Голубий Птах, названий син ірокезів - Юрген Анна. Страница 20

Голубий Птах завагався. Світ прикордонників, який колись здавався йому таким звичайним, він раптом побачив з іншого боку. Хлопця враз охопило відчуття, ніби щось сталося не тільки з жителями Рейстауна, але й з тими, що живуть далі на схід, уздовж великого шляху на Філадельфію, і з самими жителями Філадельфії…

Хлопець по міг усього збагнути. Він запротестував:

— Ленапи ж борються на боці французів, а французи теж білі.

— Ти маєш рацію. Ленапи твердять, правда, що французи живуть аж у Канаді і не такі лихі, як англійці, але насправді вони такі самі вовки. Тепер вони сидять у долині Огайо і збудували там своє укріплення.

Голубий Птах кивнув. Так, французи зажадали всієї землі по цю сторону гір, але від цього доля ленапів не змінилася.

Глибоко запали хлопцеві в душу батькові слова, і минуло багато часу, поки нові враження згладили їх.

Рік для хлопця минав, як сон. Поступово він одужував, набирався сил. Найбільше Голубому Птахові подобалося сидіти з дідом біля південних дверей, учитися плести кошики й дубити шкіри або допомагати матері по господарству. Якось він хотів побігти з Козулею до Совиного Струмка, але ноги були ще настільки слабі, що вже з луків він змушений був повернутися.

Здалека видно було зелену стіну маїсу висотою в людський зріст, до нього долинав, наче крик відлітаючих гусей і сурмління оленя, дроб барабанів, що запрошували на осіннє свято.

Але наскільки відійшов од хлопця навколишній світ, настільки ближчою стала йому мати. Коли вона з жінками була в полі, нетерпляче чекав її повернення. Хлопець полегшено зітхнув, коли батько не дозволив після жнив варити сіль біля Соляного Струмка, бо він, Голубий Птах, повинен був би залишитися дома, на довгий час без матері.

У розмові хлопця з Сяючим Полуденним Сонцем іноді виявлялися дивні речі. Одного разу він запитав, чому сестру назвали Малією. Такого імені в селі ніхто не мав. Мати не забарилася з поясненням:

— Так назвав її один з тих чоловіків у чорному, що раніше ходили по селах тут, на Бобровій Річці, і розповідали незвичайні історії. Незабаром після народження твоєї сестри прийшов такий чоловік, покропив дівчинку водою і назвав Малією.

У хлопця наче полуда з очей спала: «Марія» — охрестив місіонер дитину, а в ірокезькій мові немає «р», і тому вийшло «Малія».

— Може, тому вона так швидко навчилась у Димного Дня англійської мови. Чужинець, напевне, вселив у неї якийсь інший дух, — зауважила Сяюче Полуденне Сонце, і в зітханні матері хлопець відчув затаєне горе. Так, Малія справді була зовсім інша, ніж мати, якась різка, нетерпляча…

Такі розмови ближче знайомили хлопця з горем і радощами роду Черепахи. Багато дечого забувалось, але окремі слова залишились і ніби спали, як спали до наступного Нового року маски на горищі.

На кінець другої зими Голубий Птах одужав зовсім. Саме в той час, коли від південно-західного вітру танув сніговий покрив і сильні пагінці кліщинцю пробивалися через опалий торішній лист, у нього, наче сік у дереві, знову піднімався потяг до життя.

Село ожило. Людям набрид зимовий полон; обтяжливі снопи маїсу поступово зникали з дахів і стель, а темна хата від того наче просторішала. У хати жінки вносили на плечах великі згортки в'язової кори.

Малія показувала своєму братові, як із шматків кори роблять посуд.

— Ніде не повинно бути ні дірочки, ні щілинки, а то багато витече.

Місяць цукроваріння стояв на порозі. В хаті було три великих мідних казани для варіння соку, які мати дбайливо доглядала. Чоловіки збирали докупи всілякий посуд — берестові короби, шкіряні мішечки, барильця, — бо, коли збирали багато соку, посуду не вистачало.

Кожному роду було відведено певний кленовий лісок. Дерева роду Черепахи знаходилися зі східного боку, на віддалі одноденного переходу. Вранці біля порога вже стояли коні. Сокири, казани, короби, ковдри і рушниці — все нав'ючували на них. В обідню пору сонце так осявало сніг, що аж очі боліли.

— Сонце вже варить сік, — говорили жінки.

У кленовому гаю було дві хатинки: цукроварня і тимчасове житло на період заготівлі цукру.

Між дерев лунав галас дітвори; жінки вимітали з хатин сніг і листя, а чоловіки рубали дрова. Для варіння цукру потрібно було багато палива. Тільки в цьому випадку чоловіки допомагали жінкам, бо взагалі забезпечення паливом вважалося суто жіночою справою.

За три дні скінчили приготування. На ранок четвертого дня всі зібралися навколо величезного клена. Між корінням спалахнув вогонь, снігове кільце з тихим сичанням відступило. Вождь мовчки вийшов уперед і кинув у вогонь жменю тютюну. Потім почав говорити, і його голос разом з шумом вітру в гілках злився в піднесений подячний спів:

Коли Малий Ведмідь переставав гудіти, тютюн знову летів у вогонь, і синій димок піднімався аж до крони дерева. Голубий Птах прислухався. Він розумів не всі слова, однак відчував щирість цієї розмови то з кленом, то з Володарем Життя.

Потім вогонь погасили, і всі зібралися в хаті-цукроварні, щоб виконати танці голубів, риб, єнотів, качок і танець тремтіння кущів. Хлопець побожно стояв у колі. Дрижала земля від ритмічного тупоту чоловічих ніг, потім знову чувся тихенький шурхіт жіночих кроків біля лави, на якій сиділи співаки з бубнами і тріскачками. Час від часу лунав вигук «гвійя!», танець обривався, і починали звучати строфи пісні:

Наступного дня почався збір соку. Мати й тітки з сокирами ходили від дерева до дерева, робили надсічки, забивали клинки, на яких вішали горщики із в'язової кори. Світлий кленовий сік точився в посудинки, спочатку помаленьку, краплями, а потім швидше, швидше — цівочкою. Наповнені горщики відносили до цукроварні і виливали сік у казани.

Старші хлопці підтримували вогонь. Час від часу вони помішували масу, яка ставала все густішою. Годинами Голубий Птах сидів навпочіпки перед вогнем і пильно стежив, як кипить прозорий сік, як лопаються на ньому бульбашки. Чим важче було мішати кописткою, тим частіше хлопець брав пробу. Не раз Малія видирала у нього ложку, бо вона, звичайно, все знала краще.