Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 36

Проте поки Сахно наладнає свій апарат, ми заберемо в професора ще трохи часу й розповімо читачеві про чудного сторожа, щоб із цим уже покінчити.

Років кілька тому трапилась під містом велика залізнична катастрофа. Багато було понівечених і поранених. Операторам головного інституту експериментальної хірургії було багато роботи. Вони різали, відтинали, зашивали і прирощували людські м’язи, нерви, судини та кістки. Живого матеріалу довкола не бракувало. Особливо чимало нагод для найсміливіших операцій припало на долю трансплантаційного відділу. Нещастя теж треба було скористати й здійснити завдяки йому кілька експериментів надзвичайної наукової ваги. В результаті наука пересадки органів збагатилася багатьма новими досягненнями, і не один із страшно покалічених, безнадійно поранених був несподівано повернений до життя.

Між іншими понівеченими швидка допомога приставила до інституту двох братів. Один був пошматований, майже роздертий на шматки. Але головні органи зазнали невеликих ран, і він ще жив. Другий був зовсім цілий, непокалічений, але мав одним одну різану рану в артерії і дорогою до інституту вмер, його привезли ще теплим, але вже безповоротно мертвим.

Професор Трембовський поглянув на обох. Старший брат був ще живий, але руки й ноги у нього були потрощені, обличчя було розчавлене й подерте. В молодшого були і руки, і ноги, обличчя також зосталось непопсоване.

Професор Трембовський роздумував лише кілька хвилин. Він розпластав обох братів на операційних столах. У живого старшого були розтрошені обидві ноги. Він випиляв попсовані шматки кісток і викинув їх. його помічник тим часом випиляв точнісінько такі ж шматки з ніг мертвого молодшого брата і пригнав їх до контурів ніг старшого. Аналогічне довелося зробити з правою рукою. Десять сантиметрів приліктевої кістки довелося позичити для старшого брата від мертвого молодшого. З лівою рукою роботи було куди більше. Ліва рука старшого живого брата нікуди не годилася. Кістки були розтрощені на дрібні шматки. Уся рука — це був шкіряний мішок, набитий кривавою мішанкою з дрібних кісточок, пошматованих м’язів і подертих нервів. Професор ампутував її всю. Потім він відтяв ліву руку з мертвого молодшого брата. Пильнуючи цілості, незайманості й життєпридатності кожної судини, м’яза і нерва, професор Трембовський пригнав і пришив цю руку старшому, ще живому братові. Потім він наказав асистентам перелити живому братові рештки крові з мертвого брата і пішов до інших поранених. Усе. Везіть оперованого в палату і вживіть усіх заходів, щоб жив.

Чи згадувати про те, як, користуючись з того, що хворий добре спав під наркозом, помічник професора в цей же час зробив дрібні поправки на його фізіономії — підрівняв шов довкола голови, залатав діри на щоці та підборідді, пришив пацієнтові носа, що був розчавлений.

Два роки вилежав цей, складений із двох братів і ще якогось третього дяді, чоловік у клініках інституту і виписаний був під ім’ям одного з братів. Він не був, певна річ, на всі сто процентів такий, як здорові люди. Ноги в нього погано згинались, у правій руці й на спині з’явились невралгічні болі. Ліва рука — ота братова рука — працювала і взагалі поганенько. Вона була півсуха. Щось негаразд було з живленням нервової системи. Зшивання нервів — надзвичайно важка річ, це знає кожний хірург. Скільки їх треба було зшити, коли пришивали цілу нову руку! Там, звісно, були якісь огріхи. Лівою рукою пацієнт не працював. Але сама по собі вона була жива. Хто знає, може, за якийсь час природа відновить і нормальне живлення нервів?

Професорові шкода було відпускати з-під свого нагляду такий надзвичайний експонат трансплантаційного мистецтва. Та й самому “експонатові” несила було розлучитися з лікарем, який повернув його до життя із небуття. Отож зшитого з двох братів чоловіка залишили при інституті на пенсії. Він непогано виконував нескладні функції сторожа при професоровому кабінеті і навіть маніпулянта на підготуванні трупів до секції ^[28] .

Шкутильгаючи, він ввійшов до кабінету з тацею. На таці він приніс свіжі склянки з чаєм та сухарі. Потім він залишив тацю з склянками і повернувся до малої операційної, до нових трупів. Він мав їх обмити і дезинфікувати.

Тим часом Сахно наладнала свій апарат. Вона влаштувалася поруч професора біля його письмового столу, ближче до штепсельної розетки, вийняла ламповий шнур, увімкнула вилку від апарата, і мотор загув. Сахно натиснула клавіш, він м’яко віддзвонив, і в одному з віконець апарата спалахнула мікроскопічна синя лампочка.

— Що це вона робить? — стиха нахилився до Коломійця Думбадзе.

— Зараз побачиш, — була багатозначна відповідь.

— Це схоже на якийсь новий прилад з асортименту електротерапії. Цікаво.

— Ну, вже й електротерапія! Ото ще нужденна річ! — презирливо й компетентно скривився Коломієць, немовби він був не студент останнього курсу, а досвідчений лікар із багатолітнім стажем. — І взагалі — терапія! Що з неї проти хірургії? — він був у великому піднесенні після баченого щойно на обході.

— Дарма ти так говориш, — відгукнувся Думбадзе. — Сама хірургія теж мало що може. Раз у раз вона буває безсила проти хвороби, а операція тільки шкідлива.

— І це говориш ти? Хірург? — із жахом схопився Коломієць.

Думбадзе вже вдруге сьогодні вражав його своїми надто критичними сентенціями про свою спеціальність.

— Так. Це говорю я. І саме тому, що я хірург. Хірургові треба бути не тільки добрим техніком оперування, а й всебічно освіченим лікарем, його завдання — не тільки оперувати, але й уникати операцій іншими способами лікування. Це сказав Сабатьє, славетний французький хірург, сто років тому. І ці сто років тільки підтвердили його думку.

Коломієць хотів був іще щось палко заперечити, але Думбадзе спинив його. Загальна увага всіх присутніх була скерована на двері. Власне, не на двері, а на те, що відбувалося по той бік дверей, у коридорі. Там буа якась метушня, щось стукало, хтось немовби сперечався чи, власне, умовляв когось. Із хриплого й придушеного голосу не важко було впізнати професорового чудного сторожа, живий експонат трансплантаційного відділу.

— Гражданин, та не можна!.. Та не можна ж… Я ж вам кажу… Та верніться, гражданин!..

Хтось, очевидно, намагався зайти до кабінету, і вірний сторож не хотів його пускати. Професор поморщився й роздратовано глянув на двері. Всі також заворушилися, збираючись встати і визирнути до коридора. Одна тільки Сахно не звернула на це ніякої уваги. Вона й далі спокійнісінько вицокувала на своїм апараті. Клавіші м’яко віддзвонювали їй, і дрібнесенькі різнобарвні лампочки відсвічували з малесеньких віконець апарата. Гомін у коридорі тим часом зростав. Уже хтось сіпав ручку дверей, і хтось другий — певне, сторож — притримував двері з того боку.

І от саме в ту мить, як Думбадзе встав і пішов до дверей довідатися, що там таке, — саме тоді двері раптом широко розчинилися і на дверях з’явився якийсь незнайомець. Ззаду, з-поза його спини, визирала сердита й перелякана фізіономія професорового сторожа.

А втім, нежданий незнайомець був нежданий і незнайомий тільки для професора та його асистентів. Сахно, Коломійцеві та докторові Івановському він був дуже добре відомий. Це був той самий потвора, що його ми вже бачили сьогодні вранці на квартирі в Сахно. Він переступив поріг, зробив два кроки й спинився.

Поруч нього, з-поза його спини, визирав другий каліка, відомий уже професорів сторож. Він тупцював довкола чудного незнайомця, що так нахабно вдерся без дозволу до професорового кабінету. Цей другий каліка аж ніскільки не був подібний до першого. Він шкутильгав на обидві ноги. Він був сутулий, і ліве плече було нижче від правого: Ліва рука коротша від правої. Ноги в нього були прирощені. Рука була братова. Він був нещасний і спотворений, але справжній і живий. Він був людина.