В океані - Панов Микола Миколайович. Страница 16

— Не забувайте, що матеріали для романів, як правило, беруться з життя, — усміхнувся йому з-під окулярів майор Людов.

Агєєв і Жуков швидко йшли до міста мимо кораблів і портових будівель. Над пірсами блищали кораблі, над темними водними закрутами — суднові вогні й сигнали.

Кінчилася військова гавань. Біля стінок злегка похитувались рубки й щогли рибальських шхун та баркасів, пофарбовані в синій, зелений, жовтий кольори. Згорнені паруси — довгі гострокінцеві джгути — темніли серед ледве помітних на фоні вечірнього неба снастей. На широких кам'яних плитах пристані були розстелені для просушки довгі сіті суден, що повернулися з лову.

Шлях у місто вів широким шосе мимо навалених по обочинах розбитих проржавілих ворожих автомашин і танків, мимо понівечених зенітних гармат, химерні обриси яких вимальовувались у напівтемряві. «Скільки часу, як закінчилася війна, а залізний брухт звідси нам ще возити й возити», подумав боцман, відкидаючи з дороги роздавлений фашистський протигаз, що попався під ноги.

Все чіткішими ставали попереду міські вогні. Будиночки, що стояли окремо один від одного, обгороджені незмінними парканчиками, тепер товпилися трикутниками черепичних дахів, темніли вузькими прорізами вікон.

І знову починалися провали темряви. У густіючій пітьмі було видно, що в багатьох будинках немає шибок, високі підвіконня обпалені пожежами, які бурхали тут багато днів тому.

Окремі будинки змикалися в міські вулиці. Вулиці здавалися тісними коридорами з будинків старовинної роботи, що щільно притискались один до одного.

Ставало більш людно. У смугах падаючого з вікон світла виникали силуети перехожих. Жіночі обличчя визирали з вікон. Але й тут раз у раз перетинали шлях купи щебеню, зверху нависали каркаси розбитих балконів, напівзірвані вивіски з прізвищами колишніх власників підприємств. А далі знову мерехтіло неяскраве світло ліхтарів, злітало сліпуче полум'я електрозварки, чулися голоси робітників, повискування лебідок, що піднімали вгору штабелі цегли.

Теслярі рухалися на підпірках риштовань, каменярі розгойдувались у підвісних альтанках. На розчищених пустирях, поряд з присадкуватими старезними будниками тут і там виростали коробки нових багатоповерхових корпусів.

Пройшовши мимо старовинного пам'ятника морякам — героям Гангута (фашисти, зайнявши базу, вивезли за місто і намагалися знищити масивний гранітний обеліск, а він ось відновлений на старому місці, темніє шліфованими гранями в освітленому сквері!), Жуков повернув у ще вужчий лабіринт переулків.

Він озирнувся. Мічман трохи відстав, затримався на виході із скверу, серед темного чагарника, обнесеного низькою чавунною огорожею.

У сквері шурхотів опалим листям вітер.

Висячий ліхтар на майданчику біля обеліска скупо освітлював листя дерев, гладенькі східці постаменту, ґратчасті, вигнуті спинки лавок на бульварі. Хтось підвівся з дальньої лавки. Серед чорних стовбурів рухався, віддаляючись, невиразний силует жінки.

«Чи не Клава?» подумав Жуков, подався знову до скверу.

Мічман напружено вдивлявся в силует.

— Тетяна Петрівна? — почув Жуков його здивований, нерішучий оклик.

Силует розтанув у темряві, зник за дальніми стовбурами дерев.

— Товаришу мічман, ви що? — підійшов до Агєєва Жуков.

— Ні, це я так… обізнався…

Голос Агєєва знову звучав твердо.

— Ну що ж ви, товаришу старший матрос! Ідіть, показуйте шлях.

Жуков рушив у переулок. Агєєв ішов поруч.

Вони увійшли в темні склеписті ворота одного з будинків. Повіяло вогкою прохолодою.

У глибині проходу тьмяно світилося запнуте щільною завіскою вікно. Поряд виднілися трохи відчинені двері. Біля дверей ходив міліціонер.

— Отак ми їх і застали трохи відчиненими, коли з комендантським патрулем сюди прибігли, — обернувшись до мічмана, сказав збуджено Жуков.

Під поглядом міліціонера Агєєв дістав з кишені посвідчення. Коротко пояснив причину приходу. Мигцем глянув на Жукова, на його пальці, в яких була затиснута записка про звільнення.

— Та ти ж розповідав, що двері були замкнені.

— Були замкнені, а як повернувся я з патрулем — дивимось, вони вже відчинені.

Міліціонер пропустив їх усередину.

Біля столу сидів офіцер у білому кітелі з погонами майора. Він глянув на тих, що ввійшли, і його заклопотане, кутасте обличчя осяяла усмішка. З-під круглих окулярів усміхались уважні, запалі очі.

— Товаришу… майор! — за давньою фронтовою звичкою Агєєв мало не назвав прославленого командира північноморських слідопитів капітаном.

— Здрастуйте, мічмане, давно не бачились, — сказав Людов, підводячись. Він простяг худі, вузлуваті пальці, і Агєєв радісно потис їх своєю сильною рукою.

— А я думав, демобілізувалися ви, товаришу майор! — усміхався Агєєв. — Філософією, думав, зайнялись, як нахвалялися…

— Еге ж, філософія… — Людов поправив окуляри. — Ні, не демобілізувався, Сергію Микитовичу… Так само, як і ви…

Фронтові друзі тисли один одному руки. Обидва — завжди стримані, вміли володіти собою — вклали в цей потиск глибоке почуття…

— Чим можу завдячити приємності бачити вас тут, Сергію Микитовичу? — помовчавши, спитав Людов. Ще з фронтових днів пам'ятав Агєєв, що колишній командир північноморських розвідників ніколи, з жодного приводу не висловлює явного здивування.

Жуков зупинився біля дверей. Майор, який так дружньо зустрівся з мічманом, не глянув, здавалося, в його бік і разу, проте Леонід відчував, що прикриті товстими скельцями очі ніби пронизали його наскрізь.

Крім майора, в кімнаті був ще зовсім молодий, строго підтягнутий лейтенант, який робив щось біля столу.

Ніяких ознак, що Клава повернулася додому. Невже не з'являлася з тих самих гар? Чи, може, її вже допитали? А чи не скоїлося чого лихого і з нею? Страшенно хотілось одержати відповідь на ці питання, але спочатку треба покінчити з іншим…

Ось він — цей злополучний ніж… блищить на столі, куди поклав його міліціонер, що почав вести слідство…

І ця страшна нерухомість застиглого біля столу тіла, прикритого тепер покривалом з ліжка.

І це задушливе повітря кімнати, в якій ще зовсім недавно бувало почував себе так добре…

— Прибув за наказом начальника експедиції, товаришу майор, — доповідав не кваплячись Агєєв. — Може, допоможу щось з'ясувати… Через те що в справу військовослужбовець нашої частини замішаний. — Жуков мимоволі зробив крок уперед. — Ось він, старший матрос Жуков. У нього є повідомлення…

— Товаришу Жуков, хочете в чомусь допомогти слідству? — запитав Людов.

Тепер ясно було видно крізь круглі увігнуті скельця, що в майора суворі, проте зовсім нібито не злі очі, які дивилися трохи втомлено.

— Так точно… — Жуков поспішав висловити все, скинути з душі нестерпний тягар. — Хочу доповнити, що писав у протоколі.

— Василю Прокоповичу, протокол! — сказав майор. Савельєв простяг йому заповнений аркуш. Людов підбадьорююче дивився на матроса.

Жуков глибоко перевів подих, ніби кинувся в крижану воду.

— Ніж оцей… Я його сьогодні тут у кімнаті залишив… Він мій.

— Так? Це ваш ніж? — неголосно перепитав майор.

Жуков кивнув, чекав, опустивши голову. Лейтенант поривчасто присунув до себе чистий аркуш протоколу.

— Чому раніше не сказали про це? Як ваш ніж потрапив сюди? — пролунав різкий голос лейтенанта.

— Забув його, як посварилися ми… На столі відкритим залишив… Коли виходив, ніж спересердя й забув…

Він підвів голову. Лейтенант не моргаючи пильно дивився на нього гострими очима.

— З ким посварилися? — Лейтенант був — увесь увага.

— Ну з Клавою… з Шубіною, звичайно…

— Чому у вас виникла сварка? Ви їй ножем загрожували?

— Не загрожував я ножем… Оці консерви ним відкривав… — Жуков говорив уривчасто, похмуро, не глядячи на лейтенанта.

— Може, на грунті ревнощів посварилися? Потерпілого до неї приревнували?

Жуков швидко підвів голову. Нахилившись уперед, лейтенант продовжував вдивлятися в нього. Загрозливо похитувалась над аркушем паперу чорна блискуча авторучка.