Боцман з Тумана - Панов Микола Миколайович. Страница 7

Медведєва вразило, що посмішка наче ніколи не сходила з цього вже не молодого, перетятого багатьма зморшками обличчя. Але, дивна річ, ця вічна посмішка не здавалася удаваною, недоречною. Щось дружнє, дуже привітне було в ній, наче внутрішнє світло осявало різкі, некрасиві риси…

Людов змахнув пил із стільця і сів. Знявши кашкета, звичним рухом поклав на перекладку під сидінням.

— Погодка… — сказав, струшуючи з шинелі розталий сніг, — надворі ще літо, а от будь ласка — заряд. Здається, Наполеон казав, що сюрпризи російської природи повинні враховуватись під час розробки будь-якого стратегічного плану? А він же дійшов тільки до Москви. А що б він сказав, коли б побував у Заполяр’ї?

Медведєв хмурився, все ще тримаючи в одній руці фотокартку, а в другій — кашкета.

— Наскільки мені відомо, — тон Людова став уривчасто-діловитим, — ви подали рапорт, щоб вас відкликали з торпедних катерів?

Медведєв мовчки кивнув.

— Ви пішли з торпедних катерів, тому що боялися… — Людов помовчав, підшукуючи фразу, — боялися стати причиною загибелі своєї сім’ї?

Медведєв упустив рамку і кашкет на стіл. Брови зійшлися в одну похмуру рису.

— Товаришу капітан, нічого подібного я не писав у рапорті!

— Звичайно, не писали, — підтвердив Людов. — І не могли писати, бо не знали нічого певного. Але я собі уявляю, як ви страждали, підстерігаючи з торпедами кораблі, на одному з яких могли бути ваша дружина і син! — Він помовчав, співчутливо дивлячись на Медведєва. — Заспокойтесь, Андрію Олександровичу. Всі три кораблі, на яких перевозили наших мирних людей, забраних в рабство, спокійно дійшли до місця призначення. Ми дізнавалися про час їх відходу і курс, своєчасно давали шифровки… Правда, останнього разу шифровка трохи запізнилася, ви вже, здається, хотіли виходити в атаку…

— І ви теж думаєте, що на цьому транспорті могла бути моя сім’я? — ламким голосом запитав Медведєв.

— Цього я не думаю, — повільно сказав Людов. — Я вірю в можливість різних збігів. Але робити таке припущення було б занадто наївно.

Медведєв важко сів на ліжко.

— Підсумуємо факти, — говорив далі Людов. — Ви зверталися до штабу партизанського руху з проханням встановити долю ваших дружини і сина, захоплених німцями під Ленінградом. Вам відповіли — правда ж? — що вашу сім’ю спершу тримали в концентраційному таборі, потім перевели в один з норвезьких портів для відправки на транспорті в Заполяр’я… Чи не так?

Затамувавши подих, Медведєв кивнув.

— Тепер, коли вашому рапорту дано хід, — помовчавши, сказав Людов, — з якою метою ви йдете на сухопуття?

Медведєв мовчав.

— Я уявляю собі ваші мрії… — Людов зняв окуляри, почав замислено протирати носовою хусточкою скельця. — Ви проситесь на передній край, думаєте зв’язатися з розвідниками, пробратися в німецькі тили, розшукати табір рабів, відбити свою сім’ю. — Капітан сидів без окулярів, на Медведєва дивилися дуже втомлені, добрі, глибоко запалі очі. Але Людов знову надів окуляри. Його голос став твердим. — Навряд чи це вдасться вам. Північна Норвегія — океан пустельних сопок. Ваші розшуки приречені на невдачу, навіть коли б командування пішло вам назустріч у цій сумнівній справі…

Медведєв поривчасто встав.

— Скажіть, капітане, навіщо ви почали всю цю розмову?

— Для того, щоб запропонувати вам перейти в моє розпорядження, — просто сказав Людов.

— У ваше розпорядження?

— Командуючий передав ваш рапорт мені. Я думаю, — ви саме та людина, яка потрібна мені для однієї операції.

— Операція за лінією фронту, в сопках?

— Говоріть тихше, — так, за лінією фронту, в сопках. Але спершу уточнимо, чи вірно я вас зрозумів. Ви комуніст і радянський морський офіцер. Тривога за сім’ю не може заступити у вашій свідомості думок про Вітчизну, розуміння радянського військового обов’язку. Основна ваша мрія — знищити фашистських загарбників; це визволить з гітлерівського рабства тисячі наших дітей і жінок. Чи так, старший лейтенанте?

— Вам, товаришу капітан, вдалося висловити найзаповітніші мої думки, — хвилюючись сказав Медведєв.

— Так от. Зараз командуванню необхідно встановити точні координати району, куди фашисти звозять наших людей. З якою метою — вам буде повідомлено пізніше. Самі ви не підете на розшуки своєї сім’ї. Ви допоможете тільки встановити місце, закінчать справу інші. Приготуйтеся до розчарувань. Приготуйтесь до безумовного підкорення інструкціям, які вам дадуть… Чи згодні ви піти у тил ворога назустріч невідомим небезпекам на невизначений строк? Ви…

Він не договорив. Медведєв кинувся до нього, стиснув його тонкі вузлуваті пальці. Не знаходячи слів, він тряс Людову руку.

— Якщо ви поламаєте мені пальці, — зморщившись сказав Людов, — я не зможу підписати наказ про ваше призначення.

Медведєв розчинив дверці шафи, вихопив пляшку вина, дві липких склянки. На дні однієї лежав недокурок, у другій лазила млява полярна муха. Витрусивши із склянок муху і недокурок, мовчки вибіг з кімнати.

— Андрію Олександровичу, не треба! — гукнув навздогін Людов.

З-за дверей чути було булькання і плескіт води. Медведєв повернувся з вимитими склянками.

— Я рідко п’ю, — уривчасто сказав він. — Востаннє випив з цієї пляшки, коли розставався з Настею. Думали допити після її повернення. Але задля такого випадку…

Багрова густа цівка билася об стінки склянок.

— Щоб не остання!.. — сказав Медведєв, урочисто піднімаючи склянку.

— Щоб не остання! — повторив Людов суворий тост військових моряків.

Вони випили, поставили склянки рядом.

— У вас добрі нерви, Андрію Олександровичу, — з повагою сказав Людов. — Хвилюєтесь, а в руці ні найменшого тремтіння.

Нахилився, витягнув з-під стільця кашкет, обмахнув його рукавом.

Медведєв дивився зачудовано.

— Зараз я вас залишаю, Андрію Олександровичу, — Чудно звучало для Медведєва це цивільне, ще не звичне тоді на флоті звернення. — Головне ми з вами скріпили. Ви переходите в моє розпорядження. Обдумайте ще раз цей крок. Немає вагань? Тоді прикиньте поки що: кого із свого екіпажу зможете взяти з собою. Потрібні двоє: радист і сигнальник.

Медведєв не встиг відповісти жодного слова. Капітан попереджуюче підняв смуглявий палець.

— Не поспішайте, обміркуйте кандидатури всебічно. Через півгодини чекаю вас у командуючого, в скелі… Думаю, — краще нам не йти вулицею разом…

Приклавши пальці до козирка, вийшов, тихо причинивши за собою двері…

Рівно через півгодини вахтовий червонофлотець перед овальним входом до скелі запитував перепустку у офіцера, який сюди підійшов.

Ранні присмерки вже огортали вулиці, кораблі біля причалів, площу стадіону, де зовсім недавно літав вологий футбольний м’яч, свистіли і тупотіли англійці, аплодували наші моряки, коли команда гвардійського есмінця забивала в англійські ворота гол за голом. Медведєв пред’явив посвідчення. Вахтовий натиснув кнопку дзвоника.

У глибині тунелю горіло електричне світло. Черговий офіцер вийшов із-за повороту.

— Старший лейтенант Медведєв? Проходьте.

Медведєв ішов тунелем, який похило заглиблювався в сопку. По нерівних кам’яних стінах сочилась вода, пролягали проводи, темнів свинцевий кабель.

Відчинилися важкі, оббиті резиною двері. Ще одні двері з високим сталевим порогом-комінгсом, як на лінкорі.

З’явився довгий прямий коридор, ряд дверей по обидва боки. З-за дверей чулася приглушена розмова, звучали телефони, постукували ключі телеграфу. Ад’ютант зупинився, пропустив Медведєва вперед, у невелику приймальну.

— Зачекайте, зараз вас прийме віце-адмірал.

… У кабінеті командуючого флотом сидів капітан Людов.

Простора склеписта кімната була глибоко під поверхнею сопки. Підлога устелена лінолеумом, на одній з оббитих пофарбованою фанерою стін — величезна карта заполярного сухопутного фронту. В глибині — письмовий стіл, перед ним — глибокі м’які крісла. Віце-адмірал, трохи згорблений дебелий моряк, з профілем, наче вирубаним з граніту, схилився над низьким широким столом — макетом морського фронту.