Загнуздані хмари - Романівська М.. Страница 39

Власник ста десятин землі — Матвій Петрович, поблискуючи медалями, придбаними з нагоди всяких свят, чекав пуску свого млина. Поважно погладжуючи бороду, він дивився, як бігав, метушився кострубатий, захеканий Семен, і ліниво мружив очі на різьблені оздоби, які прихвалювала його дружина. Разом з ними прийшов і приїжджий гість — шурин, прикажчик з міста.

І ось зарипіли, затріщали нові довгі крила. Перший мішок зерна пішов у ківш. Матвій Петрович виявив бажання зійти нагору. По обидва боки верхнього місточка стояли такі ж флюгери-півники, як і на даху. Барвисті хвости горіли на сонці. Урочистий Семен чекав слова похвали.

Але приїжджий гість назвав конструкцію вітряка дуже невдалою, він розповів, що в його місцевості роблять кращі, так звані «шатрові» (голландські) млини. В тих млинах тільки голівка (іноді й автоматично) поверталася за вітром, і не треба було гаяти часу на повертання, коли вітер мінявся. Отже, Матвій Петрович заявив Семенові, що млин — гусям ярмо і що він заплатить за роботу тільки половину грошей. Дружина його підтримала, бо хоч вона й нічого не тямила в млинах, та була завжди за те, щоб не платити.

Образився Семен, не витримав і вилаяв куркуля. Затупотів хазяїн ногами і попхнув Семена вниз по сходах, які той так старанно будував. Кинув йому вслід кілька карбованців і плюнув.

Нерадісний був цей вечір у старій Семеновій хаті. Діждалася Марфа свого «інженера» пізно-пізно, без грошей і зовсім п'яного. Стала вона плакати, докоряти чоловікові, що не змовчав, а той, п'яний, — з бійкою.

Тоді кинувся старший син-підліток, Гордій, захищати матір. Але розлючений батько так штовхнув його, що Гордій каменем упав на долівку і боляче вдарився коліном об гострий ріжок залізної скрині.

З того часу захворів хлопчик. У нього почався костоїд — туберкульоз коліна. Лікував його сільський фельдшер, п'яниця Омелян, а найбільше баба-шептуха Ониська: жаб холодних розрізала і в ганчірці до коліна прикладала, і трави варила міцні, пахучі. Не допомагало. Нога боліла дедалі дужче, і довелося хлопцеві зовсім злягти. Так пролежав він три довгі роки, поки процес якось не припинився сам собою. Тільки залишився Гордій на все життя кульгавим, з коротшою ногою, що майже не згиналась у колінному суглобі.

А тим часом помер Семен, п'яний, утопившись у річці, розійшлись по наймах або повмирали від пошестей діти. Стара Марфа пішла жити до заміжньої дочки. І не зглянувся хлопець, як залишився самотиною в старій хаті під злинялим півником.

Та хвороби й нещастя на диво загартували хлопця. Мовчазний, суворий, він рано навчився терпіти злигодні життя. Від батька ж перейняв він «золоті руки» — любов до всякого майстрування. Став сільським «механіком».

Тріпов якось продав невдалий млин іншому куркулеві — Степанові Довбні. Млин уже давно стояв без діла. Щось у ньому не ладилось. Степан вирішив пустити млин.

Тоді от Гордія, Семенового сина, і запросили в мірошники.

ТАЄМНИЧІ ГОСТІ

Молодий мірошник Гордій дуже полюбив незграбну крилату споруду.

Хвороба зробила його мовчазним, зосередженим. У нього майже не було товаришів. Шум і скрипіння старого млина стали йому найприємнішою музикою. А коли млин не працював, було чути, як поле дзвеніло піснями цвіркунів. Тоді влітку добре було спати на «місточку», дихати пахощами трав і дивитись на зорі.

Стара Семенова хата майже завалилась. Отож з ранньої весни Гордій зовсім оселився у млині і вибирався тільки тоді, коли снігові гирі нависали на крилах. Відлюдний і суворий мірошник одначе мав багато приятелів серед сільських дітей.

Тих днів, коли мовчав млин, вони збиралися до дядька Гордія і юрбою обліплювали сходи, немов веселі птахи. Чудесні іграшки робив цікавий дядько! Не тільки півників. Всякі вітрячки, легкокрилі кораблики з парусами, хитромудрі ляльки, що ворушили руками й сміялись рухомими щелепами, — сила іграшок виходила з його рук.

Але не тільки за іграшки та казки любили діти дядька Гордія. Були в ньому щирість та простота, «що привертали дитячі серця.

Юний Толя Катинський, син сільського вчителя, так само бігав до мірошника Гордія.

У всіх Катинських здавна була пристрасть до техніки, їхній рід налічував чимало безвісних винахідників. І в Толиного батька на старій скляній галереї лежали купи старих технічних книг, підручники з фізики, томи Фламмаріона. Приїжджаючи на літо додому з міста, де він учився в технічній школі, Толька проводив Каті, сестрі, телефон з кімнати до старого льоху, робив барометри у вигляді хамелеонів, вирізаних з паперу і змочених хімічними речовинами (залежно від стану погоди, вони міняли колір), і ще багато чого цікавого.

Книжки з галереї і зшитки з сентиментальними віршами, які потай пописував Толька, переходили часом в руки суворого мірошника. Дядько Гордій платив Тольці великою приязню, а Толька віддавав йому свої знання, що виносив із школи, і свої… вірші.

Вночі біля каганця Гордій читав. Маючи знання тільки з початкової школи, він уперто самотужки вчився. Між книжками Толиного батька знайшлася випадково й книжка якогось невідомого автора — про вітряки.

Захотілось перевірити вичитане, і він пішов до хазяїна млина, але той відмовився заплатити Гордієві за перебудову вітряка: не вірив, гадав, що це будуть «півники» його батька.

Гордій узявся до млина без хазяйського дозволу, його вабила творча радість експериментування.

Він зроби» нові крила з обшитим махом, удосконаливши їх конструкцію, давши їм обтічнішу форму.

Частину обшивки крил він виготовив на шарнірах, так що при сильному вітрі обшивка відкривалась і пропускала «зайвину» вітру. Жорна теж збагатилися на простий, але корисний прилад регулювання — «відцентровий регулятор». Він стискував їх при сильному вітрі й розсував при слабкому.

Під головний вал млина Гордій підклав котки, щоб зменшити тертя, поліпшив підшипник, потім спробував автоматизувати частину роботи: пристосував вал для підняття вгору мішків з зерном. Змінився і незручний стародавній спосіб повертання млина на вітер.

Навколо млина виросли 12 закопаних стовпів, а до них був прикріплений саморобний коловорот, на вал якого навивався ланцюг, з'єднаний з водилом млина. Це дозволяло Гордієві дуже легко повертати вітряк при зміні вітру.

Продуктивність млина стала кращою, і він уже не марнував часу, простоюючи даремно, коли міняв напрям примхливий вітер. Він молов і куркульський і бідняцький хліб, лишаючи добру частку куркулеві за помол…

… Час минав. Вибухла імперіалістична війна, потім громадянська. Виріс і зник десь у її хвилях Толька Китайський, як і багато молоді з села. Через скалічену ногу сам лише Гордій-мірошник лишився на своєму млині, як на острівці посеред бурхливого моря. Але що далі, то це море все сильніше вирувало навколо. Незабаром хвилі почали заливати і старий млин.

Село шумувало боротьбою за владу Рад, за землю. Біля млина гомоніли збуджені селяни. Все, що робилося навколо, все приносилось і в «терем-теремок» з рипом возів, з пересудами, з зерном, що сипалось під його жорна. А далі і сам млин став центром деяких подій.

Навесні 1919 року млин став державним, а Гордій — першим радянським мірошником на селі. Колишній хазяїн його десь блукав уже з недобитками петлюрівської армії.

Та восени прийшли денікінці, а за ними почали повертатись назад і вигнані селом «хазяї»: і місцевий поміщик, і тріповська рідня, і син куркуля Довбні, що знову забрав собі млин. Тихий, суворий Гордій знов залишився мірошником — куркульський рід дивився на нього, як на безсловесну деталь млина.

І от якось, одної осінньої ночі, Гордій лежав горілиць на «балконі», на трав'яному матраці, і радів із спокою. Вітру кілька день не було. Але перед тим була гарячка: карні загони денікінців, що розташувалися в селі, вимагали хліба. Хазяїн млина пообіцяв полковникові поставити певну кількість борошна, відібравши зерно в покараних селян, але млин зіпсувався.