре? — спитав я.

Він сказав, що його дружина дуже хвора. Вчора була зовсім здорова, ходила на город полоти таро, набрала повну торбу кенгарових горіхів, поклала їх сушити на сонці, щоб легше було облущувати, потім зварила юшку з риби й бататів; вони повечеряли і полягали спати. А вночі вона почала стогнати і корчитись від болю в животі. Тепер вона була в дуже тяжкому стані.

— Врятуй її, Андо! — благав Гахар. — Вона помре! Ходімо швидше, вилікуй її…

— Риба, яку ви їли, була свіжа чи сушена? — спитав я.

— Свіжа.

— Коли ти її спіймав?

— Кілька днів тому.

Гахар сказав, що і в нього заболів живіт од риби і що йому стало легше тільки після того, як виблював. Не треба бути лікарем, щоб зрозуміти, що хвора отруїлася несвіжою рибою. Але Гахар думав інакше. Він був певен, що їм пороблено. Годі було йому доводити, що це не так. Не гаючи часу, я збігав у свою хатину за ліками. Гахар невідступно ходив за мною по п'ятах і підганяв:

— Швидше, Андо, швидше! Вона скоро помре, вона скоро помре…

Моя аптека була дуже бідна. Скринька з кількома пляшечками, тюбиками та баночками, коробочки хіни і атебрину, кілька пакетів з таблетками і порошками, ампули з вакциною проти зміїної отрути — оце і все. Що міг я дати хворій? Тільки проносне, більше нічого. Я взяв пляшечку з рициною і пішов до селища.

Біля хатини Гахара зібралося душ десять тубільців, а всередині ціла юрба жінок метушилася біля хворої. Всі були мовчазні й налякані. Мешканці Тамбукту відчували невимовний жах перед смертю. Для них смерть не була природним кінцем кожної живої істоти, а чимось викликаним надприродними силами. Оскільки ніхто не помирає з власної волі і кожна людина, перш ніж померти, звичайно чимось хворіє, тубільці вірили, що якась погана людина заворожила хворого. Ця погана людина знаходить десь закинуту або забуту саронгу, ріже її на дрібні клаптики і з заклинанням спалює. Після цього власник саронги починає хворіти. Якщо хто-небудь зірве плід, не доїсть його і кине і цей недоїдок потрапить до рук ворога, він дрібно нарізує його, спалює з заклинаннями, і людина, що кинула недоїдений плід, теж починає хворіти. Якщо знайдена саронга або недоїдений плід будуть негайно спалені, хворий помре того ж дня. Але іноді ворог буває підступний і мстивий. Він спалює знайдену саронгу по клаптику протягом тижня, двох, місяця, щоб довше помучити свою жертву.