Загнуздані хмари - Романівська М.. Страница 23

— Дурненький! — сказав ласкаво Горний. — З твого невдалого трагічного жарту бачу, що ти губиш витримку. Але не треба, щоб ти годував марсіан; звідки ти взяв, що вони людожери? Треба, щоб ми цілком ясно з'ясували, чому саме виникла куляста блискавка і стабілізувалася частина хмар. Ми мусимо дати цілком вичерпуючий звіт Бюро погоди. Інакше… Інакше ми втратимо почесне ім'я першої станції дощування і станемо знову тільки… дослідною лабораторією, та ще й невдалою!

— Цього не може бути! — палко вигукнула Рая.

Тоді раптом підвівся Ролінський. Він пересунув свої окуляри аж на підборіддя, і жовта блідість вкрила його обличчя.

— Але я хотів би зауважити, — глухо сказав він, — що куляста блискавка ще й досі найважче місце в метеорології… Я це добре знаю… Вивчаючи кулясту блискавку, я колись намагався її відтворити, але… не міг. Двадцять років тому, — продовжував він, помітно хвилюючись, — ця мерзотниця зовсім несподівано трошечки нашкодила моєму життю… Ви, певно, чули. Вона знищила мою першу лабораторію і вбила мою дружину і мого помічника. І ніхто не може сказати, як і чому вона виникла саме цього разу.

Всі затихли, співчутливо дивлячись на старого вченого, тільки Горний бадьоро сказав:

— А ми зможемо це сказати. І навіть ви, Миколо Івановичу, бо саме вам я доручаю наукові висновки в цій справі.

— Я?.. — благаючи, промовив професор. — Я ж кажу, що я теж не знаю.

— Шановний професоре, на «Переможці» немає слова «не знаю»! — різко відповів Горний.

Бадьорий, немов наелектризований, він уже перейшов до іншої справи. Треба було дати десяток нових зауважень, наказів хімікові, інженерові, Гандіну… професорові. Новий наступ хмар мусив відбутися за два дні.

Мак виліз з-за олеандрів і підійшов до татка.

— Татку, я хочу з тобою докладно поговорити. Що… ти знаєш про наші привиди? — з хвилюванням спитав він.

Але Горний сказав зовсім байдуже:

— Добре, Мачку, про це колись, потім, зараз немає часу.

Мак навіть образився. Ні, він не розумів сьогодні татка. Адже він, такий розумний, мусив, нарешті, звернути увагу на ці явища! Макові здавалось, що їхні невдачі чомусь були зв'язані з цими галюцинаціями! Він же сам бачив цю літаючу кулю… Чи, може, то справді був відблиск кулястої блискавки і він просто боягуз?!

Поринувши в роздум, Мак не помітив, як лишився сам в кают-компанії. Усі вже розійшлися. Він почав ходити туди й назад сріблястою, мов місячне сяйво, доріжкою, та Муха, вскочивши до кімнати, перервала його думки. Вона почала бігати за ним, плутаючись між ногами і гавкаючи, бо їй здавалося, що Мак щось шукає.

— Ох, яка ж ти дурна! — розсердився Мак і сів у крісло, де тільки-но сидів професор.

Тимчасом Муха вже закрутилась, як дзига, під кріслом.

Вона так там чхала, сопіла і вовтузилася, що Мак знайшов за потрібне поглянути, чим вона зайнялася. Це була цікава картина: Муха нищила, гризла зубами й розривала книжку, яку, очевидно, забув професор.

— Злодійка! Варварка!.. — закричав Мак, кидаючись відбирати книжку.

На ній лишилося таки багатенько слідів від зубів Мухи. Це була «Невидимка» Уелса…

— «Невидимка», — промовив Мак, — «Невидимка»… Він стояв зовсім схвильований. Здавалося, навіть волосся на його голові заворушилось…

— «Невидимка»! — повторив Мак і, як несамовитий, вибіг з кімнати.

НА ПОПЕЛИЩІ

У вихідний день Катруся вирішила піти додому, до колгоспу «Південь».

Прекрасне вбрання з ніжного шовку кольору морської піни, червоненькі черевички і капелюшок, як весняний тюльпан, лежали на канапці, чекаючи на свою господиню. Правда, їй не дуже й хотілося іти. Хотілося побачити своїх і розповісти, як цікаво господарювати на чудовому кораблі, але неприємно було з'являтися на очі після такої невдачі — де ж таки, лишити «Південь» без дощу! Їй так і ввижалось, як молодь оточить її веселим колом і буде під'юджувати: як же це так з дощем підкачали?.. Їм збоку, звичайно, смішно: і хмари зробили, а дощику не дали, та ще й шкоди наробили. А спробували б самі: хмари це вам не кінь і не комбайн. Особливо, коли на шляху зустрічаються такі капості, як, наприклад, кулясті блискавки. Не напишете ж ви їм: ходити на шляху забороняється!..

І ще одно непокоїло Катрусю: хотілось піти, закінчивши всі свої справи, як і годиться добрій господарці! Зовні здавалося, ніби все гаразд. Обід привезуть з МТС. Корабель у неї, як лялечка, так і сяє — можна й не викликати аеродромного для прибирання. Це ж дурниці! Її пилососи за якісь півгодини виссали всі порошинки із меблів корабля, автоматичні щітки весело пробігли туди й назад по паркету. Справжня втіха так прибирати. Та в Катрусі лишився один куточок… неприбраний. Туди ще не міг просунутись жоден автомат, і навіть ганчірка ніколи там не гуляла. Катрусі ввижались в цьому таємничому місці купи пороху та ліси павутиння… Бр… На фоні чистого корабля це виглядало такою самою недоречністю, як невдача з дощем у «Півдні»!

Цією недоторканою для чистьохи-Катрусі зоною була професорова кімната. Він рішуче не дозволяв її прибирати. У нього, мовляв, виключно тендітні прилади. Та хіба вона слон! Адже він не заперечував, коли Катруся прибирала в кімнаті спостережень чи в розвідковій. Просто впертий старий! Катруся вже як не підходила до нього з усіх боків, і його Маргошу взяла під своє шефство, а нічого з того не вийшло. Каже: «Ах, мила Катрусю, слово честі, у мене чисто, я сам завжди звик прибирати, а Маргоша в мене охайніша за людину».

Але сьогодні почула Катруся, що й професор збирається до колгоспу дослідити місце, де розірвалася блискавка. Може, сьогодні, нарешті, під'їхати до старого і під час його відсутності зробити наступ на те павутиння?.. А то прорив, та й годі. Начальник все про премію за чистоту їй каже, та хіба ж вона має право на премію, коли є хоч куточок брудний?

Катруся одягла червоненькі черевички і постукала до Ролінського. Він і справді збирався кудись. Капелюх лежав напоготові поряд із зручним кавказьким ціпком, а сам професор (от безсовісний!) чистив у кімнаті щіткою свій костюм.

Гостре око Катрусі, око господині, одразу побачило безладдя. На поліровці столу — каламутний плюш пороху, у кутку — сірий парашутик павутиння, а під столом — жах! — повне блюдце (теж вигадав!) недокурків.

— О, — простогнала Катруся, — який жах!

— Що таке?.. — розгублено кліпнув віями старий, стурбовано оглянувши свою кімнату.

— Ви не бачите, — сердито напосідала Катруся, — ясно, ви не бачите, бо у вас на окулярах ціла шуба з пороху. Але мені це набридло. Справді, Миколо Івановичу, коли ви не дозволите мені сьогодні прибрати, я викличу з МТС санкомісію і оштрафую вас, от побачите!

Ролінський розгублено зняв окуляри і тримав їх у руці, не знаючи, сердитись йому чи сміятись.

— Катрусю, — захникав старий, побачивши, що йому не відкрутитися, — мені ж треба йти, а ви мене затримуєте. Я не можу дозволити вам тут поратись… Я вже казав… Ваші щітки-автомати шумлять, як мавпи на водопої!

— Можливо, — зніяковіла Катруся, уявивши, як страшенно галасують мавпи на водопої. Можливо, мої автомати справді трошечки шумлять, але, коли хочете, я можу принести звичайну ганчірку і звичайний собі віник.

Катруся почервоніла, бо наявність в її автоматичній кухні звичайного віника була таємницею. Віник серед автоматів виглядав так само смішно, як, наприклад, гасова коптилка серед електричних ліхтарів. Але за електричною грубкою в Катрусі таки стояв старий дід-віник. Його подарувала старенька мама, коли дівчина йшла на корабель: вона ж не уявляла, як можна господарювати без віника.

Щоб приховати свою ніяковість, Катруся почала умовляти Ролінського.

— Ну, хороший Миколо Івановичу, ну дозвольте! Я вмить! За це я вам викупаю ще раз Маргошу, вона ж, біднесенька, брудна. І до колгоспу вас сама відвезу: я теж туди їду.

Вона так упрошувала Ролінського, що той несподівано здався; Катруся таки вимолила в нього рівно п'ятнадцять хвилин на прибирання, пообіцявши за це мільйон цікавих для професора послуг.