В океані - Панов Микола Миколайович. Страница 20

— Не збагну — чого вам од мене треба? Не хотіла я його вбивати, ніж мені під руки потрапив.

Савельєв намагався дивитися байдуже.

— Ви продовжуєте твердити, що не знали раніше вбитого?

— І тепер його не знаю…

Вона спробувала кокетливо посміхнутися Савельєву. Лейтенант втупив очі в протокол.

— І як це я з ним справилась, сама не збагну…

— Після того як він упав, ви дзеркало із стіни не знімали?

— Дзеркало? — вона явно здивувалася. — Навіщо б мені було знімати його.

— А може, все-таки згадаєте, хто був убитий? — Лейтенант швидко глянув на неї. — Не був він ким-небудь… ну, із залицяльників ваших?

— Ото ще вигадали — залицяльників, — обурено фиркнула Клава.

Вона конфіденціально схилилася в бік Людова, до письмового столу, дивилася правдивим поглядом великих темнокарих, запалених слізьми очей.

— Вірте слову, товаришу майор, я з самим Жуковим тільки й зустрічалася. Він одружитися зі мною обіцяв.

Вона схлипнула, зморгнула сльозинку.

— Хоч у ресторані в дівчат спитайте — з самим Жуковим Льонею гуляла… Ніяких йому через мене неприємностей не буде, скажіть?

Людов зняв окуляри, почав старанно протирати скельця.

— Дуже турбуєтесь про нього?

— Як же не турбуватися… Його одного кохаю.

— А льотчика Борисова хіба не кохали? — ніби ненароком, надівши окуляри, спитав Людов.

Шубіна ледь здригнулася. Її погляд став напружений, але вона не опустила очей.

— Якого Борисова?.. А, цього… Ні, це я просто так, час із ним проводила.

— А чому захворіли, коли літак Борисова розбився?

Вона продовжувала дивитися прямо, але її погляд дивно скосився, глибокі зморшки виступили на лобі.

— Хіба я захворіла? Не пам'ятаю… — Вона напружено думала. — Може, й захворіла… Адже шкода людини…

— Вам не було шкода, коли отруїли вино, яким частували його! — Людов підвівся з-за столу. Вона встала теж.

— Я… я… — її голос раптом огрубів, зробився хрипким. — Я не вино з ним разом пила.

— Літак Борисова розбився через вісім годин після того, як ви пили з ним це вино, — повільно, відчеканюючи кожне слово, говорив Людов. — Шеф ваш, який дав вам отруту, дав і протиотруту. Ви знали, що отрута почне діяти, коли Борисов буде у випробному польоті.

Вона довго мовчала. Дрібні крапельки поту скочувалися на її підбриті брови.

— Вигадуєте. Не отруювала я ніякого вина. І про якого шефа говорите — не знаю.

— Про того, хто мав ключ від вашої кімнати, не раз приходив до вас.

— Навіть не розумію, про що говорите. — Очі знову заволоклися сльозами від незаслуженої образи. — І знайомих у мене тут нікого, крім Льоні Жукова, немає…

Жуков увійшов до кабінету, ніби задихавшись, під темносиньою фланельовкою поривчасто здіймалися його смугляві, мускулисті груди. Але майор бачив, що Жуков задихається не від швидкої ходи — глибоке хвилювання прозирає в кожному його русі.

Майор Людов був у кабінеті сам.

— Ну, товаришу Жуков, сідайте. Розповідайте, що вас тривожить.

Він указав на широкий зручний диван, що стояв у глибині кімнати, сів поряд із Жуковим, поклав на диван розкриту пачку цигарок. Жуков наче й не помітив цигарок, його груди здіймалися весь час нерівно й швидко.

— Відпросився… З Клавдією Шубіною побачитися мені треба… Одне питання уточнити.

— Що це за питання, через яке вам уночі записку про звільнення з корабля дали?

— Мені мічман Агєєв із запискою про звільнення допоміг… Мучить мене, що я в таку справу замішаний. Комсомолець я, радянський моряк… Не говорила вона вам, що в неї тут родич є?

— Чому вас цікавить це питання?

— Підозрюю — неправду вона мені сказала… — Замовк, збирався з думками. Спокійно, не дивлячись на нього, сидів поруч майор. — Було таке діло… Якось дуже мені побачитися з нею захотілось… А вона мене не чекала… В порту я на попутну машину сів.

Жуков розповідав, і в пам'яті його виразно постав літній сонячний день із свіжими запахами солоного вітру, корабельного дьогтю, смоляних колод — незабутніми запахами порту. Грузовик трусився по вулицях бази, і мимо пролітали розцвічені сонцем шибки будинків, листя, що тріпотіло на бульварі, афіші й вивіски магазинів.

— І бачу з машини — сидить вона з кимось на бульварі на лавочці, розмовою захоплена. Окликнув я її та й махнув просто на ходу через борт.

Жуков провів язиком по засмаглих губах.

— Підбігаю до неї, а вона вже одна встає мені назустріч, від радості сміється. «Хто це, питаю, з тобою був?» А його й сліду нема на бульварі…

Відповідає: «Ти що, ревнувати здумав? Родич це мій, дядько». — «Який такий родич, ніколи ти мені про нього не казала?» Взяла мене під руку, пішла поруч. «А що про нього казати? Даремно ревнуєш. Один ти в мене коханий на світі».

— Роздивитися ви цю людину встигли? — спитав майор

— Мигцем, з грузовика я його бачив. З вусиками нібито… Непримітний на вигляд.

— Чи не той самий, якого в кімнаті Шубіної вбитим знайшли? — Жуков здивовано глянув. — Подумайте, не поспішайте.

— Та вона ж сказала, що той їй не знайомий.

— Відповідайте на запитання! — різко сказав майор.

Жуков сидів, опустивши очі, вперши в коліна сильні руки, його брови зійшлися в одну суцільну лінію.

— Ні, точно сказати не можу. Схожість ніби є, тільки дядько був старший, з вусами…

Майор підвівся з дивана.

— Добре. Пройдіть ось у ці двері, почекайте…

Шубіна знову сиділа перед майором.

— Так, значить, родич, дядько у вас все-таки є?

Вона втомлено поправила волосся.

— Він поїхав. Минулого місяця поїхав звідси.

— І давно ви зв'язані з цим вашим дядьком?

— Зв'язана? — її покоробило від цього слова. — Та з тих пір, як він жити сюди переїхав, мені посилочку від тітки привіз.

— А в посилці що було? Шовкові панчохи, одеколон?

— Капронові панчохи і грошей трошки. — Вона спробувала посміхнутися, але вираз страху все більше проступав на її обличчі.

— Почали ви з панчіх і одеколону, а кінчили — самі знаєте чим… — роздільно вимовив Людов. — З тих пір як він вашу розтрату покрив…

— Яку розтрату? — ослаблим голосом запитала вона.

Людов дивився на неї пильно.

— П'ять місяців тому ви денну виручку в касу не здали, пропадали десь два дні… Потім повернулися, повністю віддали гроші… розжалобили всіх… Тоді вас купив цей материй шпигун?

Вона довго мовчала. Провела рукою по обличчю. Заговорила квапливо:

— Ви все знаєте… Коли я виручку прогуляла, не знала, що робити, він мене на вулиці зустрів, запропонував допомогти… Натомість наказував, щоб іноді я з кімнати своєї йшла на вечір. Звелів, щоб я йому запасний ключ віддала. І коли познайомилася з льотчиком цим, не думала я, не гадала, що так кінчиться все… А потім Жукова покохала, хотіла виїхати з ним звідси, з минулим порвати… А цей гад усе ходив за мною… Сил більше не стало терпіти… І вбила я його, щоб розплутатися з ним.

— Це з ним вас зустрів на вулиці Жуков?

Вона закивала.

— Його знайшли у вашій кімнаті вбитим?

Вона закивала ще енергійніше.

Майор узяв зі столу фотознімок, простяг через стіл… Чоловік середнього віку, з короткими вусиками, в робочому простому піджаці… Шубіна глянула на знімок, повернула назад.

— Він? — запитав Людов.

— Цього я ніколи в житті не бачила!

— Запросіть! — сказав майор Савельєву.

Савельєв ступив до внутрішніх дверей. Шубіна швидко повернулася разом із стільцем, дивилася на двері.

Ввійшов Жуков. Коли побачив Шубіну, його заклопотане обличчя проясніло. Пішов до столу, дивлячись тільки на Клаву, — вона сиділа нерухомо, дивно витягнувшись на стільці.

— Товаришу Жуков! — окликнув Людов.

Леонід глянув на майора. Той простягав йому кілька знімків.

— Знайомий вам хто-небудь із них?

Жуков перебирав знімки. Товстий чоловік з квадратним понурим обличчям… Юнак з волоссям, що впало на лоб… Чоловік середнього віку, з малопримітними рисами обличчя, з короткими вусиками… Жуков впізнав його зразу.