Голубий пакет - Брянцев Георгий Михайлович. Страница 7

Фалькенберг був жорстокий, злопам'ятний і справляв тим страшніше враження, що майже не розмовляв. Але кожен знав, що викликати його незадоволення — значить бути суворо покараним. Ніхто не мав права ні сісти відпочити, ні вийти покурити. Нехай навіть це будуть хвилини. Категорично, під загрозою бути побитим заборонялося вести розмови, які не стосувалися справи, а ще більше — збиратись групами. Ніякі доводи не брались до уваги, Фалькенберг суворо й неухильно запроваджував у життя заведені ним драконівські порядки. На перший раз винуватого позбавляли — на тиждень обідньої перерви, іі протягом тижня він мусив був даром працювати зайву годину. При повторному порушенні винуватця негайно звільняли і ніякого грошового розрахунку з ним не робили.

Все йшло до кишені Фалькенберга, який сам виплачував заробітну плату. Він не вилазив з депо від початку й до кінця роботи.

Проте Фалькенберг цікавився лише розпорядком і ніколи не втручався у виробництво, в якому був справжнім неуком. Виробництвом завідував майстер Карл Глобке, який дозволяв робітникам величати себе Карлом Августовичем.

Глобке був цілковитою протилежністю Фалькенбергу. У них не можна було знайти жодної схожої риси, хіба тільки те, що обидва вони були німцями і прибули з Німеччини.

Старий Глобке, виходець з робітників, трохи розмовляв по-російському і чудово знав свою справу. Він був пунктуальний, суворий, вимогливий, але при всьому цьому справедливий. Він міг терпляче вислухати робітника, дати йому пораду. Ніколи не лихословив, не підвищував голосу. Були й такі випадки, коли Глобке навіть відпускав людей з роботи в сімейних справах, його побоювались, як і кожного начальника, але водночас і шанували. Вважалось незручним підвести в чомусь старого Глобке. Тому, якщо вибував із ладу верстат, псувався поворотний круг чи ставилась непридатна деталь на паровоз, робилося це так, щоб старий був поза всякою підозрою. Він зовсім не був схожий на представника окупантів, і робітники за очі називали його «Карлушею».

На Фалькенберга Глобке не звертав ніякої уваги, начебто есесівця й не існувало… Їм не можна було не стикатися в роботі, але вони, ніби зговорившись, уміли порозумітись без слів, жестами. При зустрічі Глобке мовчки кланявся, а Фалькенберг мовчки кивав. Цим справа й обмежувалась.

Без відома Фалькенберга давати гудок на перерву і кінець роботи не дозволялось, а він старався вигадати кожну зайву хвилину. І зараз він стояв нерухомий, мов жива туша, ніби уособлюючи собою сваволю і жорстокість окупантів.

Уже минула зайва хвилина.

Із своєї заскленої конторки вийшов худорлявий, сухенький, як завжди чисто виголений, з акуратно пов'язаним галстуком Глобке.

Він підійшов до Фалькенберга, вийняв великого кишенькового годинника і показав його есесівцеві. Той мовчки кивнув і хвацько сплюнув убік. Глобке повернувся і попрямував до котельної.

У тонні холодного паровоза очищав колосники від нагару підручний робітник Кость Голованов. Він зголоднів і чекав гудка, наче манни з неба.

Як і багато його товаришів, він сприймав гудки по-різному. Два гудки, вранішній і післяобідній, що закликали до роботи, дратували його. Не через те, що він був ледарем і не хотів працювати, а тому, що доводилось витрачати свій час і молоді сили на окупантів. А два інші гудки, що кликали на відпочинок, підносили настрій, пом'якшували його злість.

І ось, нарешті, гудок завив.

Всі покинули робочі місця.

Кость виліз із топки, хутко спустився з паровоза й обтрусився від іржавого пилу. Обличчя його було чорне, тільки світились білки по-хлоп'ячому пустотливих очей та рівні, як один, зуби.

Хлопець витирав клоччям руки, коли до нього підійшов Глобке.

— Як ваші справа, юначе? Коли закінчуйт? — поцікавився він, граючись кінцем ланцюжка від годинника.

— Завтра, Карле Августовичу. Дуже-таки багато нагару.

— Це є вірно, — згодився Глобке. — Завтра душе допре. Бажаю вам приємний апетит.

Глобке попрямував до виходу, Кость — слідом за ним.

Порівнявшись із Фалькенбергом, Кость привітався, хоч прекрасно знав, що, вимагаючи привітань, сам есесівець ніколи не відповідав на них. Так сталося й зараз.

«Свинюка товстом'яса!» відзначив про себе Кость і гайнув упоперек залізничних колій.

Кость жив у районі вокзалу і на обідню перерву завжди ходив додому.

Дорога йшла через віадук, за бетонованим муром, що відгороджував територію станції, і забирала тринадцять-п'ятнадцять хвилин, тому Кость користувався нею рідко, а ходив додому навпростець.

Перестрибуючи через рейки, він досяг поворотного круга і, хвацько перемахнувши через високий мур, опинився на Поперечній вулиці, від якої до його провулка рукою подати.

Цей короткий шлях забирав усього три-чотири хвилини.

Кость притишив ходу і став уважно поглядати на паркани. На одному він помітив намальованого невмілою рукою чоловічка з тоненькими, як ниточки, руками й ногами. На тулубі в чоловічка можна було розгледіти дві цифри: 9–13.

Лише двоє могли зрозуміти значення цих цифр: той, хто писав, і Кость. Ніякий шифрувальник не зміг би розгадати зміст малюнка. Припустімо, хтось зрозумів, що цифра «9» означає сьогоднішнє число, а цифра «13» — час дня. Ну й що з цього? Чи зможе він скористатися своєю кмітливістю? Ні.

Будинок, в якому жив Кость із матір'ю, мав дві невеликі кімнатки, прихожу і кухоньку. Своїми білими стінами він яскраво виділявся з зелені вишневого садка, того самого садка, де в листопаді сорок першого року Кость знайшов пораненого комбата Чорноп'ятова.

Кость вбіг у прихожу і гукнув:

— Мамо!

— Я… я… — відгукнувся тихий голос, і з кухні вийшла маленька, худенька жінка років шістдесяти.

— Мамочко, мерщій теплої води! — квапливо попросив Кость. — Треба вмитись і негайно бігти до міста.

Він крадькома зиркнув на стіл, де його чекав сніданок: варена картопля, скибка чорного хліба і склянка молока. Поборовши спокусу, Кость скинув спецівку, вмився над тазом, надів святкові штани, причесався і квапливо вийшов на вулицю.

Малий на зріст для своїх вісімнадцяти років, Кость ступав широко, розгонисто, руками допомагаючи ходьбі, і від цього здавався більшим. Час від часу він стріпував головою, відкидаючи назад волосся.

«У моєму розпорядженні сорок п'ять хвилин, — міркував про себе хлопець. — Що ж виходить? Якщо туди двадцять, та назад двадцять, та п'ять хвилин там, то вийде сорок п'ять. Не годиться.

Треба встигнути забігти додому і хоч переодягтися. Доведеться налягти… Невдалий час призначив Митрофан Федорович… Видно, щось термінове. Не інакше… Він ніколи в перерву не викликав мене».

Зекономивши п'ять хвилин, Кость добрався нарешті до крамниці, де продавались випадкові речі.

Тут, як завжди, товпився, люд. Кость оглянувся навколо, обвів байдужим поглядом полиці з товарами, обійшов довге приміщення, затримався кілька секунд біля жінок, що розглядали туфлі, й попрямував до прилавка, за яким стояв, схрестивши руки, Калюжний.

— Покажіть, будь ласка, мені сорочку, — попросив Кость, — краще трикотажну.

Калюжний мовчки, із звичайним сердитим виразом і, як здалося Костеві, дуже повільно повернувся до полиці й почав перебирати на ній кілька різнобарвних сорочок. Він робив це знехотя, ніби знав, що покупець перед ним нічого не вартий, тільки щупає товар і нічого не візьме.

А в Костя дрижала з нетерплячки кожна жилка, і в душі він потроху лаяв свого старшого за повільність. Йому хотілось крикнути: «Та давайте, давайте будь-яку, Митрофане Федоровичу! Ви ж знаєте, що мені це байдуже, а тягнете! Я ж спізнюся!…»

За Костьовими підрахунками вже минуло хвилин зо три.

Нарешті Калюжний виклав на прилавок синю сорочку й завмер у незворушній позі, склавши руки на грудях. Кость швиденько розгорнув її і, забувши спитати про ціну, сказав:

— Ця мені подобається! Беру… Загорніть…