Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 58

Івановський, завжди такий спокійний та витриманий, дуже хвилювався. Він спинився, щоб зробити віддих.

В залі була абсолютна тиша. Тільки в операційній дзюрчала вода. Доктор Гальванеску мив руки.

— Ну? — гримнув удруге професор.

— Ми зробили досліди над кожним окремим органом. Ми перевірили їх з погляду їхньої анабіотичності. Ми вивчили всі фізико-хімічні процеси, що відбувалися в клітинах організму. Ми всіма способами силкувалися встановити, живі чи неживі клітини цього органу.

По залу пройшов тихий гул. Всі засовалися на місці, зачовгали ногами, всі потовпилися ще ближче. Цікаво, що ж виявили доктор Івановський та його молоді помічники. Може, й справді клітини цих препаратів уже загинули і не варто марно возитися з їхнім відживленням? Доктор Івановський знову ковтнув слину:

— Який жаль, професоре, що ми не почали справи саме з цього!

Професор кашлянув і поліз п’ятірнею в свою сиву чуприну. Ці слова вже торкалися безпосередньо його. Це ж він мусив би почати справу саме з цього.

— Ну? — гримнув він знову.

— Ми почали з відомого вже вам апарата, яким агроном Сахно управляла мертвяками. Ми спробували його на номері два і номері три. Номер два і три чудово піддаються управлінню. А раз так, значить, вони живі. Бо ж коли б клітини були вже мертві, то ці механізовані організми не могли б виконувати своїх робочих функцій. Адже робочої функції окремих м’язів препарата досягається тільки через вплив електроструму на клітини цих м’язів. І струм може вплинути тільки на живі клітини. Отже, професоре, вони живі!

Легкий гомін, проте значно менший за попередній, знову пройшов по залу. Препарати були живі. Отже — в чому ж справа? Професор Трембовський теж заспокоївся. Своє чергове “ну” він уже вимовив незрівняно спокійніше. Вже знову з певним виразом іронії.

Доктор Івановський заспішив. Вода в операційній усе дзюрчала. Доктор Гальванеску ще мив руки.

— Але ми не спинилися на цьому, професоре. Ми взяли на перевірку кожний внутрішній орган, який тільки могли досягти, не розтинаючи тіла: печінку, нирки, шлунок, різні залози і таке інше. Ми вжили для цього просвічування рентгеном, гальванізацію, впорскування, хромоскопію… Ми вивчили знекровлені організми з усіх боків. Ми простежили нервову систему, всі тракти обміну, насичені неорінгерлоківською рідиною. Нарешті…

Доктор Івановський спинився віддихнути. Крім того, він хотів звернути увагу присутніх на новий спосіб визначати живі чи мертві тканини, який фактично вони щойно встановили, запозичивши його для медицини з досвіду хімії. І це був найпевніший, власне, спосіб.

— Нарешті, ми перевірили тканини всіх органів на опромінювання!

Справа в тому, що хімічні процеси, які безперестанку відбуваються в живому організмі, супроводжуються певним випромінюванням. Кожна клітина живого організму, як встановили хіміки, посилає в просторінь цілий сніп невидимих променів. Їх можна піймати відповідно обробленим фотоелементом. Але такі промені посилає в просторінь тільки жива клітина. Мертва клітина не променює.

— Ну? — вже зовсім глузливо запитав професор. Він не був надто гарячий прихильник новаторств сучасної хімії та фізики з погляду використання їх для медицини. — Ну, ну?

— Вони променюють! — урочисто закінчив доктор Івановський. — Усі органи променюють. Значить, значить…

Доктор Івановський мало не задихнувся.

— Значить? — перепитав професор.

— Значить, вони живі!

— Живі?

— Живі!!! — з тріумфом вигукнув доктор Івановський.

Професор похитнувся на носках і викотив очі на доктора Івановського. його обличчя знову червоніло, червоніло й червоніло. Він наливався кров’ю. І раптом він вибухнув гучним, нестримним, веселим і щирим реготом.

Хірургічній сестрі довелося принести професорові склянку води. Він захлинався реготом, махав руками і майже посинів. Ковтнувши води, він трохи заспокоївся.

— Ой, не можу, чудово, чорт забирай, вони живі? Значить, вони живі? Ха-ха!

Доктор Івановський стояв ще блідіший. Губи йому тремтіли.

— Я не розумію, чого ви так смієтеся, професоре?

— Чого я сміюся? Хо-хо! Напад реготу відновився знову.

— Та зрозумійте ви, хімік ви нещасний, що всі ці ваші досліди нікому, ніякому чорту й не потрібні! Хо-хо-хо! Таж без того відомо, що вони живі.

— Звідки це відомо? — хутко перепитав доктор Івановський.

— Таж сам Гальванеску це сказав!

Це було вірно. Сам Гальванеску визнав, що він першого разу збрехав, і признався, що обидва знекровлені живі. Живі! Для чого ж було ще доводити це, раз воно й так відомо, раз сам Гальванеску це сказав?

Доктор Івановський гнівно нахмурився.

— Сам Гальванеску, — роздільно повторив він. — Сам Гальванеску… А на чорта мені здався ваш Гальванеску, коли дослідним шляхом дійшли цього ми самі. Ми самі!

— Браво! — розітнувся жіночий викрик і зразу ж засоромлено урвався.

Всі здивовано обернулися. То вигукнула, не стримавшись, товаришка Петрова. Професор глянув на неї гостро і знищувально. Так дивляться на трамвайного сусіду, коли він віддавлює вам мозоль.

На хвилинку в залі знову зробилося тихо. Було чути тільки дзюрчання води з операційної. Доктор Гальванеску вже кінчав мити руки і мав приступити до операції.

— Ну, — звів брови професор, — чого ж ви, власне, хочете, докторе Івановський? Я не розумію вас… Навіть коли ви й установили, що наші об’єкти живі, то це ж зовсім не аргумент для того, щоб знімати операцію. Навпаки, в такім разі це ще один аргумент за те, що її конче треба робити. Чорт мене забирай, коли це не так!

— Так, професоре! — відказав доктор Івановський. — Але ж зовсім не потрібно, щоб її робив доктор Гальванеску. Її можемо зробити ми самі. Наприклад, я і інтерн Думбадзе.

Було видно, що Петровій і на цей раз хотілося вигукнути “браво”. Але вона стримала себе. Вона тільки протислася крізь натовп до доктора Івановського. Ставши поруч, вона нишком знайшла його руку і потиснула її так міцно, що доктор Івановський мало не скрикнув. Потім таким же способом потиснула руку й Думбадзе.

Професор відступив трохи набік і глузливо подивився на свого асистента.

— А секрет неорінгерлоківської рідини, докторе?

Доктор Івановський знизав плечима.

— Бачите, професоре, ми прийшли до того висновку, що її секрет не має ніякого значення для відживлення. Цей секрет скеровано тільки на найкраще сприймання електроструму, і все. Звичайну рінгерлоківську рідину, відому кожному студентові, в цьому разі хімічно ускладнено певними елементами, що підносять, збільшують її електропровідність для кращого піддавання управлінню. Тільки! Для справи живлення клітин це не має ніякого значення. Отже, ми можемо здійснити відживлення таким же способом, як це зроблено тиждень тому із самим доктором Гальванеску… Крім того… крім того, я думаю, що й взагалі в рідині ніякого секрету нема. Її відмінність проти звичайної рінгерлоківської рідини нам виявить перший-ліпший хімік-лаборант…

Доктор Івановський раптом урвав мову. Він прикипів поглядом до одної точки позаду всіх.

Всі зразу озирнулися.

Позаду, на порозі операційної, з піднесеними вгору, вимитими вже й запудреними руками стояв доктор Гальванеску. Він немовби застиг, замірившися на зухвалий несподіваний напад.

— Льобже у е-т-і-ль? (Об’єкт? Де ж він?) — спитав він французькою мовою.

Він був уже готовий. Він ждав.

Він спинився на порозі. Погляд доктора Івановського спинив його. Він прийняв цей погляд і відповів таким же довгим, пронизливим і ворожим. Так завмерли вони на кілька секунд, міряючи один одного гнівними й погордливими очима.

Доктор Гальванеску не знав мови, якою сперечалися перед ним у залі доктор Івановський з професором. Він не міг знати, про що тут говорилося. Але він бачив очі доктора Івановського, і цього йому було досить, йому стало зрозуміле все. Все, що тут говорилося. Все, що тут робилося. Він зрозумів, що перед ним не тільки ворог, але й суперник. І що суперник цей нізащо не відступиться з поля змагання. Бо ж він — не тільки суперник, а й ворог. Він битиметься до кінця.