Острів Тамбукту - Марчевски Марко. Страница 99

— Вранці, коли зійде сонце, — сказав Боамбо, — я буду чекати білого вождя в моїй пірозі в Скелі Вітрів. У моїй пірозі будуть двоє неозброєних веслярів. Нехай і вождь пакегі візьме із собою двох неозброєних веслярів. Я буду з ним говорити, тільки якщо він привезе мою дочку. Анге бу!

Контр-адмірал потирає долонею гладко виголену щоку.

— Виходить, проводир відмовився прийняти моє запрошення?

— Він запрошує вас відвідати його, сер, — відповів я. — Ви знаходитеся в територіальних водах Тамбукту, і покладається вам першому нанести візит. По протоколу так…

— Я не дипломат, а солдат, — заперечив контр-адмірал. — Я прибув сюди звільнити острів від японців без протоколу. Проводиреві б потрібно приїхати на моє судно висловити мені подяку — кожний на його місці так би зробив. Але, здається, він невихована людина і почуття подяки не є його чеснотою. Усе-таки він повинний був би знати, що переможець має важливу перевагу: він сильніше переможеного.

Він говорив спокійно, не репетував, як капітан Сігемітцу, не підскакував на місці і не бігав нервово з кута в кут своєї каюти. Але в його спокої почувалася не шляхетність гуманної людини, а непохитна воля переможця.

— У проводиря добрі наміри, — сказав я. — Але не треба забувати, що плем'я первісне й у нього поняття про виховання і подяку різняться від наших.

— Так, це, звичайно, так, — погодився контр-адмірал. — Містер Сміт мені розповідав про плем'я. Дійсні дикуни, чи не так?

— Не зовсім, — обережно заперечив я. — Дикуни жили в печерах і вдягалися в шкіри, а жителі Тамбукту будують собі хатини, виготовляють глиняний посуд, плетуть мережі і рогожі, мають домашніх тварин, обробляють землю дерев'яними колами, тому що ще не відкрили бронзи і заліза…

— Виходить, вони дуже відстали від гомеровських греків? — запитав контр-адмірал.

— Так, вони більш відсталі. Греки у часи Гомера вміли писати і читати, мали державу і великих поетів, обробляли залізо, а плем'я занго не знає жодного з придбань людського прогресу.

— Розумію, — кивнув головою контр-адмірал. — І тільки тому прощаю їхньому проводиреві. Ви передали йому усе, що я вам сказав?

— Абсолютно все, сер.

- І що він сказав?

— Він сказав: "Якщо проводир пакегі — гарна людина, нехай звільнити мою дочку і залишить острів". Передаю вам точно його слова, сер.

— Залишити острів, за який я пролив американську кров? Цього ніколи не буде! Тамбукту важливий стратегічний пункт. Якщо я його залишу, японці негайно ж знову окупують його. Цього вождь не може збагнути…

— Так, цього він не може збагнути, — підтвердив я. — Але згодом, коли він переконається у ваших добрих намірах, він, певно, змінить свою думку.

— Ви так гадаєте?

— Сподіваюся… Особливо, якщо звільните його дочку…

— Завтра він забере її, — сказав контр-адмірал і, погасивши сигару, встав. — Мій ад'ютант зробить усе, що триба.

І справді, вранці наступного дня молодий ад'ютант викликав мене і звелів готуватися в дорогу. Вже світало. На сході небо палало багрянцем. Океан був спокійний і безмежний. Сонце ще не зійшло, але його промені заливали гірські вершини, і вони горіли в далечі, ніби охоплені полум'ям. На острові панувала тиша й спокій. Ніяких ознак страшної драми, що тільки-но минулої ночі відбувалася тут.

Ад'ютант вивів Зінгу на палубу. Побачивши мене, вона кинулася до мене і заплакала.

— О Андо! Ти живий, Андо! Зінга дуже боялася за тебе…

Бідна Зінга! За цих кілька днів вона так багато пережила, звідала стільки тривог і небезпек, а турбувалася про мене!

— Не турбуйся, — заспокоїв я її. — Зараз ми відвеземо тебе до тани Боамбо.

— Справді? — скрикнула Зінга, і очі її засяяли.

— Так, зараз поїдемо на острів. Он пакегі спускають човен, який одвезе нас до Скелі Вітрів. Там нас чекає тана Боамбо.

— О, яка я рада, Андо!

— Де ти спала? — запитав я її.

— Я не спала, Андо… Не могла заснути всю ніч…

— Чому?

— Тому що мені було страшно. Пакегі замкнули мене в маленькій хатині. О, які там є речі, Андо! Дуже м'яке ліжко і велике дзеркало, м'яка сура і багато інших речей… Я лягла на землю, але щось гуділо і стукало піді мною. Я цілу ніч не змикала очей.

Виявилось, що контр-адмірал виконав свою обіцянку. Він дав дівчині окрему каюту, застелену килимом, з м'яким ліжком. Вона не посміла доторкнутися до ліжка і лягла на підлозі на килимі, але тут її лякав шум машин…

— Коли повернешся до своїх, виспишся, — сказав я їй.

О, звичайно, вона виспиться!.. Постеле суру на м'якій траві на галявині і спатиме, спатиме… Мати зварить батати або таро, Зінга добре наїсться і знову спатиме, спатиме…

— Прошу в човен! — ввічливо запросив нас ад'ютант

— Хіба не будемо чекати контр-адмірала? — питав я.

— О ні! Він не поїде.

— Чому?

— Мені незручно його питати, — посміхнувся ад'ютант, і в голосі його забриніла іронія.

— Але він казав мені вчора, що хоче говорити з вождем особисто.

— Так, якби вождь приїхав на корабель. Хіба ви думаєте, що гора повинна йти до миші?

— Мушу визнати, ви маєте почуття гумору.

— Я із Нового Орлеана, сер. Ви, мабуть, чули про таке місто?

Я не лише чув, але й читав про це південноамериканське місто, розташоване поблизу Мексиканської затоки, на березі річки Міссісіпі. Ще з часів свого заснування в 1717 році воно славилось як «веселе місто» — місто торговців, фабрикантів, авантюристів, шулерів, апашів та різних рецидивістів, які збиралися там не тільки з усіх кінців Луїзіани, але й з усіх континентів. Це строкате зборище людей відбилось і на характері міста, і на характері його жителів. Наприклад, нащадки англійців і янкі [27] — люди діла й долара, а нащадки французів, так звані креоли, — безтурботні й веселі люди. Певно, ад'ютант був саме нащадком креолів, яі переселилися два століття тому в Америку, приваблені «золотою лихоманкою».

Коли ми наблизилися до Скелі Вітрів, од берега відійшов невеликий човен з трьома тубільцями і поплив до нас. Я здалеку впізнав Боамбо — він стояв у човні, а двоє інших веслували.

— Оце і є вождь? — спитав молодий ад'ютант. — Досить солідна фігура. А зустріч з ним безпечна? Не наниже він мене на свого списа?

— Ні, він хороша й миролюбна людина, — відповів я. — До того ж ми умовились не брати зброї на цю зустріч.

Ад'ютант подивився на три рушниці, що лежали на дні моторного човна, і посміхнувся. Я нічого йому не сказав.

Човни стрілися й зупинилися один проти одного. Ад'ютант віддав честь вождю. Боамбо злегка кивнув головою.

— Скажіть йому, що він справляє добре враження, — звернувся до мене ад'ютант.

Коли я переклав його слова, вождь знову кивнув головою.

— Скажіть, що ми перемогли його ворогів і звільнили острів від самураїв. Тубільці можуть тепер повернутися до своїх домівок.

— Нана, дуже добре, — сказав Боамбо.

— Скажіть йому, що ми звільнили з полону його дочку і зараз вона перейде в його човен.

— Нана, — знову кивнув головою Боамбо.

— Чи задоволений вождь? — спитав ад'ютант.

— Боамбо буде задоволений, коли пакегі заберуться геть звідси, — відповів вождь.

— Що він каже? — запитав мене ад'ютант, бачачи, що я не відразу перекладаю.

Про те, щоб пакегі йшли звідси, я промовчав, бо Зінга все ще була в моторному човні ад'ютанта.

— Каже, що задоволений…

— Його дочка може перейти до батька, — сказав молодий лейтенант, і голос його прозвучав якось урочисто. З усього було видно, що радість Зінги й Боамбо йому була не байдужа.

Я сказав, щоб Зінга перейшла до батькового човна. Не встиг я подати їй руку, щоб допомогти, як Зінга, ставши на борт, зробила спритний стрибок і опинилася в маленькому човні тани Боамбо, ледве не перекинувши його.

Я полегшено зітхнув. Збулося! Настав кінець гірким приниженням і стражданням Зінги. Вона була вільна. Контр-адмірал додержав слова і повернув її батькові. За кілька годин вона буде в таборі. Як зрадіє стара Дугао! Боамбо теж радий — це видно по його очах, в яких світиться тепла волога батьківської любові. Але обличчя його суворе, як і раніше.