Прекрасні катастрофи - Смолич Юрий Корнеевич. Страница 81

— Скажіть, — сказав він, силкуючись не виявляти особливої цікавості,— Є скажіть, місцеві мешканці завжди ходять тільки голі?

— Ні,— Є просто відповів Яма, — у нас ходять голі тільки до одинадцятої години ранку і від п’ятої по обіді до захід сонця. В інші години вони вдягаються. Вдома ж у хаті ми завжди ходимо тільки голі.

Думбадзе був цілком задоволений.

В цей час у кінці прямої вулиці виник силует високої і великої будівлі. Циліндровою чотириповерховою білою баштою височіла вона й панувала над околицями.

— Сольготель, — сказав Яма, — ми приїхали.

— Як ви сказали?

— Сольготель. Це наша управа й готель для приїжджих. У першому поверсі міститься наша урядова громадська установа, в другому — зали, де відбуваються всякі громадські зібрання, в третьому й четвертому — помешкання для приїжджих, готель.

— Хіба у вас буває так багато приїжджих, що тут потрібний такий великий готель?

— Він не такий великий. В ньому помешкань тільки на двадцять чоловік.

— Невже? — Думбадзе здивовано поглянув на величеньку будівлю, де, за його розрахунками, цілком вільно міг би розташуватися цілий полк військових.

— А приїжджих, — докінчував Яма, — у нас буває чимало. Урядові особи, іноді туристи, іноді гості когось із громадян та постійно — пацієнти, що закінчили лікування в Спектрарії і затрималися на деякий час тут.

Тим часом автобус уже спинився під Сольготелем і шофер повідчиняв дверцята.

— З приїздом, — вітав він. — Милості просимо.

Всі, крім Нен-Сагора та місіс Ліліан, вийшли на тротуар.

— А ви, сер? — поцікавився сер Овен Прайс.

— Я маю тут свою окрему хату, — відповів Нен-Сагор. — Місіс Ліліан теж спиняється в іншому місці. Прошу, — звернувся він до всіх, — заходьте, розташовуйтеся, відпочивайте. Вам подадуть зараз сніданок. Обідати я прийду до вас.

Автобус рушив і зник за рогом.

Приїжджі повинні були самі побрати свої валізки, бо назустріч їм ніхто не вийшов, і рушили за Ямою, його велетенська постать, тільки він став на ноги, знову примусила всіх інших незручно скулитися. Велетень лікар хутко пішов нагору широкими кам’яними сходами.

— Мехто! — гукав він. — Мехто!

Згори зашаруділо, загув мотор, і до площадки вестибюля тихо спустився скляний ліфт, його дверцята відчинилися, й звідтіля вийшла молода дівчина. Подорожні мимоволі поточилися від неї трохи назад.

Молоденька, ще з ледве помітними опуклостями грудей дівчина була на зріст мало чим нижча від велетня Ями. Вона привітно й весело посміхнулася до нього. Яма щось коротко сказав їй не зрозумілою для подорожніх мовою.

Мехта зробила невеличкий запрошувальний жест до приїжджих. Вона пропонувала двом — ліфт був невеличкий — зайти до кабіни.

Сер Овен Прайс переміг свій острах перед дитиною-колосом і, взявши сера Кеммері під руку, ввійшов до кабіни, їхні стурбовані обличчя ще майнули за склом кабіни під стелею: вони все ще крадькома позирали на незвичайного ліфтера.

В другій парі поїхав сер Вебенс і Думбадзе. Коломієць з Ямою піднялись останні. Альбертові Сю через його мізерну комплекцію було дозволено ввійти разом із ними.

Ліфт приставив їх нагору, на самісінький верх, просто на дах-терасу. Сонце заливало округлу площадку тераси, обведену високою — до підборіддя серові Прайсові і до грудей дівчинці біля ліфта — сіткою. Альбертові Сю сітка була вище голови.

Коломієць став біля ліфта й роздивився. Альберт Сю, як мала дитина, тримався за його руку.

— Що, сер Коломієць, — пищав він, — вам тут буде до біса роботи! Це ж усе чудовий матеріал для газетних інформацій.

Коломієць не відповів і підійшов до решти приїжджих. Вони всі згрудилися біля сітки і, спершися на поручні роздивлялися навкруги.

Красивий і цікавий краєвид простелявся довкола. Ціле містечко було в них під ногами. Рівні радіуси широких вулиць, цілком схожих на ту, якою вони допіру приїхали, розбігалися в різні кінці від п’ятикутної площі, на якій стояв Сольготель. Море зелені заливало розлогі квартали, розсічені замкненими лініями поперечних провулків, що оперізували шість чи сім разів містечко й розходилися децентричними п’ятикутниками від центральної площі. Примхливий геометр і тут не зрадив себе: всі лінії, кути та площини були точно виміряні й суворо планіметричні. Кожний квартал у цьому плані лежав то великою рівнобічною трапецією, то більшою площиною, що далі залягала вона від центральної площі. За останнім колом трапецій починалися луки й переліски. На них зараз можна було бачити невеликі отари овець і череди корів. Один з боків останнього п’ятикутника поперечної вулиці проходив над берегом озерця, як надбережжя. Кілька човнів біліли на причалах біля неї. Ще кілька човнів тут і там видніли на самій дзеркальній поверхні води. На набережній у цю хвилину спинилася машина: то під’їхав лікар Нен-Сагор, — там був його дім. По той бік озерця, біля того місця, де вузенький зигзаг струмка впадав у непорушну поверхню озера, бовваніло кілька будівель з високими фабричними димарями. Сивий дим курів зараз з усіх димарів.

Коломієць підійшов ближче. Думбадзе зачаровано прикипів очима до краєвиду без горизонтів. Краєвид не мав горизонтів, бо звідусюди — із сходу, півночі, заходу й півдня — обмежений був шпилястим обрієм кратера.

— Га? — зустрів Коломійця Думбадзе. — Як вам це подобається? Нічого собі країнка? Мені здається, що мене привезено в якийсь розкішний цілющий санаторій.

3 сер О в цей час похмуро переглядалися. Сер Овен Прайс щось мовив і торкнув сера Освальда Кеммері. Сер Освальд Кеммері теж щось мовив і торкнув сера Олівера Вебенса. Потім усі троє багатозначно перезирнулися.

— Так… — сказав сер Овен Прайс.

— О… — сказав сер Освальд Кеммері.

— Я з вами згодний, — сказав і сер Олівер Вебенс.

Після того всі троє саркастично посміхнулися.

— А що я вам казав? — тріумфально мовив сер Овен.

— Ви мали рацію, — зітхнув сер Освальд.

— Яз вами згодний, — погодився й сер Олівер.

— Альберте! — гукнув сер Овен. — Занотуйте це. — І він урочисто підніс пальця догори.

— Так, Альберте, це треба занотувати, — підтримав сер Освальд.

— Занотуйте, Альберте, — зрадів сер Олівер.

— Що ви там побачили, мілорди? — поцікавився Думбадзе.

— О! — багатозначно сказав сер Овен.

— Н-так! — урочисто сказав сер Освальд.

— О так! — тріумфально сказав і сер Олівер.

— А саме?

Сер Овен Прайс, терапевт, став навшпиньки й захитався на носках своїх лакерок.

— Нотуйте, Альберте, — проказав він, — я вам диктуватиму: по-перше, містечко Геліополь розроблено за точним планом. Досить стати на високому місці, наприклад, на терасі Сольготелю, щоб побачити — так і нотуйте, Альберте,’- щоб побачити, що ціле містечко розплановано, як п’ятикутну зірку. Кожна вулиця становить один з її променів… П’ятикутна ж зірка, як відомо всім, є емблема комунізму і символ комуністичної зарази…

Сер Овен Прайс, терапевт, переможно оглянув усіх присутніх. Сер Освальд і сер Олівер зробили те ж саме. Коломієць і Думбадзе поглянули ще раз на містечко.

Справді, загальна форма його виглядала, як п’ятикутна зірка…

— Ну й ідіоти, — промимрив Коломієць.

Думбадзе, здається, промимрив те саме.

Кожному з гостей в Сольготелі було відведено окреме й непогане приміщення. Розкошів міських буржуазних готелів тут не було, але були всі вигоди для спокійного життя й відпочинку. Кожне приміщення складалося з двох кімнат площею 16–17 метрів кожна. Одна з цих кімнат мала призначення для роботи, друга — виключно для спання. Крім того, в кожному приміщенні була, певна річ, ванна й туалетна. Вмебльовані покої були зовсім просто, виключно речами місцевого кустарного виробу — з дерева й соломи. В першій кімнаті стояв робочий стіл, шафа, канапа, півдесятка стільців. В другій — ліжко, шафа, столик та кілька табуретів. На підлозі лежали солом’яні мати. В кожній кімнаті було по одному, на цілу стіну, широкому вікну. В першій кімнаті це було вікно з звичайного прозорого скла, в спальній скло було блакитно-матове. Електричні лампи скрізь були блакитні; в першій кімнаті на робочому столі стояла лампа простої конструкції, але на чотири лампочки, що запалювались окремо: блакитна, жовта, синя й прозора. Праворуч од вхідних дверей на стіні в кожному приміщенні висів аркуш паперу, вправлений у скляну раму. Це був розпис внутрішнього розпорядку, писаний двома мовами — гінді та англійською. З цього розпису гості довідалися, що вони мають їсти п’ять разів на день: о шостій — кофе, о восьмій — сніданок, об одинадцятій — другий, о третій — обід, о восьмій — вечеря. Далі висловлювалося побажання, щоб усі постояльці лягали спати не пізніше десятої. Сніданки до покоїв не подавалися, і всі повинні були ходити їсти в загальну їдальню на третьому поверсі.