Голубий Птах, названий син ірокезів - Юрген Анна. Страница 25

Гірше, ніж будь-якого іншого літа, мучила мошкара, що роями налітала від Совиного Струмка та Бобрової Річки. Треба було через день мастити обличчя і шию ведмежим жиром, який мати змішувала з якимсь корінням. Ця червона мазь захищала від всіляких укусів; без неї не витримати б цієї жаркої пори, а особливо задушливих ночей, сповнених комариного дзижчання.

Як тільки зібрали маїс, батько взяв свою мисливську здобич, добуту за літо, і вирушив до торгової станції. За тонкі шкури платили небагато, але необхідно було поповнити запаси пороху і куль.

Мати теж нав'ючила пару коней — казанами, сокирами і шкіряними мішечками. Жінки хати Черепахи хотіли ще до холодів наварити солі; та й пора, бо ондатри вже будували в очереті на болотистих луках свої круглі житла.

Батько, вагаючись, дозволив жінкам вирушити, але наполіг на тому, щоб їх для захисту супроводжували п'ять воїнів. «Соляний Струмок протікає недалеко від перших селищ Довгих Ножів», сказав він. Сам не міг бути з ними, бо закупка нового пороху у Преск Іль була важливішою справою. Полюванням взимку необхідно буде поповнити втрати неурожайного літа.

Діти не розуміли клопотів дорослих, Вони раділи, що їх беруть з собою. Найменші подорожували на спинах матерів.

Коли загін із долини Бобрової Річки вступив у передгір'я Аллеганів, Голубий Птах згадав Джуніату. Під туманною блакиттю небозводу йшла осінь, розбризкуючи жовті і червоні фарби на каштани та клени. Зникли прогалини прерій; гори й долини, вкриті неоглядним лісом велетенських білих дубів, сикомор, буків і в'язів, полуменіли в умираючому листі дикого винограду. Через стрімкі міжгір'я мимо світлих пісковикових скель і холодних, посивілих струмків простяглися стежки, по яких рідко хто ходив. На схід, лопочучи крильми, летіли зграї перелітних голубів. Навкруги ніде не було видно жодної смужечки диму від вогнища. Здавалося, світ довкола був таким самим, яким він вийшов з рук Великого Духа — творця життя.

Лівим берегом Соляний Струмок тиснувся до скелястої кручі, увінчаної похмурими ялинами. На правому — розкинувся зелений килим, що поступово губився десь у дубовому гаю. На лузі мандрівники поставили курені, забили в землю жердини для казанів.

Паші для коней тут вдосталь, а сухих дров у лісі стільки, що можна закип'ятити ціле море. Дичина безмаль сама не наступала мисливцям на ноги. Від ведмедів і лосів тріщав підлісок, олені бігали вузенькими лісовими; стежками, на кожному другому дереві були сліди єнота.

Минали дні повільної, безтурботної праці. Над долиною безперервно здіймався дим від вогнища, на якому варили сіль, і, розвіваючись, наче прапор, манив до себе. Чоловіки, покурюючи люльки, грілися на сонці. Діти ганялися за жуками, жінки вишкрібали з казанів жовту сіль.

Голубого Птаха пройняв якийсь неспокій. Знову прокинулися старі думки про втечу, близькість перших селищ білих, про які згадував Малий Ведмідь, вабила, як таємна принада. Хлопець не розумів сам себе. Навіть не знав того, що він хоч і повільно, але вже зійшов з межі між минулим і майбутнім, що то лише напівживі тіні старого все ще не давали спокою.

Сварливий, похмурий настрій оволодів хлопцем. Козуля визнав свого старого друга просто нестерпним. Голубий Птах не захотів лазити з ним по деревах. Вони його навіть не цікавили більше: «Звідти все одно нічого не видно», говорив Голубий Птах.

Так, з верхівок дерев у цій глибокій долині і справді нічого не видно, скоріше вже треба дивитися он з тих ялин, що на скелі. Кожного ранку збирався Голубий Птах залізти на них, але день минав, як і всі попередні.

Одного разу вранці хлопцеві не повезло: він загубив наконечник стріли з майстерно зробленою зазублиною, прощальний подарунок Димного Дня. Весь час до обіду Голубий Птах разом з Малією шукав його на узліссі, у підліску і в траві, однак наконечник зник.

Незадоволення, яке Голубий Птах днями тамував у собі, прорвалося.

— Такого чудового наконечника більше ні в кого у селі немає! — закричав він на сестру, ніби вона була винна в тому. Навіть добрий Шнап, який старанно допомагав шукати, заробив стусана.

Нарешті прийшла навіть мати.

— Знайшов?

Хлопець знову скипів:

— Ні, звичайно, ні, це все через оту дурну вашу сіль!

Великі очі матері затуманилися, вона мовчки пішла до казанів. Хлопець злякався свого гніву і хотів. було кинутися вслід за матір'ю..

Але раптом він побачив над її головою щось незвичайне: на краю протилежної кручі, якраз на межі між скелею і стіною ялин, блиснула лінія червоних крапок. Вони витягались у довгі, тоненькі яскравополум'яні промені, які, наче вогненні списи, блискавкою вдарили на мирний луг. Тріск недружного залпу відбився на узліссі, наткнувся на скелі і прогримів у вухах оторопілих індійців. Розпачливо метнувшись ще раз туди і сюди, луна понеслася, нарешті, через верхів'я дерев.

Пронизливий передсмертний крик змішався з окремими пострілами, що гриміли, наче удари літаври. Один з казанів перекинувся у вогонь, завирували чорні клуби диму, які, мов широкий траурний флаг, піднялися у височінь.

Мати впала на бік, обличчям до узлісся. На її кофті повільно розпливалася червона пляма. Як тільки затихли постріли, вщух і паралізуючий жах. Діти щодуху побігли до матері і біля неї знову припали до землі.

— Тікайте! Ховайтеся! — насилу вимовила Полуденне Сонце.

Голубий Птах підвівся, проте удар в ногу знову кинув його на землю. Нові постріли заглушили зойки жінок і дітей. Хлопець побачив, як Козуля тягнув за собою матір; відчув, як Малія хотіла його теж відтягти звідси геть, але він упирався. Очима впився у чорний ялиновий ліс над скелею. Там, угорі, щось заворушилося.

Лізли, стрибали, падали униз постаті, в каптанах, бобрових шапках, довгих гамашах; матово виблискували стволи рушниць! Голубий Птах затремтів. Це були білі, прикордонники!

З радісним ревом вони кидались у струмок, напролом лізли до берега, розмахували прикладами, витягали довгі ножі. Тепер хлопець навіть чув уже, що саме вони ревли: «Бийте індійських собак! Бийте індійських собак!»

Вся улоговина пішла обертом: ялинова стіна, луг і ліс закрутилися, наче велетенське колесо, а на дні улоговини хлопець уздрів тітку Тараню. Поруч неї — Снігову Пташку, що широко розкритими оченятами здивовано дивився на все навколо. Голубий Птах ще встиг помітити, як тітка зробила благальний рух саме в ту мить, коли над нею занесли приклад. Потім Малія потягла його геть, і він нічого більше не бачив.

А потім — болісне кульгання, втеча, під час якої тремтіло все тіло, сидіння навпочіпки у чагарнику доти, аж поки рев десь розсіявсь і мисливці за скальпами, бандити, які стріляли в усіх, хто мав червону шкіру, пішли геть.

Ніхто за ними не гнався. Троє чоловіків лежали мертві, а решта були поранені. Мати теж страждала від тяжкої рани у плечі і не могла ворухнути лівою рукою. Голубому Птахові куля розірвала м'язи на нозі, але кістка залишилася неушкодженою.

Ті, що зосталися в живих, викопали для мертвих могилу, а потім обклали її камінням, щоб вовки не розрили. Все це робилося з мовчазним поспіхом. Жоден зайвий звук не виказав присутності людей. Тіла мертвих обгорнули корою в'яза; в могилу поклали мокасини, дерев'яні гребінці, мідні казани, миски і ложки. Перед від'їздом змушені були половину знаряддя, а також сіль залишити тут, бо на конях треба було везти поранених.

Механічно, якимсь відсутнім поглядом Голубий Птах стежив за всім, що робили друзі, байдуже слухав, що наказувала мати. Бурмотіння молитви пролітало мимо його ушей, мов пустий звук.

«Ви, наші родичі, закрили очі на світ. Ви йдете від нашої старої матері землі і більше не побачите, як ваше тіло позеленіє. Ви помандруєте в країну заходу…»