Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 80

— Вірно! Вірно! — дружно гукнули тубільці з Каліо.

— Андо, пакегі гена, врятував Боамбо від смерті, — крикнув вождь, щоб почули всі. — Арикі сказав, що Боамбо помре від кадіті, а Андо переміг кадіті — зміїну отруту. Чи вірно це?

— Вірно! Вірно! — пролунало з усіх боків.

— Говорив Андо, пакегі гена, що Дао не може прогнати рибу з Великої води і не може всушити дерева? Так, говорив! Говорив, і я сам це чув. Але Андо, пакегі гена, досі не був сином нашого племені. Він не був зобов'язаний вірити в Дао. Плем'я фарора теж не вірить в Дао, але всі сини племені фарора — наші друзі. Вірно це?

— Вірно! Вірно!

— Андо — син іншого племені і тому не вірить в Дао. Але Андо — наш друг! Вірно?

— Вірно! Вірно!

— Андо, пакегі ген, не вірить у біле листя Арикі. Але й Андо має біле листя, в яке Арикі теж не вірить, Я сам бачив біле листя Андо, і Арикі бачив його. Вірно я говорю? — обернувся Боамбо до головного жерця. — Ти бачив біле листя Андо?

Арикі скривив губи, зажував беззубим ротом, але нічого не сказав. З усього було видно, що захисна промова вождя була йому неприємна. Проте він швидко оволодів собою і, піднісши високо суху руку, певно для того, щоб привернути загальну увагу, промовив:

— Я сказав те, що хотів сказати. Мій рід не усиновить Андо, пакегі гена. Не усиновить, ні! Вірно я говорю, сини мого роду?

Із натовпу відгукнулося досить багато людей, мабуть, із роду Арикі:

— Вірно! Вірно!

Тоді Боамбо підніс руку і сказав:

— Слухайте, сини мого роду! Слухайте всі свого тану! Я заявляю, що мій рід усиновить Андо, пакегі гена. Мій рід усиновить його! Ви згодні, сини мого роду?

— Згодні! Згодні! — залунали голоси.

— Арикі, чуєш? — повернувся вождь до головного жерця. — Мій рід усиновить Андо, пакегі гена. Хочеш що-небудь сказати на це?

— Нічого! — прошипів головний жрець. — Твій рід може усиновити Андо, пакегі гена, це його право. Але тоді він не може стати чоловіком твоєї дочки, бо стане її братом. Анге бу!

Арикі відійшов убік, навіть не глянувши на мене. Капітан, що стояв між мною і Смітом, нахилив голову до мого вуха і прошепотів:

— Я не звертав уваги на головного жерця, але зараз бачу, що його треба якось приборкати. Як ви гадаєте, сер? — обернувся він до Сміта.

Плантатор удав, що не почув!

Арикі не вдалося здійснити свій задум. З усього було видно, що він заздалегідь переконав людей свого роду не всиновляти мене, гадаючи, що й інші роди відмовляться од мене. В такому разі я не міг би залишитися гостем племені, як досі, а змушений був би шукати притулку в іншого племені. Але Боамбо знайшов вихід. Він запропонував людям свого роду всиновити мене, і вони погодились. Скоро має початися церемонія. Я стану сином роду Боамбо і братом Зінги. Отже, тепер я не можу одружитися з нею, бо за звичаєм всі члени одного роду вважалися братами й сестрами.

Мене покликав Боамбо, Сміт і капітан підійшли до головного жерця. Натовп відхлинув, і ми лишилися самі посеред майдану. Кілька коротких, але сильних ударів бурума сповістили, що церемонія починається. Настала повна тиша, яка тривала досить довго. Всі стояли мовчки і дивились на нас. Нарешті, головний жрець дав знак рукою, і до нього підійшли ренгаті й тауті інших селищ. Двоє з них — із родів Боамбо й Арикі — тримали під пахвою по в'язці сухих дров, які поклали до ніг головного жерця і вождя. Після цього другий тубілець подав головному жерцеві загострену суху палицю і невелику суху дощечку з дірочкою посередині — прилад для добування вогню. Ще один тубілець приніс дві рогожі і постелив їх під деревами. Головний жрець і вождь сіли на рогожі.

Бурум знову обізвався кількома сильними ударами і знову замовк. Тоді головний жрець вставив паличку гострим кінцем у дірочку на дошці і почав швидко її вертіти між долонями. Хвилин через десять від сильного і тривалого тертя стружки в дірці задимілись і спалахнули. Головний жрець запалив свої дрова, а потім і дрова, які лежали перед вождем.

Ми стояли і з нетерпінням чекали, що буде далі. Коли дрова розгорілися, Арикі наказав нам сісти до вогнища, а ренгаті й тауті стали навколо.

Нові удари в бурум — і знову тиша. Головний жрець встав. Урочисто оглянувши натовп, певно, щоб привернути до себе загальну увагу, він узяв маленький бубон, забив по ньому долонями і під тихі звуки ударів повільно пішов у танок. Тауті й ренгаті рушили за ним, також ступаючи в такт і злегка згинаючи ноги в колінах. Проходячи повз вогнище, вони поверталися так, що полум'я зігрівало їх з усіх боків. Як я дізнався пізніше, таким чином вони хотіли розпалити в собі приязнь і добре ставлення до нас, трьох білих людей. Обійшовши тричі обидва вогнища, вони зупинилися кожен на своєму місці, а головний жрець сів на рогожу і запалив люльку.

Знову пролунали короткі удари в бурум. Головний жрець тричі затягнувся тютюновим димом і видихнув його раз у небо, вдруге в землю і втретє — до сонця. Першим клубком диму він висловлював вдячність Дао за те, що до цього часу зберіг йому життя і дав змогу керувати нинішнім торжеством; другим клубком диму він дякував землі за її врожайність, а третім — дякував сонцю за його ніколи незгасаюче світло. Потім головний жрець передав люльку Боамбо. Вождь випустив дим до неба, до землі і до сонця якось дуже швидко, не так урочисто, як Арикі, і передав люльку мені. Я повторив те саме, а після мене — Сміт і капітан. Нарешті, головний жрець взяв люльку, вибив її в жменю і кинув попіл у вогонь, а люльку засунув у торбинку, що висіла у нього на шиї.

Знову пролунали удари бурума — короткі й гучні — і знову замовкли. Головний жрець встав, окинув поглядом натовп, поважно відкашлявся і почав урочисту. промову. Так, він умів говорити, його думки текли логічно. Він вживав порівняння, які дивували, а жестикуляція надавала йому урочистого вигляду. Але дивно — він говорив лише про наші обов'язки перед плем'ям і не сказав жодного слова про права, які ми дістали після усиновлення. Кожен з нас зобов'язаний ходити на ловлю риби разом з іншими рибалками, на диких свиней і на кро-кро під час великого полювання, повинен корчувати тропічний ліс, коли засаджується нова ділянка, розкопувати землю дерев'яними кілками, охороняти жінок, коли вони працюють на городах, захищати плем'я, коли на нього нападе інше вороже плем'я, повинен брати участь у всіх нападах племені занго на інші племена…

Ніхто з нас не заперечував би проти більшості цих обов'язків (можливо, крім Сміта, який мав свою плантацію і не хотів працювати разом з тубільцями). Навряд чи хто-небудь з нас відмовився б брати участь у обороні племені в разі нападу, але брати участь і в нападах на інші племена — це мені було не до душі. Це скидалося на обов'язкову мобілізацію на випадок війни, незалежно від того, справедлива ця війна чи ні. Якщо відмовлюсь, як тоді, проти мене ополчиться все плем'я. В такому разі головний жрець, мабуть, знову спробує мене оббрехати і розпалити загальну ненависть. Нарешті Арикі замовк, і знову оглушливо прогудів бурум. А коли настала тиша, Боамбо встав із свого місця і також» проголосив промову. Але, на відміну від головного жерця, промова вождя була зовсім коротка. Він заявив, що ми, білі люди, дуже добре знаємо наші обов'язки й будемо їх виконувати, як виконували досі. Важливішою була користь, яку ми принесли племені, навчивши багатьох необхідних речей. Вождь згадав про сокири, гвіздки і тесла Сміта, з допомогою яких тубільці побудували нові хатини набагато легше і швидше. Та й самі хатини вийшли міцніші, бо всі балки прибиті гвіздками. Не забув вождь і про мої ліки. Назвавши мене лапао, він заявив, що я найкращий друг племені.

— Вірно я говорю? — звернувся він до натовпу, і всі в один голос відповіли:

— Вірно! Вірно!

Головний жрець насупив брови — певно, йому не подобалась промова Боамбо, але вождь не звернув на нього уваги і говорив далі про користь, яку ми принесли племені. Під кінець він висловив надію, що тепер ми будемо ще кориснішими.