В океані - Панов Микола Миколайович. Страница 52

Стоячи на носу криголама, боцман трохи пригнувся, верхні ґудзики його робочого кітеля відстебнулися, визирали синьобілі смуги тільника. Але зараз боцман не помічав цих иепорядків у своєму одязі. Він був цілком захоплений роботою.

«Пінгвін», що недавно пройшов біля борту «Прончищева», підняв велику хвилю. Кидальний кінець, поданий з юта «Пінгвіна», не долетів до борту криголама, впав у море. Боцман встиг помітити — матрос з кидальним кінцем надто перехилився через борт, не міг добре докинути кінець через неправильне положення тіла.

— Звішуватися за борт не треба, змах кращий буде! — крикнув Агєєв услід маленькому кораблю. І тепер, коли «Пінгвін» знову підходив до криголама, помітив ще здалека, що його пораду прийнято: довгорукий матрос, тримаючи «на туйсь» широкий моток тонкого троса, правильно стоїть біля борту.

Низький чорний «Пінгвін» пройшов майже впритул біля носа криголама. Кидальний кінець, обважнівши від вологи, просвистів у повітрі, торкнувся палуби «Прончищева».

Перш ніж він устиг зісковзнути, мічман підхопив його, потяг з води прикріплений до нього прядив'яний провідник. І стальний трос, підтягуваний десятками рук, поповз на палубу вслід за прядив'яним.

На кораблях кружляли електрошпилі, згинались і випростовувалися спини моряків.

— Мічмане, дивіться, щоб слабина була! — кричав у рупор з містка Сливін.

— Єсть! — відповів у рупор Агєєв. — Віра! — вигукував вій команду, звичну ще з часів роботи на цивільних кораблях. — Стояти із зовнішнього боку тросів! — попереджав моряків, які без достатньої обережності працювали на баці.

— Семафор на док — по місцях стояти, з якоря зніматися! — скомандував, нарешті, Сливін. Зняв кашкет, під холодним вітром витер спітнілий лоб.

Жуков писав прапорцями над сірим з просинню океаном, що гойдався у безсонячному світлі запнутого хмарами неба.

Було видно, як злетів над доковою баштою, забився на вітрі білий круг на довгому червоному полотнищі — вимпел-відповідь: «Ясно бачу».

Лоцман Олсен нервово ходив по містку криголама. Курнаков вийшов із штурманської рубки, стояв прямий, мовчазний. Усе в штурманському хазяйстві готове до продовження походу.

Над нерухомим доком почав здійматися металевий грім. Було видно, як виповзають із води на палубу чорні кільця якірних ланцюгів.

«Не підвів Ромашкін. Часу не гає, добре розвертається з якір-ланцюгами», подумав головний боцман.

Крутилася широка стальна котушка носового шпиля. Смички якір-ланцюга з гуркотом струмували на палубу криголама крізь клюз. Матрос із шлангом у руках обминав ланцюг, із клюза ринув за борт пінистий водяний струмінь.

«Пінгвін» гойдався недалеко на хвилях. Трос, що з'єднував його з «Прончищевим», ішов провисаючою частиною в глиб океану.

— Якір чистий! — крикнув Агєєв у мегафон на місток.

— Якір чистий! — доповів старший помічник капітанові Потапову.

— Стоп шпиль! — скомандував старший помічник.

Караван рушив у бік шхер. Пропливали мимо похмурі обриси острова Скумкам.

Агєєв не поспішаючи йшов на корму.

Відчинилися двері палубної надбудови. Звідти нетвердо ступив, сперся на поручні схудлий Фролов, біліючи забинтованою головою.

— Зараз же поверніться! — суворо сказала Ракитіна, вийшовши вслід за ним на палубу.

— Та я, Танечко, тільки на хвилинку. Вітру морського понюхати. Сил немає більше киснути в каюті!

Фролов глибоко дихав, жадібно дивився в океанську далечінь.

— Дайте хоч прочитати, що там з доку пишуть…

— Якщо зараз же не повернешся в каюту, — чесне ленінське, напишу рапорт капітанові і більш коло тебе не ходитиму. Користуєшся тим, що лікар вийшов, — сказала Таня.

Її очі так виразно блиснули, що Фролов покірно повернувся до дверей.

— Та я тільки б ще півхвилинки…

— Побалакай у мене! — обірвала Таня, притримуючи двері. Фролов попрямував у коридор. Він і справді почував себе ще дуже кволим…

Таня зупинилася біля поручнів. Постояла, обернулася до дверей, побачила Агєєва, що затримався недалеко.

— Сергію Микитовичу! — радісно вигукнула Таня.

Вона поривчасто ступнула до нього. І мічман, увесь засяявши, простяг обидві руки, ввібрав у свої долоні її легкі, гарячі пальці.

— А я й не знала, що ви тепер з нами… Чого ж не зайшли, не провідали? — говорила Таня з усмішкою, обережно вивільняючи руку.

— Не встиг, Тетяно Петрівно, — теж усміхався Агєєв. — Та я тепер часто до вас навідуватимуся. Ще, може, набриднути встигну, заважатиму вам Дімку Фролова лікувати.

Він жартував — увесь під владою радості, що охопила його, але Таня спалахнула, сердито зсунула брови.

— Набрид мені цей ваш Дімка. Неслухняний, базікало. Ходиш, ходиш коло нього, а він ось вирветься, і все лікування йде нанівець.

— Ні, Фролов хлопець хороший, душевний… — продовжував мічман жартівливо, але раптом осікся — щось вразило його в Таниному розпаленому обличчі. — Він і справді людина хороша, — серйозно, тихо сказав мічман. — Якщо, Тетяно Петрівно, до серця він вам… Сергій Микитович замовк, внутрішньо весь, напружився. Так напружувався на фронті, в бою, коли бувало піднімався з укриття, знаючи: наступної миті, може, вдарить тебе смертельна куля.

— Я таких, як він, базікал, хвальків ненавиджу, — гаряче, пристрасно сказала Таня. — Чому він завжди нісенітниці плете? Чому він нестерпний такий, нескромний? Не такий, як деякі інші…

Агєєв слухав, опустивши очі.

— Подвигами своїми на Півночі хвастається раз у раз. І в базі, коли мене пройтися запрошував, показав на пам'ятник морякам-гангутцям і каже: «А я ж теж гангутець, на Ханко воював. Мені з бойовими друзями ще не такий пам'ятник поставлять…» Ну навіщо, навіщо так про себе казати?..

— Значить, ви пам'ятник цей бачили? — майже мимоволі вимовив мічман.

— Бачила… — вона відверто глянула в його потемніле обличчя. — Сергію Микитовичу, що з вами?

— А того вечора, коли я в бібліотеці вас не застав, ви біля пам'ятника цього не проходили?

Вона мовчала, тільки обличчя її зблідло. Він мовчав теж, потім сказав роздільно, не відводячи очей:

— Татусь мій, Тетяно Петрівно, при нагоді бувало прислів'я одне згадував: «З брехнею світ пройдеш, а назад не повернешся».

— З брехнею? — повторила вона. І раптом якийсь болісний вираз з'явився на Таниному обличчі, затремтіли губи, безпомічно і водночас гордовито скосилися очі.

Вона смикнула ручку дверей, не сказавши більше й слова, — зникла в надбудові.

Мічман пройшов на корму, де рівномірно спліскувалися, трохи натягнувшись, два стальних троси в білому кипінні забортної піни.

Знову охоплювали його звичні похідні відчуття: тремтіння і похитування палуби, безупинний свист вітру. Але де той глибокий спокій, та радість заслуженого відпочинку, які звичайно наставали після успішно закінченої роботи?

Несподівано серце його забилося ривками.

— Сергію Микитовичу, — почувся звідкись здалека задушевний тихий Танин голос.

Вирішив не оглядатися, потім озирнувся. Ні, це тільки вчулося йому. Він стояв і стояв, дивлячись на вируючий слід криголамних гвинтів.

Знав — не можна весь час отак стояти. Треба, нарешті, зважитися. Піти до Андросова, доповісти про свої дивовижні підозріння. А ноги наче приросли до палуби. Та ось він зітхнув, рішуче пішов по шкафуту. Похмуро дивились очі Агєєва з жорсткого, ніби відлитого з темної міді обличчя.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

МАЙОР УСЕ ПОЯСНЮЄ

— Заходьте, — сказав Андросов, озиваючись на стриманий стук.

Агєєв увійшов, мовчки попрямував до столу, за яким, схилившись над паперами, сидів Андросов. Юхим Овдійович підвів голову, чекав.

Дозвольте доповісти. Поговорити мені треба «в одній особливій справі.

Голос Агєєва звучав приглушено, важко.

— Сідайте, Сергію Микитовичу, — сказав утомлено Андросов. — Викладайте вашу особливу справу.