Корабель приречених - Крупкат Гюнтер. Страница 15

— Ви, моряки, завжди так говорите.

— Ми говоримо лише те, що знаємо. На цю весну важко визначити прогноз погоди. Містер Філліпс, наш старший радист, казав, що шведи повідомляли про температуру тридцять градусів нижче нуля за Цельсієм. У Відні минулої ночі було десять градусів морозу. Ось вам і середина квітня! Треба бути вдячним за кожну годину, яка дарує нам таку чудову погоду.

–: Можливо, це тому, що ми пливемо по Гольфстріму, — зауважив один з пасажирів.

Лайтолдер кивнув головою і сів на згорнений у бухту канат.

— Звичайно, тут є зв'язок. Гольфстрім — могутній регулятор температури. Недарма його називають грілкою Європи. Якщо все його тепло сконцентрувати, скажімо, в Західній Європі, то там протягом усього року стояла б тропічна спека.

— Oro, містер Лайтолдер знову розповідає байки. Тепер лишається сказати, що Гольфстрім тече в океані, наче струмок по суші.

— І це правда! Він бере свій початок у Мексіканській затоці, Golf von Мехіко, — звідси й пішла його назва, — тече вздовж східних берегів Америки, звертає на схід, не доходячи до Ньюфаундлендської банки і, взявши курс на Європу, перетинає Атлантичний океан. Уламки американських кораблів, повалені бурею дерева з Мексіки допливають таким чином до Лофотенських островів і навіть північніше. Дрейф триває близько п'яти-шести місяців. Тепла вода Гольфстріму, ніби в тунелі, тече в глибині між холодними шарами морської води, причому швидше, ніж холодна вода.

— Яка швидкість течії Гольфстріму?

— Десять кілометрів за годину.

— Але ми пливемо зараз проти течії. Вона не затримує нас?

Лайтолдер посміхнувся і глянув на обличчя, що здавалися в темряві світлими плямами. Він був задоволений своїми вдячними слухачами.

— Звичайно, затримує. Але «Титанік» не каравела часів Колумба. Він справиться з Гольфстрімом. Сто п'ятдесят років тому це справді було проблемою. Наприклад, тогочасний генерал-поштмейстер Бенджамен Франклін сушив голову над тим, чому англійським кораблям потрібно на два тижні більше, щоб досягти Нью-Йорка, ніж американським для їх подорожі в Європу. Він зібрав старі донесення, вивчив їх досконало і накреслив карту Гольфстріму. В Лондоні сміялися над Франкліном, бо думали, що він перебільшував значення течії. Та коли під час американської війни за незалежність він з успіхом використав свої знання проти британського флоту, в Лондоні вже не сміялись. Ще стародавні фінікійці, як відомо, догадувалися про загадкову течію. Аламінос, обер-штурман Кортеса [11] теж використав Гольфстрім у 1519 році, щоб якнайшвидше доставити в Іспанію секретне повідомлення про відкриття Мексіки. Але це були тільки окремі спроби поодиноких мореплавців. Іспанський уряд того часу з невмолимою суворістю карав за будь-яке розголошення таємниці про зручний морський шлях у країну золота.

Пасажири замислено мовчали. Скільки трагедій, породжених жадібністю, заздрістю й ненавистю, відбулося на шляху Гольфстріму! Скільки корабельних уламків з золотом, сріблом і людськими тілами викидають його таємничі води! Хіба не вони несли на собі швидкохідні парусники Кортеса? Хіба не вони поховали в собі казкові скарби ацтеків, залиті кров'ю народу високої стародавньої культури?

— Ми весь час пливтимемо по Гольфстріму? — тихо запитала молода жінка і мерзлякувато натягла на плечі хустку.

— Ні, — відповів Лайтолдер. — Ми підемо в Нью-Йорк так званою літньою трасою. Вона пролягає північніше від зимової і швидше приведе нас до мети. Біля Ньюфаундленду потрапимо в Лабрадорську течію. Сюди, на південь, крижаний потік приносить айсберги з далекої Півночі. Тут течія зустрічається з Гольфстрімом, айсберги швидко тануть, але температура води різко падає, ї погода в цю пору року стоїть не зовсім сприятлива.

— Айсберги? Вони небезпечні?

Лайтолдер посміхнувся і встав.

— Для «Титаніка» з його подвійною обшивкою з міцної англійської сталі айсберги не можуть становити серйозної небезпеки. У всякому разі, доки ми не потрапимо в самісіньке Полярне море. А у нас немає абсолютно ніякого наміру потрапляти туди. Ми ж хочемо виграти Блакитну стрічку. Ну, мені вже пора йти, надходить моя вахта. На добраніч, панове!

Один за одним пасажири зійшли вниз. Чути було тільки шум води під форштевнем та швидкі удари серця велетня. Милю за милею залишав корабель за собою. Кожні дві хвилини майже миля.

Містер Гарднер і містер Коннор грали в карти в курильному салоні. Коннор не розлучався з подружжям Гарднер. Це був непоказний чоловік середнього віку, з непокірним світлим волоссям, завжди старанно одягнений. Говорили, ніби він служить у Міністерстві закордонних справ Великобританії.

Художник Домерж стояв біля стола і, здавалося, з цікавістю стежив за грою. Насправді він дивився не на карти, a на руки гравців. Ось руки Гарднера, довгі, білі, випещені, пальці тонкі й сухі, наче ноги павука. Вони то завмирали зовсім, то раптом оживали й хапали карти. Руки Коннора були короткі й широкі. Права, з квадратними нігтями, впевнено лежала на столі, її рухи були спокійні, наперед розраховані. Коннор не поспішаючи йшов до своєї мети.

— Ви виграли, — сказав він.

Напруження зникло з облич гравців. Гарднер відкинувся на спинку крісла. На добродушно-привітному обличчі з носом-цибулиною з'явився вираз задоволення. Пальці потяглися до виграшу і з насолодою почали перебирати гроші.

Коннор змішав карти. Очі його були напівзаплющені. Здаючи для нової партії, він час від часу слинив вказівний палець і наче відважував партнерові кожну карту.

Домерж посміхнувся в думці: руки — чудове дзеркало душі, бо не здатні так прикидатися, як обличчя.

— Де ж ваша дружина? — запитав Коннор Гарднера.

— В театрі. Виступає Пассера. Це, знаєте, не для мене, — відповів Крез із Глазго і почав гру. — Чирвовий валет!

Містер Коннор послинив палець і відкрив козиря.

— Цю партію ви програли, містер Гарднер!

— Нічого не вдієш. Може, ми зробимо невелику перерву і вип'ємо по бокальчику за здоров'я нашого великого французького гостя? Сідайте, мосьє. Нам приємно бачити вас. Ви знову побуваєте в Англії після подорожі в Америку? Я був би радий вітати вас у своєму домі.

— Ви цікавитесь живописом, сер?

— Звичайно. Я мимохідь бачив виставку ваших картин у Лондоні. Мені особливо сподобалися портрети. Я хотів би, щоб ви намалювали для мене…

— … Портрет пані Гарднер?

— Так, але разом з тим, я, власне, думав і про свої підприємства в Глазго.

— Розумію. Заводи, освітлені сонцем, труби в диму і потоки людей, що йдуть на роботу.

— І на все це відкривається вид з вікна, біля якого стоїть моя дружина, — уточнив містер Гарднер.

— Прекрасно! — схвалив Домерж, лукаво блиснувши очима, а сам подумав: «На додачу до всього ліворуч, на передньому плані, треба ще зобразити чекову книжку Гарднера, і тоді все найдорожче для нього буде зібрано разом».

— Ви погодились би? — запитав Гарднер майже з острахом.

— А у вас був сумнів щодо цього?

Коннор зрозумів іронію француза.

— Ніякісінького! — весело відповів він за Гарднера.

Білий, сяючий золотом театральний зал був переповнений. Едвард сидів поряд з графинею Розес, що, прикриваючись віялом, позіхала. Перед ними походжали сер Брюс Ісмей і командор Сміт з розкішно одягненою місіс Барбарою Хорткліф, про яку говорили, ніби вона найбагатша і найвеселіша вдова Америки. Кеннеді теж були тут. Мерджері знайшла собі нового поклонника в особі віконта Деларош. Проте вона все ще крадькома позирала на Едварда. Та він не бачив ні її, ні пустої п'єски з життя пастушки, в якій з справжнім натхненням грала Пассера. Увага Едварда була прикута до Аліси Гарднер, що сиділа біля леді Ротшільд. Він не міг одірвати погляду від профілю прекрасної жіночої голівки, на якій в золотистій короні волосся зорями брильянтів сяяла діадема.