Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 90

Ми знову рушили й за півгодини добралися до хатини. Вона була збудована біля високої скелі, з якої збігав невеликий потік. Протягом віків вода видовбала в граніті глибоку яму, в якій тепер вирувала й пінилася. Навколо піднімалися високі дерева, тінь від яких падала на водоспад. Цей красивий, затишний куточок наче був створений саме для відпочинку. Людина, яка перша подала ідею збудувати тут маленьку хатину, безумовно, душею і серцем була поетом.

Я присів на виступі скелі. Внизу піді мною вода шуміла і розсипалася тисячами дрібних крапель, які сяяли на сонці всіма барвами райдуги. Арикі піднявся видовбаними в граніті сходами і заглянув у хатину.

— Жовтого тани немає тут! — розгублено вигукнув він.

Я мовчав. Головний жрець швидко зійшов до мене і повторив:

— Чуєш, Андо! Жовтого тани тут немає! Ти мене обдурив!

— Так, обдурив! — признався я.

Я зніяковів і не міг дивитися в очі головному жерцеві, хоч і вважав, що він цілком заслуговує того, що я йому готував.

— Що ти хочеш зробити зі мною, Андо? — захлипав Арикі. — Куди мене ведеш?

— До тани Боамбо.

— Ні, ні! — закричав у відчаї Арикі і відскочив назад. — Одне;— А мене до жовтого тани! Ти ж обіцяв! Ти мені сказав, що жовтий тана дасть мені багато коньяку і цигарок!..

Я одвернувся від огидного старика. Так, він був невиправним. Навіть і зараз в ньому не заговорило сумління. А скільки гріхів було на його совісті! Ця людина не заслуговувала співчуття і милості…

— Ходімо зі мною, падлюко! — крикнув я суворо і, міцно схопивши його під руку, повів стежкою між високої трави аланг-аланг, що вкривала галявину біля хатини.

— Ні, ні! — вирвався головний жрець і сів у траву. — Не піду! Не хочу йти до Боамбо. Він забере у мене сім поясів мудрості і прожене в джунглі! Не хочу, чуєш! Одведи мене до жовтого тани! Шаміт каже, що в жовтого тани є багато коньяку й цигарок.

– Іди зі мною, негіднику! Ти зрадив своє плем'я і перейшов до його ворогів. За коньяк і цигарки ти готовий продати і рід, і все плем'я! Вставай! Швидко!

Зрозумівши, що я не жартую, Арикі підвівся й повільно поплентався поперед мене, схиливши голову. Він був схожий на злочинця, якого кайдани гнітили дужче, ніж вчинений злочин.

— Якось ти казав мені, що є добрі пакегі, — бурмотів він, ледве переставляючи ноги по втоптаній стежці. —І Шаміт сказав мені сьогодні: «Пакегі нанай-нанай». О, він мені збрехав! І ти обдурив мене! За що? Арикі старий. Арикі стомився. Арикі не може йти…

Все-таки він ішов, хоч і повільно. Ми знову увійшли в ліс. Нас одразу ж огорнула півтемрява, ніби погасло сонце. Звідусіль повіяло прохолодою. В тиші цієї півтемряви людина почуває себе самотньою і беззахисною…

Несподівано із-за товстого дерева вийшов молодий тубілець і перетнув нам шлях довгим списом. Все його тіло з голови до п'ять було вимазане сажею, а обличчя, спина й груди — розмальовані білими смугами, які означали, що плем'я веде війну…..:

— Стій! — крикнув юнак. — Куди йдете?

— До тани Боамбо, — відповів я.

— А де були?

— У пакегі.

— У жовтих дияволів, — поправив він мене. Юнак підозріливо подивився на нас і спитав:

– І Арикі був у них?

– І він.

— Значить, це правда! — похмуро сказав молодий тубілець. — Всі кажуть, що Арикі залишився у жовтих дияволів…

— Так, він був у них, — підтвердив я.

— Ух! — блиснув на нього очима тубілець. — Зрадник! Тепер гнів Дао впаде на твою стару голову. Ходімо! — І він пішов попереду, застерігши нас: — Дивіться! Якщо побачите на стежці стрілу або списа, не доторкайтесь до них — вони приносять смерть. Поглянь-но сюди, Андо! Бачиш цю ірену? — І він показав мені довгий стовбур пальми ротанг, який перетинав стежку на висоті біля метра від землі. — Вона смертельна. Пильнуй!

Він низько нахилився і проповз під ліаною, не доторкнувшись до неї.

На стежці ми бачили ще багато таких смертоносних перепон. Кожна з них була прив'язана тонкою ліаною, замаскованою в буйній зелені. До другого кінця ліани була прикріплена, теж схована в зелені, натягнута тятива з отруєною стрілою. Легкий дотик до встромленого в землю списа або до тонкої ліани, яка перетинає стежку — і з лісу вилітає заздалегідь налагоджена отруєна стріла…

«Японцям нелегко буде заволодіти островом, — подумав я. — Вони захопили тільки узбережжя біля затоки і селище тубільців, але навряд чи їм вдасться проникнути в глиб острова».

Стежка пролягала через непрохідний ліс, серед вікових дерев і спускалася в глибокий яр з крутими берегами і обвалами, що утворилися від великих злив. Зараз у вузькому руслі протікав струмок з кришталево чистою водою. Ми втолили спрагу і відпочили, потім почали підійматися на протилежний схил. Він був дуже крутий, і ми змушені були повзти, хапаючись за коріння дерев або за кілки, вбиті в землю спеціально для цього. І якби наш провідник не вказував, які кілки і коріння небезпечні, ми, напевно, стали б жертвою однієї з отруєних стріл.

Арикі задихався від утоми. Він проклинав і мене, і Сміти, і всіх пакегі, хоч сам був винен у нещасті, що спіткало його.

Нарешті ми вийшли на маленьку рівну галявину, зарослу молодою травою і всіяну червоними, голубими і жовтими квітами. Навколо піднімалися високі дерева джунглів, верхів'я яких губилися в безхмарному небі. В холодку, прямо на м'якій траві, розташувалося чоловік сто тубільців у найрізноманітніших позах: одні сиділи, підгорнувши ноги і поклавши руки на коліна, і тихо розмовляли, другі лежали горілиць, заклавши руки за голову, мрійно дивлячись на сонячне небо, треті лежали на животі й палили. Боамбо сидів під банановим деревом, оточений десятком літніх тубільців. Серед них був і Гахар. Усі втекли від японських куль і снарядів, але почували себе спокійно, знаючи, що приховані з лісі отруйні стріли і пости на стежках охороняють їх від ворогів.

Побачивши мене, тубільці посхоплювалися з місць і закричали:

— Андо! Андо!

— Наш Андо прийшов!

– Іди до нас, Андо!

Я підійшов до вождя. Він зустрів мене світлим поглядом і широкою посмішкою, радий з моєї несподіваної появи.

— Ти живий, Андо! — вигукнув він і по-дружньому поплескав мене по плечах. — А я вже думав, що жовті дияволи тебе вбили!..

— Живий, тана Боамбо, — відповів я. — Жовті дияволи послали мене до тебе. Нам треба поговорити. А де Амбо?

— Я тут! — відгукнувся син вождя і, проштовхавшись крізь натовп, підійшов і потис мені руку над ліктем.

— А Зінга? — спитав я.

— Зінга з жінками з нашого селища. Там і мати Дугао.

Він пояснив мені, що всі жінки, діти й старики, які не можуть кидати списи, пішли далі в джунглі. Там є велика галявина, вкрита високою травою аланг-аланг. Біля галявини протікає невеличка річка. Жителі Букту, за винятком стрільців, влаштували там свій табір.

Всі посідали в холодку, тільки Арикі залишився на галявині. Він затулив обличчя руками, ніби не смів глянути на людей, які ще вчора боялися його.

— Звідки взялася ця собака? — спитав мене Амбо, показавши рукою на головного жерця. В його голосі було чути ненависть. Він не зміг полюбити головного жерця навіть після того, як одружився з його дочкою.

Я розповів про всі наші розмови з головним жерцем в його хатині, як він вирішив здатися японцям, як японці наказали йому вичерпувати воду з човнів і як він хотів, щоб я одвів його до жовтого тани. Тубільці вислухали мене. Зрада головного жерця страшенно обурила їх. Вони й раніше не любили його і підкорялися тільки із страху, а зараз, коли Арикі вчинив злочин, їх гнів вибухнув з новою силою. Вони ладні були розправитися з ним, але все-таки ніхто не підняв руку, всі чекали, що скаже Боамбо.

— Арикі здався ворогам, зганьбив плем'я і сім поясів мудрості! — гнівно крикнув вождь. — Велика рада обере іншого пуі-рара, а цього ми проженемо в джунглі до мавп.

— В джунглі! До мавп! — закричали з усіх кінців. Обурення тубільців показувало, що вони твердо вирішили позбутися ненависного головного жерця.