Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович. Страница 36
Важкі двері розчинились навстіж, і коридорний впустив до камери гестапівця в цивільному. Він нетерпляче махнув рукою; коридорний квапливо причинив двері.
Гестапівець постояв біля порога, пильно дивлячись на Туманову, потім повільно спустився східцями вниз і витяг з кишені флягу.
— Де порожня? — спитав він тихенько. Юля показала очима на койку.
Гестапівець порився в солом'яній потерті, знайшов порожню флягу, сховав до кишені, а на її місце поклав принесену.
— Я зробив так, що ви залишитесь у цій камері, — просто сказав він.
Ледве чутне зітхання злетіло з губів Туманової, і вона полегшено провела рукою по змокрілому чолу, ніби знімаючи з себе щось страшне.
— Ну як… ви наважились? — вів далі гестапівець і з докором подивився на неї. — Я розумію… вас лякає моя служба, моє становище. Та саме це й допоможе нам. Я вже казав, що ваша доля мені не байдужа. Чому ви опинаєтесь? Не вся Німеччина складається з негідників і націстів…
Юля вслухалась у кожне слово гестапівця, вдивлялася йому в обличчя, ловила нотки щирості в його словах.
— У Німеччині ви можете зустріти сотні чесних, по-справжньому чесних людей…
— Сотні? — злісно посміхнулась Туманова. — Не так уже й багато…
Гестапівець похитав головою.
— Ви ловите мене на слові. Можливо, я не так висловився.
— Хто ви? — раптом вирвалось у Юлі. — Скажіть прямо.
Гестапівець звів свої красиві, густі брови, і легка посмішка торкнулася його губів.
— Все, що я можу сказати про себе, так це те, що звати мене Роберт Герц, що я звичайний стажист гестапо. А про те, ким я був раніше і як потрапив сюди, казати не маю права. Це не моя таємниця. Зрештою, я не друг Гітлера і не прихильник його ідей. Зі мною тут рахуються, я посідаю певне привілейоване становище. Це також має свою історію, свої причини…
— Що вам потрібно від мене?
— Від вас — нічого. Але для вас — я повинен…
— Пройнялися жалем?
— Коли хочете, так…
Розвідниця посміхнулась. Голос обережності застерігав: будь напоготові!
— Чого ж все-таки ви добиваєтесь? — спитала вона.
— Вашого довір'я.
— Допустимо. А далі?
— Я врятую вас. Ви будете вільні.
Суперечливі думки Туманової блискавично мінялись.
Мигнуло: «Все-таки це він… Та сама людина, що зв'язана з Чорноп'ятовим». І слідом за цим: «Провокація! Диявольська, тонка провокація! Як він, простий стажист, може вирвати людину з камери, з пазурів гестапо?» Та сумніви знову витісняла надія, паморочила голову, гукала, обіцяла волю, життя, повернення до друзів…
Відчуваючи, як на щоках проступає нервовий рум'янець і пашить обличчя, Юля зібрала всю свою витримку і сказала зовні спокійно:
— Гаразд. Я згодна. Довіряюсь вам. Але одразу кажіть: якою ціною? Чим я або мої друзі повинні відплатити вам?
Герц насупився, його красиве обличчя миттю змінилось і стало жорстоким, навіть якимось хижим.
— Повторюю, — твердо сказав він, — ніякої плати ні від вас, ні від ваших друзів я не вимагаю. Ви можете ненавидіти мене, але що дає вам підстави ображати мене?
Юля знітилась. Схвильована, вона притисла руку до грудей і щиро мовила:
— Пробачте… Я не хотіла вас образити…
Обличчя Герца прояснилось.
— Отже?..
— Я згодна!..
— Більш нічого мені не треба. Я примушу вас змінити свою думку про багатьох німців. І, до речі, покажу, на що здатний…
Двері прочинились, і показалась голова чергового.
— Що? — спитав Герц.
— Обід… — відповів той.
Герц запитливо зиркнув на Туманову,
— Так, так… буду… Я дуже хочу їсти, — раптом сказала вона.
Герц стримав посмішку і вийшов з камери.
Тюремний наглядач Генріх Гроссе вийшов із солдатського казіно і затримався на східцях. Він струснув із свого мундира крихти хліба, поколупав у зубах і повагом попрямував по тротуару.
З почервонілим од чималої дози пива обличчям Гроссе став ще лютішим. Він ішов, дивлячись собі під ноги, і, здавалось, нічого не помічав, але як тільки з'являвся попереду офіцер, він миттю розпрямляв плечі, підтягувався, випинав широкі груди, пас очима старшого і хвацько козиряв, карбуючи крок.
Біля міської лазні Генріх спинився, поплескав по своїх кишенях, подивився на вивіску Чорноп'ятова і, мугикаючи собі щось під ніс, спустився східцями до котельні.
Чорноп'ятов з напилком у руці возився коло лещат і, вгледівши Генріха, відірвався від роботи.
Гроссе впритул наблизився до нього, оглянув його своїми важкими, каламутнуватими очима і став ритись у кишенях. Він робив це не кваплячись, з властивою йому вайлуватістю і нарешті добув величезну запальничку, виготовлену з крупнокаліберного кулеметного патрона. Він покрутив її в руці, подав Чорноп'ятову і похмуро сказав непоганою російською мовою:
— Капут… Поламалась… треба лагодити.
— Добре, пане унтер-офіцер, — відгукнувся Чорноп'ятов. — Не такі штучки лагодимо, — і, підсунувши похмурому клієнтові порожнього ящика, тихо запросив: — Сідай, Генріх! Ти що, вже? — Чорноп'ятов дав щигля собі в горло.
— Трошки є, — признався Генріх. — Не можна було відмовитись.
— А з ким?
— Конвоїри затягли. Довелося роздушити пару пляшок…
— А-а-а… — багатозначно протягнув Чорноп'ятов і почав розбирати запальничку. Він вийняв з неї ватку, гніт, пружинку, кремінець, зняв коліщатко і розклав усе це на клапті газети.
Генріх сидів, обіпершись ліктем на одне коліно, і зітхав. У цей час до котельні долинули часті завивання сирени і хлопання зеніток. Генріх підняв голову і глянув на Чорноп'ятова. Той скинув брови.
— Наче тривога?
Чорноп'ятов непевно знизав плечима.
— Схоже на те… Ходімо подивимось?
Генріх ствердно кивнув.
Вони вийшли надвір. Бруківкою промчала пожежна машина, тягнучи за собою хвіст куряви. Тротуарами бігли до найближчого бомбосховища городяни, тягнучи за собою дітей.
На станції, захлинаючись, гуділи паровозні гудки.
Задерши голови і прикривши від сонця долонями очі, Чорноп'ятов і Генріх вдивлялися у високе небо. Спочатку вони нічого не побачили і лише трохи згодом у розриві хмарок помітили маленьку сріблясту, сяючу в променях сонця крапку. Навколо неї, неначе хмарки, спалахували і танули розриви зенітних снарядів.
Літак ішов не по прямій, а великими колами і знижувався. Ось він уже з'явився під хмарами.
— Видно, розвідник, — зауважив Чорноп'ятов.
— Не інакше.
— А здорово гатять!
Генріх відгукнувся з посмішкою:
— Йому хоч би що. Глянь, знову заходить. Втретє,
— Щось шукає, — сказав Чорноп'ятов.
— Йому згори видніше…
Сирени перестали завивати, але зенітки шалено стріляли й стріляли.
— Хоч би не збили, — тихенько занепокоївся Чорноп'ятов.
Не схоже, — заперечив Генріх. — Видно, майстер. І глянь, до чого ж сміливий. Ще нижче спустився.
Літак описав четверте коло над містом, відразу шугнув у хмари і зник.
— Лови вітра в полі, — зауважив задоволений Чорноп'ятов.
— Ас… — додав Генріх.
Зенітки замовкли, наче по команді, і стало так тихо, що чути було тонесенький, немов дзижчання джмеля, звук літака, що віддалявся.
Чорноп'ятов і Генріх вернулись до котельної.
Генріх усівся на ліжку, розстебнув комір мундира, що врізався в його могутню шию, і енергійно покрутив головою. Потім він щосили рвонув борт мундира. Один ґудзик відлетів і закрутився на кам'яній підлозі.
Чорноп'ятов легенько придавив його ногою і глянув на Генріха:
— Ти що?
Генріх не відповів. Він тупо дивився на носки своїх величезних, грубих черевиків, і його товсті губи беззвучно ворушились.
— Знову нудьга? — вже догадуючись, у чому справа, спитав Чорноп'ятов.
— Не можу я більше, Григорію, — з тугою промовив Генріх. — Розумієш, не можу! Сили немає. Боюся, що ні серце, ні голова не витримають, — і він знову почав неспокійно смикати борт мундира. — Остобісіла мені ця шкура.