Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 6

Сказавши це, доктор Гальванеску одчинив бокові двері й зник за ними.

Розгублена й збентежена, Сахно деякий час не рушала з місця. Вона ніяк не могла зібрати думки й оговтатися в несподіваних і курйозних — коли не сказати більше — обставинах. Вона була б простояла так, дурнувато кліпаючи очима, всі п’ятнадцять хвилин, коли б не нова несподіванка.

— Поспішайте. Ваше кофе прохолоне, — раптом почулося звідкілясь згори.

Сахно аж кинулася з несподіванки. Потім глянула вгору. Там нікого не було. Говорила жирандоль. Тобто гучномовець, справно захований серед їх скляних прикрас.

Почервонівши, засоромлена, що знову пошилась в дурні, Сахно поспішила в коридор. До шостих дверей було далеченько, і Сахно з якимсь моторошним почуттям мандрувала повз анфіладу порожніх покоїв, дратуючись, що, здається, починає побоюватися, чи не підслухує, чи не підглядає десь із кутка чудернацький господар…

П’ятнадцять хвилин — це небагато часу для того, щоб сяк-так зорієнтуватися. Проте, прибираючись і переодягаючись, Сахно встигла дещо роздивитися. Одведена для неї кімната була прибрана з комфортом, якого годі було сподіватися в цьому сільському закуткові. Вигідні й зручні меблі, раціональні і з смаком дібра: ні оздоби на стінах і стелі, люстра, багато різних ламп, припасованих так, щоб, коли їх окремо засвічувати, кожна з них освітлювала якийсь один куток, лишаючи цілу кімнату в сутінку. По кутках чимало різноманітних пристосувань для одягання й роздягання, для писання й читання та сила-силенна більших чи дрібніших кнопок і вимикачів, що призначення більшості з них Сахно так і не змогла відразу збагнути, а помацати не наважувалася. Звичайно, тут же телефон, радіоприймач і окремо — гучномовець, замаскований в горішньому нічному ліхтарикові. Кімната мала чотири високих вікна, що всі виходили на широку галявину парку. Галявину перетинав білий мур, і за ним виднівся шмат поля.

Все це побачила Сахно мимохідь, бо вже на тринадцятій хвилині перебування в кімнаті, з горішнього гучномовця почувся голос доктора, який сповіщав, що кофе на столі і він кидає до склянки дві грудки цукру.

Ці говорильні, поначіплювані на кожному кроці, вже добре надокучили Сахно, г у відповідь на запрошення до кофе вона впівголоса вилаялася. Але, роздумавши, постановила собі цього більше не робити, бо, хто ж його знає, може, десь під ліжком стоїть мембрана, що транслює чудному господареві кожне слово, промовлене наодинці.

Ідучи назад коридором до тераси, Сахно заглянула у вікна надвір. Всі ці покої, як виявилося, містилися в одному з великих і, очевидно, з багатьох корпусів будинку. Кімнати в цьому корпусі були тільки з одного боку, бо вподовж простягався довгий коридор-галерея з вікнами до палісадника. Як і в садку та покоях і взагалі в цілому домі,— Є ніде не видно було ні людини, ні будь-якого живого створіння. Здавалося, в цьому розкішному маєтку живе одним один його оригінал-господар. Така думка з’явилася в Сахно саме зараз, коли, ідучи повз вікна, вона поглядала у палісадник. Там якраз відбувалася вечірня поливка квітів. Але, скільки не придивлялася Сахно, ніде не було помітно садівника. Квіти обходилися без нього. Водограї, що густо й систематично були розташовані серед клумб, самі раптом вибухали дощем рясних крапель і спрямовували свої струмені то на одну, то на другу клумбу, з легким порипуванням обертаючи свої сита туди і сюди. Забавку й естетичну окрасу — водограї — було механізовано й раціонально використано для зрошування.

Доктор Гальванеску чекав на Сахно, задумливо розмішуючи ложечкою кофе. Правду мовити, Сахно на це трохи здивувалася, справедливо припускаючи, що й розмішування цукру слід було б механізувати.

— Ви майже пунктуальні. Це добре, — милостиво привітав її господар, глянувши на годинник. — Сідайте й пийте кофе. Це кофе з моїх плантацій. Мені коштувало чимало праці культивувати тут цю рослину. Але тепер вона вже добре прищепилася. Я не запитав, яке ви п’єте кофе, бо в моїй господі я частую гостей тільки моїм кофе, виготовленим за моїм рецептом.

Сахно подякувала і покуштувала кофе. Тим часом професор натиснув кілька клавішів на своїй оригінальній машинці, що знову нерозлучно стояла біля нього. Сахно не витримала і поцікавилася, що це він робить. Господар охоче пояснив:

— Це, бачите, невеличкий (я не казатиму “кишеньковий”, бо він ще мало вдосконалений для таких розмірів) радіотелеграф. Сидячи тут, я переказую свої розпорядження в різні кінці мого маєтку.

— Хіба ви скрізь хазяйнуєте самі?

— Доводиться, на жаль, самому. Я не маю певної і спритної людини, яку б міг настановити за свого підручного.

— Це дуже важко і забирає, мабуть, багато часу?

— Не кажіть. Ця штучка, — професор вказав на апарат, — мені дуже допомагає. Це чудовий підручний. Мовчазний і швидкий. А головне — виконує те, що я сам хочу… В моїм ділі,— Є додав він трохи згодом, — я не терплю якоїсь іншої ініціативи, крім моєї власної.

Кофе, як виявилося, було тільки загальною назвою вечері й її першим словом, його змінила легка закуска з гостро приправлених, пряних овочів, що мало смакували Сахно після густого та міцного кофе. Після закуски довелося випити кілька мікроскопічних чарочок різних настоянок. Все це стояло тут же, під рукою, в невеличкій шафі. Вже після цього доктор сповістив, що зараз буде гаряча страва, і натиснув клавіш. Зразу ж, наче тільки й чекавши на це, з глибини тераси з’явився лакей. Це була перша людина, яку побачила тут Сахно, і, треба признатися, навіть зітхнула легко, зрадівши з того, що тут-таки є живі люди.

Але, розглянувши добре цього індивіда, мусила вона констатувати, що чудар-господар і людей до послуг собі добирає таких кумедних, як і сам. Принаймні зовні лакей був мало схожий на звичайних людей цієї професії.

По-перше, виправка. Тут було перевершено всяку військову муштру. Слуга рухався плавко і зовсім беззвучно. З максимальною точністю рухів і жестів. Жодного зайвого жесту, жодного нерозрахованого повороту. Підборіддя й вуса були йому так начисто виголені, що можна було думати, ніби волосся там ніколи й не росло. Обличчя мав якесь дивне, наче хворе, без звичайного переливу тонів від зафарблення кров’ю: і чоло, і щоки, і ніс, і вуха були однакові, смугляво-червоні. Волосся — шорстке й кучеряве. Очі затуляли чорні окуляри.

“Негр чи папуас”,— Є думала собі Сахно, поглядаючи на незграбні довгі фалди фрака, білу манишку, а особливо — густо-чорні окуляри, що різко контрастували з фізіономією слуги. Розпитатися в господаря вона не наважувалася.

Але господар сам, перехопивши, мабуть, цікавий погляд Сахно, заговорив про лакея.

— Як вам подобається виправка? — посміхнувся він навздогін слузі, що поставив страву й пішов так само тихо, як і прийшов.

— Н-да, виправка… — хитнулася Сахно. — Дуже добре.

— Ха-ха! А зовнішність?

— Він негр?

— Ні. З дуже рідкого, майже вимерлого, племені нільських хамітів ^[16] . На ймення — Хаквілавіліс. О, я багато потрудився над його вихованням. Тепер так важко знайти доброго слугу.

— Н-да, — невиразно мугикнула Сахно.

— Ці профспілки, вечірні університети, газети і все таке інше, — скривився професор, — страшенно псують нижчі класи людей. Перший-ліпший дикун куди кращий від нашого кваліфікованого культурного лакея… Чи, може, при вас такого не можна говорити? — ласкаво поцікавився професор. — Може, ви соціалістка?

Сахно ще раз невиразно мугикнула.

— А головне, — вів далі доктор Гальванеску, за своєю звичкою не чекаючи на відповідь, — він німий, сліпий і глухий (втратив усе після віспи, від якої я його врятував). Особливо похвальні якості для прислуги.

Вже починало сутеніти. З саду линули дурманні пахощі південних квітів і приємна свіжість від водограїв. Між іншим, на цих саме водограях Сахно змогла пересвідчитися й у раціональності радіоапарата Гальванеску та великої вправності його невидимих слуг. Під час вечері професор раз у раз відкладав виделку, щоб поцокати на своєму апараті. Після одної з таких “гам” поливання квітника враз припинилося і водограї, виконавши свою функцію, плавко й дружно перейшли до виконання чисто декоративної ролі. Їхні струмені були тепер скеровані вгору і чудернацькими гірляндами червоно відсвічували проти проміння вечірнього сонця.