В океані - Панов Микола Миколайович. Страница 31

— Оце вже точно, — розчулено сказав Агєєв. — Чим далі в чужі краї — тим рідніша радянська суша.

Він зіскочив з кіль-блока, неквапливо пішов у бік «Прончищева».

З палубної надбудови криголама вийшла, зупинилася біля поручнів Таня Ракитіна. І хода могутнього прославленого боцмана, в міру того як він наближався до Тані, ставала все невпевненішою, майже боязкою.

— Тетяно Петрівно! — неголосно покликав мічман.

Вона повільно обернулася.

— Погодка он яка стоїть після шторму. Дивіться — чайки на воду сідають. Недарма старі люди кажуть: «Якщо чайка сіла у воду — жди, моряк, тоді погоду».

Він зупинився поряд з нею… Ні — зовсім не такими незначними словами хотілося почати цю розмову. Ракитіна мовчала.

— Правильну співають матроси пісню… — Ще звучав баян, хор голосів линув над рейдом у час заходу сонця, і в душі мічмана кожне слово знаходило дедалі більш хвилюючий відгук. — У поході хвиля б'є, сіллю очі роз'їдає, а кохані у нас на серці завжди. Куди око дивиться, туди серце летить.

Він скоса глянув на неї — чи не нав'язує знову Тетяні Петрівні надто явно свої почуття? Незаживаючою ранкою жила в пам'яті тодішня її відповідь: «Для мене радість бути вашим другом, повірте» — відповідь, що виключала освідчення в коханні.

— А буває — кохання це саме і до поганого доводить, — продовжував розсудливо мічман. — От хоч би сигнальник наш Жуков. До головотяпства дійшов, ніж забув у кімнаті вертихвістки, а тим ножем людину вбили.

— Хіба він ножем був убитий?

Мічман від несподіванки здригнувся. Таня повернулася до нього. Її губи були напіввідкриті, якесь настирливе питання жило в її погляді.

— Точно — ножем…

Він очікувально мовчав, але вона не додала нічого, знову дивилася в далечінь, поклавши на поручні свої смуглі пальці. І боцман докоряв сам собі — замість щирої розмови налякав дівчину розповіддю про вбивство!

— Сергію Микитовичу, — тихо сказала Таня, — бувало з вами так, що довго мрієш про щось, чекаєш чогось великого-великого, здається — найголовнішого в житті, а дочекаєшся — зовсім усе не те, і замість радості тільки неспокій і горе?

Її голос ставав усе тихшим, не обірвався, а ніби вичерпався з останніми, майже пошепки вимовленими словами.

— Яке у вас горе? Скажіть.

Але вона тріпнула волоссям, ніяково почервоніла, вдячним рухом торкнулася його руки.

— Ні, це я так сказала…

Вона пощулилась у своєму легкому пальті.

— Вітер який холодний. Я в каюту піду…

Справді дув береговий бриз. Вода рейду злегка вкрилася брижами, хоч чайки, як і раніше, погойдувались на хвилях і обрій на весті був чистий. Але коли Ракитіна зникла за важкими дверима надбудови, Агєєву здалося, що погода зіпсувалася непоправно.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

НОРВЕЗЬКИЙ ЛОЦМАН

Караван заходив у норвезькі шхери. Лоцман Олсен вдивлявся в берег, потім глянув на репітор гірокомпаса.

— Форті дегріс, — сказав лоцман.

— Право руля. Курс сорок градусів! — скомандував Сливін голосно, щоб чули рульовий і сигнальник.

— Право руля, курс сорок градусів! — повідомив капітан Потапов у штурманську рубку.

Вони стояли на містку недалеко один від одного: командир експедиції, капітан криголама і норвезький лоцман — невисокий моряк у чорній тужурці з золотими нашивками на рукавах, у високому кашкеті з королівською короною й латинськими буквами «ЛОС» на позолоченому значку.

Чотирикутний лоцманський прапор — верхня половина біла, нижня червона — майорів на щоглі «Прончищева». Швидко перебираючи фал, Жуков піднімав на нок верхньої реї сигнал повороту праворуч.

Попереду маленький чорний «Пінгвін» підняв такий самий сигнал, повільно показував правий борт.

Карпов за склом рульової рубки повернув колесо штурвала, дивився на цифри компаса.

«Прончищев», ідучи за «Пінгвіном», повертав праворуч, тягнучи за собою на вкорочених буксирах важкий док. Лягаючи на новий курс, стальна громада доку описувала півколо.

— На румбі сорок градусів, — доповів рульовий.

Караван ішов прямо на чорну зубчасту стіну велетенських ребристих скель, що прямовисно здіймалися над спокійною синьою водою.

— Фіфті файв дегріс, — роздільно сказав, спираючись на поручні, норвежець.

— Право руля. Курс п'ятдесят п'ять градусів, — скомандував Сливін, швидко підняв важкий бінокль, що висів на грудях, почав дивитися на стіну скель, яка наближалася.

Здавалося, тут немає проходу, караван іде просто на берег. Але ось скелі почали повільно розсуватися, розчинялись, як ворота фортеці, відкривали вузький, лазурносиній фарватер. А попереду вже виростала нова стіна скель, і вона теж здавалася непрохідною…

Маленькі жовточервоні будиночки — високо над обривами де-не-де вкритих зеленню гір…

Округлі чорні острівці серед голубого зибу фіорду… Маленькі рибальські човники на воді. Рибалки ніби задрімали в них.

Лишилися позаду похмурі хвилі і штормовий вітер Каттегату. Легкі смуги нерухомих хмар ледь рожевіли в ранковому небі.

Напружений, заклопотаний голос норвезького лоцмана зовсім не в'язався з навколишньою театрально красивою природою.

— Файв дегріс лефт, — сказав лоцман.

— Ліво руля. Курс п'ятдесят градусів, — скомандував Сливін.

Знову відкрився вузький скелястий прохід. Він повільно розширювався, попереду розгорталася широка синява.

Спершись на штурманський стіл, лейтенант Ігнатьєв старанно вів прокладку, відмічаючи тонкою лінією шлях криголама, всі його круті повороти.

Увійшов Курнаков, поклав бінокль на диван.

— Виходимо на чисту воду. Піду, товаришу лейтенант, трохи приляжу.

— Ви б по-справжньому відпочили, Семене Іллічу, — самолюбиво сказав Ігнатьєв. — Можу запевнити — вахту здам як слід.

Не відповідаючи, Курнаков вийшов з рубки.

На містку лоцман Олсен трохи підняв кашкет, пригладив біляве з сивиною волосся, знову насунув козирок на зморшкуватий лоб. Швидко по-англійськи щось сказав Сливіну.

— Херре Олсен говорить, — пояснив Сливін Потапову, — найскладнішу частину фарватеру пройдено.

— О, не треба мене називати херре! — Олсен заговорив по-російськи, повільно підбираючи слова. — Нагадує німецьку… У Норвегії від фашистів багато лиха.

— В такому разі, містер Олсен…

— Містер — теж недобре. Нагадує англійську. В Норвегії трошки багато розмовляють по-англійськи… — Олсен підбирав слова. — Я хочу просити називати мене товариш.

— Товариш Олсен говорить, — сказав Сливін, — що найскладнішу частину фарватеру пройдено, а в Бергені ми матимемо хороший відпочинок.

Олсен задоволено закивав, усміхнувся Сливіну, і капітан першого рангу відповів йому дружелюбною посмішкою.

Він вдивлявся в обличчя норвезького лоцмана, жовтуватокоричньове, як старий пергамент. Обличчя звужувалося донизу, від широкого костистого лоба з очима, які ховалися під сивими кошлатими бровами, до запалих щік і маленького, щільно стиснутого рота. Обличчя людини, що багато бачила, багато пережила. Сливін не міг забути, як здригнулося воно від хвилювання під час першої розмови лоцмана Олсена з радянськими моряками.

Коли лоцманський бот підійшов до борту «Прончищева» і худорлявий старик у високому кашкеті та довгополому дощовику з ходу вхопився за поданий йому трап, у два ривки опинився на палубі криголама, — моряки експедиції одразу визнали в ньому досвідченого мореходця. Поривчасто й легко лоцман збіг на місток, відрекомендувався командирові експедиції, потис руки Потапову, Курнакову, Андросову.

— Веар велкоммен! [3] — сказав Сливін, потискуючи худі вузлуваті пальці. Обличчя лоцмана, що зберігало суворо офіціальний вираз, проясніло. Він сказав щось по-норвезьки. Сливін усміхаючись розвів руками. Лоцман перейшов на калічену англійську мову, дуже поширену в скандінавських портах.