В погоні за привидом - Томан Николай Владимирович. Страница 31

— Ви, значить, гадаєте, — квапливо промовив Нікітін, зупиняючи Кірєєва, — що Джонсону потрібно було для чогось яскраве світло? Але як же ви зразу не звернули уваги на обірвані лози винограду і зірвану гардину?

— А ми, товаришу полковник, зразу ж звернули увагу, але вирішили, що Джонсон збирався тікати через це вікно.

— А тепер?.. — нетерпляче спитав Нікітін.

— А тепер напрошується інший висновок — Джонсону потрібне було яскраве світло…

Нікітін неголосно, але рішуче плеснув долонею по столу:

— Так, це вірно! Йому потрібно було світло, щоб сфотографувати креслення!

— Я теж так гадаю, товаришу полковник… — зауважив Кірєєв і мимоволі подумав про те, як легко працювати з людиною, яка розуміє тебе з півслова. — Очевидно, Джонсон застосував для цього апарат для мікрофотозйомки, — додав він.

Але Нікітін уже не слухав майора. Думки його були зайняті новою догадкою. Він вийшов з-за столу і поквапно ходив по кабінету, зрідка, за давньою своєю звичкою, поляскуючи пальцями.

— Значить, креслення Гурова тепер на мікроплівці… — замислено промовив він, ні до кого не звертаючись, — Куди ж однак міг він цю мікроплівку заховати?.. — І, зупинившись перед Кірєєвим, запитав: — Ви обшукали його?

— Звичайно, товаришу полковник. І його обшукали і на дачі нічого не залишили без уваги. А сьогодні я знову все обстежив там якнайпильніше.

— Що ж він проковтнув її, чи що? Що ви думаєте відносно цього, майоре?

— Думаю, що він ухитрився все-таки заховати її кудись, і можна не сумніватися, що скоро хто-небудь із-за кордону завітає до нас за цією плівкою.

— Треба б поставити таємну охорону біля дачі Джонсона. Ви не догадалися зробити це, Антоне Івановичу?

— Догадався, товаришу полковник…

Відпустивши майора, Нікітін ще деякий час ходив замислений по кабінету. Потім сів за стіл і почав переглядати принесені черговим офіцером папери. Креслення Турова однак не давали йому спокою доти, поки він не звернув уваги на підкреслене олівцем генерала повідомлення з Берліна про визнання, зроблене Голубєвим, який утік із західнонімецької шпигунської організації.

Того ж дня полковник Нікітін ще раз зустрівся з майором Кірєєвим. Він дав Кірєєву прочитати донесення з управління Радянської військової адміністрації у Берліні і звернув його увагу на передбачувану висадку парашутиста, про якого повідомляв Голубєв.

В районі висадки десанту

Вже другий день провадилося спостереження за будинком Пенчо Вереша, однак нічого підозрілого поки що помічено не було. Наведені про Вереша довідки теж нічого не дали.

Майор Кірєєв нервував. «Чи не занадто пізно встановили спостереження за цим Верешем? Може, він давно вже встиг прийняти парашутиста і допоміг йому сховатися?» — думав майор.

Щоб розвіяти ці сумніви, Кірєєв зв'язався з авіаційною частиною місцевого гарнізону і з прикордонниками. Виявилося однак, що випадків порушення кордону за останні дні помічено не було. Довелося набратися терпіння і вести далі спостереження за Пенчо Верешем.

Майор влаштувався в одному з будиночків селища і з горища за допомогою бінокля ретельно вивчив житло, в якому мешкав Вереш. Зовні все здавалося в ньому звичайним і не викликало підозрінь. Сам Вереш був людиною немолодою, ніде не працював і жив на пенсію за сина і на деякі доходи від городництва. Город його був тут же, біля дому, і виходив у поле. Пенчо майже весь день порпався на ньому, прополюючи і поливаючи грядки.

На третій день спостереження за Верешем Кірєєв спробував пробратися в його житло. Для початку він направив до нього лейтенанта Шагіна.

Пізно ввечері лейтенант під'їхав до будинку Вереша на легкому візку і, зіскочивши з нього, не поспішаючи підійшов до дверей. Вереш, який завжди лягав спати о десятій годині, цього вечора чомусь дуже засидівся — крізь щілини віконниць на його вікнах було видно світло.

Шагін постукав тихо, але енергійно. Двері розчинились через стільки часу, скільки треба було б для того, щоб пройти через одну з кімнат (ту, в якій горіло світло) до дверей будинку. Вереш відчинив Шагіну, не запитавши навіть, хто стукає до нього в такий пізній час.

— Чому ж ви не питаєте, хто до вас завітав? — весело спитав лейтенант. — Адже можуть і грабіжники ввірватися.

— А в мене нічого грабувати, — спокійно відповів Пенчо, запрошуючи Шагіна до кімнати.

Лейтенант, переодягнутий у цивільний костюм, зняв кепку і переступив через поріг.

— Я до вас, папашо, ось у якій справі, — з удаваною ніяковістю промовив він. — Коня мені треба напоїти, чи не можна відро роздобути?

— А чому ж не можна?

З цими словами Вереш не поспішаючи пішов через задні двері в коридор, який виходив, мабуть, у двір. Незабаром звідти пролунав гуркіт залізних відер.

Залишившись у кімнаті сам, лейтенант швидко її оглянув. Все тут було дуже просто і ніби на виду: стіл посередині кімнати, дерев'яний диванчик біля вікон, старовинний комод, овальне дзеркало на столі, декілька стільців вздовж стін.

Світло до другої кімнати падало так, що можна було роздивитися ліжко — мабуть, там була спальня Вереша.

Ледве Шагін встиг поглянути на всі боки, як Пенча вже зайшов до кімнати з відром води у жилавій руці, яку було видно з-під засуканого до ліктя рукава,

— Ось, візьміть, — промовив він, ставлячи відро на підлогу.

— Навіщо ж ви самі несли, папаша! — з жалем похитав головою Шагін. — Сказали б, де взяти, я б миттю… — Недобре вийшло, слово честі!

Вереш недбало махнув рукою:

— Та що там!

Лейтенант швидко схопив відро і вибіг з дому. Кінь його, який справді томився спрагою, опустив морду у відро і, форкаючи, почав жадібно пити. Напоївши коня, Шагін ще раз подякував Верешу і, скочивши у візок, торкнув віжки.

Через декілька хвилин лейтенант вже доповідав майору Кірєєву:

— Цей Пенчо — справжній артист. Настільки у нього все натурально, що просто сумніваєшся, чи це та сама людина? Прямо як по нотах розігрує доброзичливого дідугана.

Розповівши. Кірєєву подробиці свого візиту до Пенчо, Шагін з цікавістю заглянув йому у вічі, чекаючи, що вирішить майор.

— А, ви що ж, думали хіба, що як тільки, до нього зайдете, то відразу і застанете йога за передачею таємних повідомлень по рації? — посміхнувся Кірєєв. — Або що він в цей час готує вибухівку для диверсійного, акту? Ні, дорогий! Не так все це просто, на жаль. Але вже і те добре, що ми розташування його кімнат тепер знаємо і. обстановку в них.

— Треба думати, що сьогоднішня, ніч пройде спокійно, — чи то запитав, чи то зробив висновок лейтенант.

— А це ще побачимо, — знизав плечима Кірєєв. — Хто у нас сьогодні в дозорі?

— Єфрейтор Марченко, — товаришу майор.

— Ну гаразд, ідіть відпочивати.

Було біля дванадцятої години ночі, але спати Кірєєву ще не хотілося. Він погасив світло, відчинив вікно і запалив папіросу. Ніч була темна, душна. Дуже пахло квітами, що росли під вікном. Навколо було тихо, тільки десь далеко тріщали коники…

І раптом пролунав різкий звук телефонного дзвінка, ший здався майору незвичайно голосним. Кірєєв здригнувся від несподіванки. Скочивши з підвіконня, він майже бігом кинувся до телефонного апарата.

— Біля телефону майор Кірєєв.

— Говорить черговий хазяйства Пчелов, товаришу майор. — (Пчелов був командиром авіаційної частини). — Повідомляю, що, здається, з'явився довгожданий птах. Курс у всякому разі збігається. Ви зрозуміли, товаришу Кірєєв?

— Зрозумів.

— Тоді дійте. Птаха засікли п'ять хвилин тому — значить, хвилин через п'ятнадцять він буде у вас. На зворотному курсі ми його приземлимо, звичайно.

«Як же це виходить, — подумав Кірєєв. — Пенчо Вереш сидить собі дома, а літак, якому він повинен подавати сигнали, вже майже в районі, де повинні вистрибувати парашутисти. Та чи той де Вереш? Чи немає ще й іншого Верегла?..»

Майор засвітив світло і, поглянувши на годинник, швидко кинувся до кімнати, в якій спав лейтенант.