Загнуздані хмари - Романівська М.. Страница 7

Дівчинка озброїлась мітлою і почала підкрадатись. Павук заметушився і швидко поліз вперед по мітлі. Це був зовсім непередбачений маневр. І Галинка, зойкнувши, впустила мітлу, зробивши нею яєчню ще з другого яйця.

Мабуть, переможена у війні з павуком, Галинка мала досить кумедний вигляд, бо з відчиненого вікна залунав веселий сміх. Дівчинка повернулась і побачила Мака з Мухою на плечі, що заглядав до кімнати.

Але присутність близького ворога настільки стурбувала Галинку, що вона не образилась за цей сміх.

— О! — запищала вона. — Лови його, а то він полізе до спальні!..

Мак і Муха весело стрибнули в хату, виявляючи цілковиту готовність ловити кого завгодно.

— Я бачив, як ти націлювалась, — сказав Мак. — Швидше кажи, що це за мерзотник!..

— О! — простогнала Галинка. — Це знову павук!

Мак з допомогою Мухи знайшов страшного ворога і викинув його геть у садок. Але, врятувавши Галинку, він почав серйозно докоряти їй за цей страх перед павуками. Це ж просто сором боятись такої малої, зовсім нешкідливої, а часом і корисної істоти. Ну, яка вона піонерка!

— А я не можу, — зітхнула Галинка. — Боюся й край!

— Я цьому не вірю, — заперечив Мак. — Це залежить від тебе. Захочеш — і все зможеш!

— Я тобі розповім, як це почалося, — сказала Галинка. — Коли я була, зовсім малою і татко ще був живий, ми жили на Кобеляччині. І от там водились земляні павуки. Вони жили в нірках — такі страшні, здорові і пузаті. От якось я була сама вдома. Кілька павуків залізли до хати, а там і до мене на ліжко. Один почав гуляти по ковдрі, і я страшенно злякалась.

— Агу-у-сеньки, маленятко, — насмішкувато протягнув Мак. — Лізе бука страшна, лапками ворушить, от-от з'їсть!

— Тобі смішно, — зітхнула Галинка. — А далі була велика морока. Один павук вкусив мене, він був отруйний. Я дуже хворіла, і от з того часу…

Вона запросила гостя до хати, а сама, незважаючи на опір Мака, почали готувати урочистий сніданок. Коли, Мак за десять хвилин вийшов на затишну маленьку веранду, там уже на маленькому столику чекали яєчня, кофе з вершками і величезні веснянкуваті полуниці завбільшки з яблуко.

— Як тут у вас гарно! — сказав Мак.

Навколо і справді було гарно. Будинки колгоспників були розташовані просто в чудовому садку. Дерева й квіти облямовували посипані піском стежки. Але в повітрі відчувалась шалена спека. Посуха не давала літу пишно розквітнути. В поросі, знеможені від спраги, декоративні рослини вздовж вулиць мали вигляд хворих.

— Якби не посуха! — зітхнула Галинка. — Усі тільки й мріють про дощ. Хліб же якраз мусить колоситись! Дідусь каже, що коли б пішли дощі, ми мали б багатий урожай. А поливати тяжко. Річечка висохла. І колодязі сохнуть. Хоч би вже дощ!..

— Дощ буде незабаром, — упевнено сказав Мак, продовжуючи з апетитом їсти полуниці.

— Та хоч би, — знову зітхнула Галинка, — а то ж у нас всі кажуть, ніби насувається якась така страшна посуха, що спалить усе живе.

— Правда, — підтвердив Мак. — До нас іде незвичайна, як-то кажуть, рекордна посуха. Такий «приємний» гість, на щастя, може завітати тільки раз у тридцять—тридцять п'ять років. З цією посухою боротися дуже важко! За кілька годин її супутник — страшний суховій — кожну травинку обертає на суху солому.

— Ой! — скрикнула Галинка, покинувши їсти. — То він і квіти мої спалить? І все?

— А ми ж на те й потрібні, щоб рятувати радянські лани від такого лиха. Якщо ми створимо зараз у вашій області смугу добрих дощів, ми врятуємо і вас, і всю ту частину країни, якій загрожує ця страшна посуха. Суховій зустріне вогкий повітряний бар'єр, а це для нього — найгірше, він собі принишкне і… втратить весь свій запал!

— А ви нас не підведете? — з сумнівом у голосі запитала Галинка.

— Ох, яка ж ти недовірлива людина, — засміявся Мак. — Ну, ясно, що ми зробимо дощ. Ми зараз чекаємо багато хмар. Я тобі, здасться, казав, що, крім нашої станції, у вогкій місцевості нашої країни зараз працює друга станція — станція погоди. Вона стабілізує хмари, цебто не дає їм змоги випадати. Цими днями почнеться північно-західний вітер, і йому доведеться понести до нас у посушливу місцевість силу хмар. Щоправда, вони будуть дуже стійкими, та нічого, ми примусимо їх осісти!

— А хіба ви не можете зробити штучні хмари? — запитала Галинка.

— Можемо, — відповів Мак, — адже я показував тобі нашу хімічку. Але в цьому ми поки що обмежені, бо під час посухи в повітрі невелика кількість вологи. Далі ми й це усунемо, коли навчимося робити вітри, які переганятимуть хмари, куди і коли нам потрібно. Над цим питанням працюють ще в інституті погоди.

— О! — вигукнула Галинка. — Я обов'язково приїду на станцію з дідом. Ти йому покажеш прилади. Він, як почув усе це, так страшенно зрадів. Знаєш, він теж учений, мій дідусь, і працює в одній лабораторії колгоспного університету — біологічній. Він цілих сорок п'ять років був чабаном, а тепер ще кілька годин працює на день, як почесний старший чабан. У нього є великі наукові праці. Зараз він працює, наприклад, над винайденням вітаміну росту — речовини, що допомагає рослинам рости. З цією речовиною він щось там робить і випробовує її на тваринах. І що б ти думав?.. Вони ростуть, як на дріжджах. Ти приходь якось увечері, коли дід працюватиме в лабораторії, так я тобі покажу жабу-слона, яку він вигодував своєю речовиною… Вона уп'ятеро більша від звичайної жаби. Він хотів узяти і нашу Дженні для дослідів, та я не дозволила. Така хороша черепашка, а там виросте в якесь страховище! До речі, як вона?.. Ти мені нічого про неї не сказав.

— Твоя Дженні надзвичайна, — сказав Мак. — Я зробив їй гніздечко на вікні в ящику з землею і травичкою, і вона сидить там. От тільки нічого не хоче їсти. Просто біда!

— Це нічого, — заспокоїла його Галинка. — Адже черепахи можуть не їсти місяцями. Справді! Коли підемо на луки, я тобі покажу, які корінці вона любить і яких комашок можна їй ловити.

Діти вийшли в садок, де улюбленець діда — розкішний рододендрон здіймав догори своє лапчасте листя. Раптом якийсь метелик майнув над квітами, і Муха стрибнула за ним. Галинка, як кішка, кинулася за метеликом, але, придивившись, розчаровано спинилась.

— Я думала, що це «метеор»! — сказала вона. — Я їх дуже люблю — такі меткі, з хвостиком і крильцями, як у пташки.

— Метеор? — перепитав Мак. — Що це?.. Невже це метелик? Метеори — це небесні тіла. А метеликів таких я не знаю.

— О, — сказала Галинка, відчувши себе спеціалістом справи, — ти, мабуть, щодо комах і метеликів великий неук. Ходімо, я покажу тобі мою колекцію.

У кімнаті Мак побачив під склом чудову колекцію жуків і метеликів. Це були Галинчині гордощі. Дівчинка з запалом почала називати Макові метеликів, розповідати про особливості кожного з них.

— От тільки «мертвої голови» нема, — з жалем говорила Галинка, — ніяк її не впіймаєш! А «білого парусника» мама привезе з Кавказу. Вона там відпочиває у санаторії.

Мак був вражений. Світ комах дуже зацікавив його. Хлопчик умів захоплюватися всім швидко й гаряче. Разом з Галинкою він уже озброївся сачком.

— А тепер ходімо до діда на луки! — запропонувала Галинка.

ДІД ОМЕЛЬКО

Високо-високо над луками пливли легенькі хмарки-баранці. Сніжно-білими кучерявими отарами вони блукали у насиченому спокоєм блакитному небі.

І здавалося, наче велике дзеркало відбиває в собі краєвиди землі, бо на безмежних просторах лук теж кучерявились білосніжні отари.

Це були колгоспні вівці, незвичайні племінні вівці, викохані орденоносцем дідом Омельком. А трохи далі яскравими плямами бродила пасучись велика рогата худоба.

Але пасовисько було невеселе. Сонце безжально пекло. Воно витягало всю вологу із соковитих ніжних травинок. Не рятували навіть захисні смуги — листя на деревах було жовте, як восени. Сонце загрожувало перетворити пишні луки на пустиню. Баранці в небі були легкі, як мереживо, і не обіцяли дощу.